Запитання для самоперевірки

1. У чому полягає міжнародний правовий статус діяльності дипломатичного представництва ?

2. Назвіть категорії співробітників, що входять до складу дипломатич­ного представництва згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р.

Загальні визначення спеціальних термінів

Посол – 1) глава дипломатичного представництва першого класу. Повна назва – надзвичайний і повноважний посол; 2) вищий дипломатичний ранг дипломата.

Посланник – 1) глава дипломатичного представництва другого класу. Повна офіційна назва, яка використовується в міжнародній практиці: надзвичайний посланник і повноважний міністр, скорочено повноваж­ний міністр або міністр; 2) дипломатичний ранг дип­ломата.

Повірений у справах – глава дипломатичної місії, акредитується при главі відомства закордонних справ. П. у с. слід відрізняти від тимчасового повіреного у справах, який призначається на період відсутності глави представництва.

Нота дипломатична – вид документа дипломатичного листування – офіційне дипломатичне письмове звернення. Н. д. поділяють на особисті і вербальні. У дипломатичній практиці ширше використовують Н. вер­бальні, в яких викладають поточні справи різного характеру. Н. особиста, в основному, переважно питань важливого і принципового значення.

Література: [1], [2], [4], [5], [6 ], [8 ], [ 14], [15], [16 ], [17], [ 18], [19], [20], [21], [ 22], [27].

Тема 3. Структура та персонал дипломатичних представництв План

1. Структурні частини та підрозділи дипломатичного представництва.

2. Старшинство членів дипломатичного персоналу.

3. Глава дипломатичного представництва. Система дипломатич­них рангів. Члени адміністративно-техніч­ного персоналу посольства. Обслуговуючий персонал.

4. Дипломатичний корпус. Діяльність дуаєна.

5. Функції дипломатичних представництв.

1. Структурні частини та підрозділи дипломатичного представництва. Постійне дипломатичне представництво за кордоном (посольство або місія) – це особливого роду державна установа, на яку покладено завдання підтримання та розвитку офіційних відносин з державою перебування і захисту в ньому прав та інтересів держави акредитування, її громадян та юридичних осіб. Для виконання цього зав­дання дипломатичне представництво повинно мати у своєму розпоряд­женні певні структури, засоби та можливості, а також необхідний штат співробітників.

Однак у структурі дипломатичних представництв різних держав є і загальні риси. І хоча із зазначених вище причин ця спільність стосується лише форм, а не змісту діяльності, не можна не відзначити, що, так чи інакше, у складі кожного посольства є такі структурні частини, як канцелярія, архів, бібліотека і т. д.

У цілому ж слід зазначити, що внутрішня організація роботи посоль­ства або місії міжнародним правом не регламентується і проводиться на основі як загальних норм внутрішнього права, так і відомчих актів та Положень МЗС держави, що акредитує. Однак діяльність дипломатичних представництв у відносинах з країною перебування (тобто функції посольств і місій) повинна здійснюватися відповідно до загальновизнаних норм дипломатичного права.

22 жовтня 1992 р. розпорядженням Президента України було затверджене «Положення про дипломатичне пред­ставництво України за кордоном». Схематично структура посольства має такий вигляд:

Група з питань зовнішньої політики	Керує радник-посланник посольства
Група з питань внут­рішньої політики	Керує радник-посланник посольства
Група з питань економіки	Керує радник-посланник посольства
Відділ культурних зв’язків	Очолюється радником з питань культури
Відділ вивчення нової техніки	Очолюється радником по новій техніці
Відділ преси (інформації)	Очолюється першим секретарем
Консульський відділ	Очолюється другим секретарем
Господарська група	Очолюється першим секретарем, відає питаннями охорони, транспорту, збирання тощо
Секретаріат посла	Очолюється третім секретарем, відає також протокольними питаннями

Постійне дипломатичне представництво за кордоном (посольство або місія) – це особливого роду державна установа, на яку покладено завдання підтримувати й розвивати офіційні стосунки з країною перебу­вання, захищати в ній права та інтереси акредитуючої дер­жави, її громадян і юридичних осіб.

2. Старшинство членів дипломатичного персоналу. Дипломатичний персонал посольства може складатися з таких співробітників:

1. радник-посланник – старший дипломат, який зазвичай має великий досвід роботи в центральному апарату МЗС України й за кордоном. У випадку відсутності посла в країні перебування (відпуст­ка, відрядження й т.п.) він виконує функції тимчасового повіреного в справах України;

2. радник – старший дипломат. У невеликих посольствах, де немає посади радника-посланника, радник може бути другим за положенням посадовою особою після посла й виконувати в повному обсязі функції радника-посланника. Водночас у великих посоль­ствах можуть працювати відразу кілька радників;

3. перший секретар – старший дипломат посольства; у великому дипломатичному представництві їх може бути кілька. Нерідко перший секретар замість радника є керівником однієї зі згаданих вище груп або може очолювати, наприклад, групу культурних зв’язків із країною перебування або прес-групу посольства й бути прес-аташе посольства;

4. другий секретар – може, приміром, бути керівником консульського відділу посольства або виконувати роботу, зазвичай доручають першому секретареві; але може й входити в одну із груп, очолюваних радником або першим секретарем;

5. третій секретар у невеликому посольстві він може мати самостійну ділянку роботи, наприклад, очолювати одну із груп або консульський відділ, або може бути включений в одну із груп, очолюваних старшим дипломатом посольства;

6. аташе – молодша дипломатична посада; її дипломати, що зай­мають, як правило, входять до складу груп, очолюваних старшими дипломатами. Проте аташе може мати й окремий, довірений йому, напрям роботи (наприклад, відповідати за питання дипломатичного протоколу або бути помічником посла). У той же час у великих посольствах протокольну роботу нерідко доручають дипломатові більше високого рангу, наприклад, другому або навіть першому секретареві.

Дотримання визначеного протокольного старшинства під час різних державних церемоній, офіційних заходів, дипломатичних раутів – одне з найважливіших правил протоколу. З поняттям протокольного старшинства тісно пов’язане правило почесного місця: особи з вищим старшинством під час різних заходів, церемоній мають право на більш почесне місце. У дипломатичному середовищі питання дипломатичного старшинства набу­ває спеціального значення. У даному випадку питання особистого прести­жу співвідносяться із престижем держави. Саме питання старшинства, на думку науковців, були головними джерелами посольського права.

• Старшинство між главами дипломатичних представництв. Згідно із Віденською конвенцією про дипломатичні зносини (ст. 14).

Приналежність глав дипломатичних представництв до того чи іншого класу визначає відмінності лише в питаннях протокольного старшинства й етикету. Це положення відповідає принципу рівності держав, і той або інший клас дипломатичного представника може служити лише показни­ком ступеня розвитку відносин між державами.

Наприкінці XX ст. класи посланників і повірених у справах поступово майже вийшли із застосування, і держави стали обмінюватися диплома­тичними представництвами, які очолюють посли або глави представ­ництв еквівалентного класу.

Дипломатичне старшинство членів дипломатичного персоналу (індивідуальне) окремого дипломатичного представництва визнача­ється національним законодавством і традиціями акредитуючої держави.

Індивідуальне старшинство дипломатів визначається таким чином:

• дуаєн;

• посли, верховні комісари, апостольський нунцій;

• посланники, інтернунції;

• повірені у справах;

• тимчасові повірені у справах;

• радники-посланники;

• радники;

• перші секретарі;

• другі секретарі;

• треті секретарі;

• аташе.

3. Глава дипломатичного представництва. Посольства очолює Надзвичайний і Повноважний Посол, що є вищим офіційним представником держави, акредитованим у країні перебування. Він здійснює загальне керівництво посольством, визначає його структуру, розподіляє посадові обов’язки між співробітниками, несе пер­сональну відповідальність за діяльність посольства й кожного працюючого під його керівництвом співробітника.

Дипломатичний персонал посольства виконує свою роботу відповідно до розподілу обов’язків, що затверджується послом. Разом з тим, виходячи з виробничої необхідності й робочої доцільності, посол вправі дати будь-якому своєму співробітникові доручення, що виходить за рамки офіційно закріплених за ним обов’язків. Статус, права й функціональні обов’язки кожного дипломатичного посольства зафіксовані у відповідних посадових інструкціях, які затверджуються послом.

Дипломатичний ранг – це особистий ранг дипломата, що привласнюється йому відповідно до існуючих в кожній країні законів й правила щодо проходження дипломатичної служби. Цей ранг зберігається незалежно від займаної посади.

В Україні згідно із Законом України «Про дипломатичні ранги України» від 28 листопада 2002 р. установлені такі дипломатичні ранги:

• надзвичайний і повноважний посол;

• надзвичайний і повноважний посланник першого класу;

• надзвичайний і повноважний посланник другого класу;

• радник першого класу;

• радник другого класу;

• перший секретар першого класу;

• перший секретар другого класу;

• другий секретар першого класу;

• другий секретар другого класу;

• третій секретар;

• аташе.

Персонал дипломатичних представництв залежно від здійснюваних їм функцій підрозділяється на три категорії співробітників: – дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий пер­сонал.

Дипломатичний персонал – це ті співробітники, які виконують дипломатичні функції, при цьому не всі вони обов’язково зай­мають дипломатичні посади й мають дипломатичні ранги.

Основними його критеріями є дипломатичний ранг, присвоєний дипло­мату, або посада, яку він обіймає. З українських дипломатів, які мають один з названих вище одинадцяти рангів, формується дипломатичний персонал посольства України за кордоном.

Передбачена міжнародними правовими нормами, як правило, така посадова ієрархія дипломатів по­сольств і місій: посол, радник-посланник, радник, перший секретар, другий секретар, третій секретар, аташе (дипломатичний).

Індивідуальне старшинство під час дипломатичних прийомів враховує класи і ранги дипломатів, а також час їх прибуття в посоль­ство для виконання своїх обов’язків. Якщо відносне старшинство дипломатів однакове, то береться до уваги вік.

Ключове значення в діяльності дипломатичних представництв має організація та додержання протокольних заходів.

Групами дипломатичних представників з питань зовнішньої політики, внутрішньої полі­тики й економіки керує радник-посланник посольства.

Друга категорія співробітників дипломатичного пред­ставницт­ва – члени адміністративно-технічного персоналу, їхня роль у дип­ломатичному представництві також чітко регламентується Віденсь­кою конвенцією, згідно з якою «чле­нами адміністративно-технічного персоналу є члени персоналу представництва, які здійснюють адмініст­ра­тивно-технічне обслуговування представництва» (ст. 1, п. «f»).

До категорії адміністративно-технічного персоналу належать референти-перекладачі, технічні секретарі, стенографісти, бухгалтерські працівники, шифрувальники та інший канцелярський персонал. Усі ці співробітники не мають дипломатичних паспортів та рангів, проте у відрядження за кордон їх направляє міністерство закордонних справ і їм видається службовий паспорт (по суті щось середнє між дипломатичним та загальногромадянським паспортом).

І, нарешті, третя категорія – члени обслуговуючого пер­соналу дипломатичного представництва (прибиральниці, ліфтери, водії, садівники, вахтери тощо). До них належать, як уже зазначалося, і особи, що не входять до складу персо­налу представництва, а працюють за договором найму в самих співробітників посольства чи місії (хатні робітниці, догля­дальниці тощо). У Віденській конвенції про них сказано: «членами обслуговуючого персоналу» є члени персоналу пред­ставництва, які виконують обов’язки з обслуговуванню представництва (ст. 1, п. «g»). «Придатний домашній робітник» – особа, яка викоyє обов’язки домашнього робітника у спів­робітника представництва і не є службовцем акредитуючої держави (ст. 1, п. «h»). Обидві ці групи осіб комплектуються переважно з числа громадян країни перебування, тоді як перші дві категорії -— це, як правило, громадяни акре­дитуючої держави. У ст. 8 Віденської конвенції зазначено:

«1. Члени дипломатичного персоналу представництва в принципі мають бути громадянами акредитуючої держави;

2. Члени дипломатичного персоналу представництва не можуть призначатися з числа осіб, які є громадянами держави перебування, інакше як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути в будь-який час анульована».

4. Дипломатичний корпус. Під поняттям «дипломатич­ний корпус» розуміється сукупність глав іноземних дипломатичних пред­ставництв, акредитованих у певній країні. Саме це поняття мається на увазі, коли мова йде про колективний виступ дипломатичного корпусу. У широкому смислі поняття «дипломатичний корпус» означає всіх дипло­матичних працівників іноземних дипломатичних представництв, акреди­тованих у певній країні, та членів їхніх родин.

Дипломатичний корпус об’єднує окремих, незалежних один від одного дипломатичних представників, спільним для яких є місце перебування й рід діяльності. Він не являє собою інститут, заснований на певній нормі міжнародного права, і не є політичним об’єднанням або організаці­єю, що має права юридичної особи. Жодні політичні виступи з боку дип­ломатичного корпусу не допустимі. Міжнародні звичаї допускають коле­ктивні виступи дипломатичного корпусу з церемоніальних або протоко­льних питань: поздоровлення, висловлення співчуття країні перебування тощо.

Дуаєн дипломатичного корпусу (з франц. доуеп – старшина, старій­шина; декан; дін в англомовних країнах) – особа, яка очолює дипломатич­ний корпус у країні перебування. Дуаєном дипломатич­ного корпусу завжди стає дипломат – представник вищого класу глав дипломатичних предста­вництв, який найдовше серед своїх колег обіймає свою посаду. Залежно від місцевої практики час перебування глави дипломатичного представ­ництва в країні вираховується від дати вручення ним вірчих грамот главі держави, або від дати вручення завіреної копії вірчих грамот міністру за­кордонних справ країни перебування.

Функції дуаєна носять, передусім, протокольний характер:

• дуаєн виступає від імені дипломатичного корпусу під час передачі по­здоровлення, висловленні співчуття;

• очолює дипломатичний корпус на різних церемоніях, виступає від його імені з промовами;

• підтримує постійний контакт з МЗС, з протокольною службою зов­нішньополітичного відомства;

• організовує прийоми на честь новоприбулих послів і тих, хто заве­ршує свою місію, вручає пам’ятні подарунки тощо.

5. Функції дипломатичних представництв. Стаття 3 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р.:

«1. Функції дипломатичного представництва полягають, зокрема:

а) у представництві акредитуючої держави в державі перебування;

б) у захисті в державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян у межах, що допускаються між­народним правом;

в) у веденні переговорів з урядом держави перебування;

г) у з’ясуванні всіма законними засобами умов і подій в державі перебування та повідомленні про них уряду акредитуючої держави;

д) у заохоченні дружніх відносин між акредитуючою дер­жавою і державою перебування та в розвиткові їх взаємо­відносин у галузі економіки, культури і науки.

2. Жодне з положень цієї Конвенції не повинне тлу­мачитись як таке, що перешкоджає виконанню диплома­тичним представництвом консульських функцій».

Функції дипломатичного представництва, як і їхні кордони, визначаються нормами міжнародного права. Основні напрямки їх діяльності визначаються головним чином Віденською конвенцією про дипломатичні відносини 1961 р. Загальновизнані функції дипломатичних представництв, такі як захист інтересів держави (яку представляють) та її громадян, ведення переговорів, інформаційна робота, склалися здавна і протягом тривалого часу регулювалися звичайними нормами міжнародного права. Одним з найважливіших напрямків діяльності дипломатичного представництва є функція щодо заохочення дружніх відносин між відповідними державами, відома історії дипломатії ще з учень Ману.

Міжнародному праву були відомі звичайні норми, що склалися здавна, і які передбачали такі загальновизнані функції дипломатич­них представництв, як переговори, інформаційна діяльність та дипломатич­ний захист. Часто до них додається і четверта функція – представництво.

Найбільш тісно пов’язаною з ідеєю дипломатії функцією посольств і місій є ведення переговорів з урядом держави перебування (п. 1 «з» ст. 3 Віденської КДЗ 1961 р.). При цьому під переговорами слід розуміти як звичайні робочі контакти посольства з міністерством закордонних справ країни перебування, в ході яких обговорюються ті чи інші питання, що представляють взаємний інтерес, так і власне переговори, що мають на меті, наприклад, вироблення від­повідного двостороннього міжнародного договору.

У першому випадку переговори веде найчастіше не сам посол, а за його дорученням відповідальні співробітники з числа дипломатичного персоналу представництва. Власно ж переговори веде вже зазвичай сам посол, причому для їх ведення і ухвалення тексту двостороннього договору, що є результатом таких переговорів (включаючи парафування договору), від посла не потрібно спеціальних повноважень – він має на це право в силу самого факту акредитації в даній країні.

Це стосується і переговорів не двосторонніх, а що проводяться в рамках багатосторонньої міжнародної конференції, якщо послу доручено брати участь у них як представнику своєї держави. Особливе значення нині набув такий вид дипломатії, як переговори на високому рівні. У доктрині міжнародного права давно вже визнавалося, що вони можуть бути особливо ефективним засобом врегулювання найскладніших питань міжнародного життя, оскільки саме голови держав і урядів зазвичай наділені конституційним правом приймати найбільш відповідальні політичні рішення.

Надзвичайно зросла зараз і роль інформаційної функції дипломатичних представництв держав. Посольства та місії завжди були важливим каналом задоволення потреби в знанні і розумінні різних аспектів життя інших держав. Міжнародне право визнає можливість такого роду спостереження та збору інформації в країні перебування лише законними засобами.

У ст. 3 Віденської Конвенції 1961р. значиться функція дипломатичного захисту, що передбачає захист прав і законних інтересів держави, що акредитує, її громадян і юридичних осіб, які знаходяться на території країни перебування посольства. Дипломатичний захист виражається передусім у тому, що посольство консультує своїх громадян з усіх питань, які належать до їх перебування в даній країні, робить різні запити з приводу захисту інтересів своєї держави та її громадян, а в необхідних випадках – протести та подання владі країни перебування.

Здійснення функції дипломатичного захисту є, мабуть, найбільш складним, що вимагає скрупульозного дотримання всіх перерахованих вище умов сферою діяльності посольства.

Функцію представництва можна, мабуть, вважати основною для кожного посольства чи місії; тут в концентрованому вигляді відбивається все те, заради чого вони створюються за кордоном.

На відміну від інших функцій представництво у вузькому його значенні (тобто церемоніальні, протокольні функції) здійснюється, як правило, головою дипломатичного представництва, а не його співробітниками. Посол і зараз офіційно і призначається, і акредитується на рівні глав держав, однак практично у своїй повсякденній діяльності він швидше являє свій уряд і діє під його керівництвом. Треба сказати, ідея представництва зазнала з часу свого зародження в епоху абсолютних монархій значних змін, і зараз вже не викликає сумніву, що посол і взагалі дипломатичний агент представляє саме державу, яка його направила, а не конкретну особу в цій державі, яке б високе становище вона в ньому не займала. Щоправда, і в сучасній дипломатії поширений інститут особистих представників глав держав і урядів, але ця форма дипломатії за деякими винятками, також не має нічого спільного з колишніми уявленнями про послів як Аlter ego своїх суверенів. Далі, якщо в ко­лишньому міжнародному праві, і зокрема в ст. 2 Віденського регламенту від 19 березня 1815 р., передбачалось, що лише «одні пос­ли і папські легати або нунції шануються представниками своїх государів» і відповідно тільки вони мали право на особливі привілеї у веденні справ з країною перебування, то зараз функція представництва в широкому сенсі виконується, по суті, всім складом дипломатів посольства, так само як і інші його функції.

Крім того, у п. 2 ст. 3 Віденської Конвенції 1961 р. передбачається можливість виконання дипломатичним представництвом консульських функцій.

Стаття 3 Віденської КДЗ не містить вичерпного переліку функцій дипломатичних представництв – можливі й інші їхні функції.

У ст. 25 Віденської КДЗ 1961 р. закріплено в загальній формі правове зобов’язанння приймаючої держави сприяти іноземному диплома­тичному представництву та надавати всі можливості для виконання останнім своїх функцій. Конкретно це може виражатися, наприклад, у забезпеченні права співробітників іноземних дипломатичних представництв на свободу пересування по території держави перебування.

Перш ніж прийняти такі заходи і дати відповідні вказівки місцевій владі, держава перебування, природно, повинна мати у своєму розпорядженні необхідну інформацію про поїздку дипломата, і про поїздки, що здійснюються інкогніто, вона не може нести відповідальність.

До засобів забезпечення нормальної діяльності посольства і місій належить і передбачена міжнародним правом свобода зносин дипломатичних представництв з державою, що акредитує, і її органами як всередині країни, так і за кордоном.

Порушення статусу дипкур’єрів мали місце не тільки в минулому. Вони відбуваються і зараз – іноді під приводом «боротьби з контрабандою зброї, наркотиків і т. п.». Але навіть випадки дійсного зловживання правом ні якою мірою не можуть служити підставою для нехтування самого принципу свободи зносин офіційних представництв суверенних держав за допомогою дипломатичної пошти, закріпленого в Конвенції 1961, 1963, 1969 і 1975 рр.