Стаття 80. Речові докази

Сб, 02/07/2009 - 16:50 — Консультант

 

1.     Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

2.     Витребування речових доказів проводиться в порядку, вста­ новленому для витребування письмових доказів.

3.     Речові докази повертаються судом після їх дослідження за клопотанням осіб, які їх надали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. В інших випадках речові докази повертаються після набрання рішенням суду законної сили за клопотанням осіб, яким належать ці докази.

4.     Речові докази, які є об'єктами, що вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні, передаються відповідним підприємст­ вам, установам або організаціям у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. За клопотанням державних експертних установ такі речові докази можуть бути передані їм для використання в експертній та науковій роботі.

1. Відповідно до ч. 1 ст. 80 Кодексу адміністративного судочинства України речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи. Отже, речові докази - це зібрані, перевірені та оцінені у встановленому порядку предмети матеріального світу, властивості яких свідчать про обставини, що мають значення для справи. Це означає, що носіями інформації є не тільки люди і створені ними різні письмові документи, але і інші об'єкти мате­ріального світу. Серед будь-якої інформації, яку здатні містити такі об'єкти, може бути й інформація, необхідна для встановлення об'єктивної істини і винесення обґрунтованого правозастосовчого акта. Такі предмети матеріального світу законодавець іменує речовими доказами.

Головною особливістю речових доказів порівняно з іншими видами доказів є те, що вони представляють «не словесний або кодовий (цифровий, графічний) опис обставин, що мають значення для справи, а чуттєво-наочне втілення їхніх слідів і ознак, що збереглися до моменту провадження у справі». Б адміністративному судочинстві предмети матеріального світу є як речові докази найчастіше у таких випадках: 1) під час відхилення їх від адміністративно-технічних норм (стандартів та інших нормативів); 2) за наявності на них (у них) змін, пов'язаних зі встановлюваним фактом; 3) під час заборони адміністра­тивно-правовими нормами їх створення або використання; 4) під час використання їх особами, що беруть участь у справі; 5) під час виявлення їх у визначеному місці або в певний час, якщо ці обставини мають значення для справи; 6) за відповідності їх у встановлених законом випадках адміністративно-технічним нормам (стандартам та іншим нормативам).

Отже, зазначені випадки, перераховані нами, в яких предмети матеріального світу є речовими доказами є невичерпними. В адмі­ністративному процесі речові докази можуть бути не тільки власне доказами, але й одночасно об'єктом матеріально-правового спору. Речовий доказ може стати об'єктом експертного дослідження, може бути пред'явлений особам, що беруть участь у розгляді адміністра­тивної справи, свідкам і експертам. Усі зауваження, пов'язані з оглядом речового доказу, зроблені особами, яким він пред'явлений, мають бути занесені до протоколу судового засідання.

Характер дослідження речових доказів в адміністративному суді залежить від їх обсягів, властивостей, можливості транспортування і від багато чого іншого. Так, одні докази можуть бути доставлені до суду і там проводиться їх дослідження. Інші речові докази оглядаються на місці їх перебування. До того ж може проводитися фотографування тощо. В тому випадку, коли речовий доказ швидко псується, то він оглядається і досліджується на місці його перебування.

Речові докази можуть бути одержані й використані у найрізно­манітніших справах. Для цього необхідно дотримувалися двох основних умов: предмети повинні нести інформацію, необхідну для встановлення істини у справі, і їх причетність до справи повинна бути відповідно оформлена.

Речові докази можуть містити найрізноманітнішу інформацію, що має істотне значення для встановлення об'єктивної істини. За допомогою речових доказів можна встановити винність або невинність окремих осіб; за допомогою речових доказів часто визначається найбільш оптимальний момент, що вимагає видання правозастосов­чого акта тощо.

У коментованій частині статті законодавцем розкривається сутність поняття «речові докази», якими є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, що мають значення для справи. Речові докази за ч. 1 ст. 80 Кодексу адміністративного судочинства України є одним із засобів доказування, тобто за їхньою допомогою сторони доводять свої вимоги чи заперечення. В контексті коментарю цієї частини слід звернути увагу фахівців на те, що після слів « речових доказів» має бути кома та зазначено, зокрема, «звуко-і відеозаписи».

З огляду на аналіз ч. 1ст. 80 Кодексу адміністративного судочинства України, законодавець відносить їх до речових доказів. Отже, цей до­каз не може розцінюватись як речовий, а він належить до доказів, які отримані за допомогою звукозапису. Так само звуко- і відеозаписи засідань суду є оболонкою, на якій зберігається інформація, та одно­часно самою інформацією, яка розміщується на диску, має місце в суді під час розгляду справи, може записуватися декількома способами і декількома записувальними пристроями: 1) інформація може записуватися спочатку в комп'ютер, а потім переноситися на диск; 2) запис разом із судом можуть вести сторони; 3) фіксувати інформацію можуть засоби масової інформації.

Як вже зазначали, речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи. Це положення є новим для цивільного процесуального законодавства, оскільки звуко- і ві­деозаписи (магнітні, електронні та інші носії інформації) не розцінюва­лися раніше як самостійний засіб доказування. Слід звернути увагу фахівців на те, що законодавець не дає вичерпного переліку засобів звуко- і відеозапису, а лише зазначає, що це можуть бути магнітні, електронні та інші носії інформації. Наприклад, у судовій практиці мали місце дослідження запису розмови щодо питань державно-владних повноважень, коли запис був вчинений за допомогою записувального пристрою у мобільному телефоні. Але у цьому випадку не сам мобільний телефон є речовим доказом у справі, а таким доказом є інформація про визнання нормативного акта недійсним, яка отримана за допомогою записувального пристрою мобільного теле­фону.

З метою з'ясування відомостей, що містяться у матеріалах звуко- і відеозапису та якщо у судовому засіданні відтворюється звукозапис, демонструється відеозапис, що мають приватний характер, надійде заява про їх фальшивість, судом може бути залучено спеціаліста або призначено експертизу. Досить важливими також є обставини, які суд повинен встановити в особи, яка подає такий запис, а саме: особа повинна вказати на умови, в яких здійснювався цей запис, коли та ким. Для порівняння можна навести положення закону, яке стосується показань свідків, що не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. З огляду на аналіз цієї норми можна дійти висновку, якщо особа не відповість на запитання щодо джерела отримання звуко- і відеозапису, то такі записи не можуть вважатися доказом. Проте можливо в Кодексу адміністра­тивного судочинства України повинна бути норма, яка регламентувала б звуко- і відеозапис як окремий засіб доказування та правила дослідження й оцінки судом таких засобів, випадки за яких звуко- і відеозапис не може бути прийнятий судом та не може розцінюватися як засіб доказування.

Передача суду звуко- і відеозаписів не регламентована законом. Керуючись ст. 129 Конституції, суд такий доказ має приймати і лише за наявності сумнівів у його достовірності ставити перед особою, яка бере участь у справі, вимогу подати оригінал звуко- і відеозапису для того, щоб провести експертизу. Отже, коли звукозапис був зроблений в єдиному екземплярі, то він стає первинним доказом і не повинен відокремлюватися від первинного засобу фіксації.

Речові докази представляються особами, що беруть участь у справі. У тому випадку, якщо особи беруть участь у справі, які не можуть самостійно одержати необхідний речовий доказ, вони мають право звернутися до суду із клопотанням про витребування доказу. За загальним правилом речові докази, що підлягають представленню в суд, зберігаються в суді. Невеликі речові докази, папери зберігаються в досьє справи. Для збереження великих речей прийнято використову­вати камеру схову. Усі речі в цьому випадку описуються, оригінал опису перебуває в матеріалах справи.

Речові докази, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються в місці їхнього перебування. Вони також повинні бути описані, у разі потреби - сфотографовані чи зняті на відеоплівку.

Після вступу рішення суду в законну силу речові докази повер­таються тим особам, від яких вони були отримані, або передаються тим, за ким визнане право на ці предмети. Якщо ж предмети не можуть знаходитися у володінні громадян, то вони передаються відповідним організаціям.

2. Відповідно до ч. 2 ст. 80 Кодексу адміністративного судочинства України витребування речових доказів проводиться в порядку, встановленому для витребування письмових доказів. Це означає, що в ч. 2 коментованої статті зазначається, що витребування речових доказів здійснюється в порядку, встановленому для витребування письмових доказів, тобто особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування від інших осіб речових доказів, повинна зазначити: який речовий доказ вимагається, орган чи особу, у яких він перебуває, та обставини, які може підтвердити цей доказ. Речові докази, які витребує суд, надсилаються безпосередньо до адміністративного суду. Суд може також уповноважити заінтересовану сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати речовий доказ для надання його суду.

Речові докази оглядаються судом, а також подаються для ознайом­лення особам, які беруть участь у справі, а, в разі потреби - також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, яким подані для ознайомлен­ня речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з доказом та його оглядом.

Протоколи огляду речових доказів, складені в порядку за­безпечення доказів, виконання судового доручення або за результатами огляду доказів на місці, оголошуються в судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих протоколів. Особи, які беруть участь у справі, можуть ставити питання з приводу речових доказів експертам, спеціалістам, свідкам, які їх оглядали.

3. Відповідно до ч. З ст. 80 Кодексу адміністративного судочинства України речові докази повертаються судом після їх дослідження за клопотанням осіб, які їх надали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. В інших випадках речові докази повертаються після набрання рішенням суду законної сили за клопотанням осіб, яким належать ці докази. Це означає, що речові докази мають важливе значення для осіб, які їх надавали, а тому вони мають бути повернуті особам. Це робиться, коли це не може завдати шкоди для розгляду справи.

4. Відповідно до ч. 4 ст. 80 Кодексу адміністративного судочинства України речові докази, які є об'єктами, що вилучені з цивільного обігу або обмежено обігоздатні, передаються відповідним підприємствам, установам або організаціям у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. За клопотанням державних експертних установ такі речові докази можуть бути передані їм для використання в експертній та науковій роботі. Це означає, що особливо слід звернути увагу на зміст ч. 4 коментованої статті, яка визначає, що речові докази, що є об'єктами, вилученими з цивільного обігу або обмежено обігоздатними, передаються відповідним підприємствам, установам або організаціям у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Перелік об'єктів, що вилучені з цивільного обігу або обмежені у обігоздатності, визначений у Постанові Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 р., в якій затверджено перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України.

Важливо зазначити, що встановлюється спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна (додаток № 2 до цієї Постанови). Тому адміністративний суд завжди повинен враховувати перелік видів майна, що не можуть перебувати у власності окремих громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України під час вирішення ним справи, доказами у якій поміж інших є також речові докази. Тому в постанові у справі суд зобов'язаний зазначити про по­дальшу долю тих речових доказів, які не можуть перебувати у власності окремих громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав, що розташовані на території України. Це може бути зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в додатку № 2, і боєприпасів до неї, що можуть бути придбані громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси; вибухові речовини й засоби вибуху, всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва; бойові отруйні речовини; наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком тих, які отри­муються громадянами за призначенням лікаря); протиградові установки; державні еталони одиниць фізичних величин; спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації; електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії. Ці приписи закону важливі з огляду на декілька напрямів: 1) законодавець чітко врегульовує наслідки для цих доказів; 2) законодавець упереджує їхнє поширення серед населення; 3) що ці речовини не стануть джерелом небезпеки в суспільстві.