Стаття 79. Письмові докази

Сб, 02/07/2009 - 16:04 — Консультант

 

1. Письмовими доказами є документи (зокрема електронні документи), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять у собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

2.     Особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування від інших осіб письмових доказів, повинна зазначити: який письмовий доказ вимагається, орган чи особу, у яких він знаходиться, та обставини, які може підтвердити цей доказ.

3.     Письмові докази, які витребує суд, надсилаються безпосередньо до адміністративного суду. Суд може також уповноважити заінтересо­ вану сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати письмовий доказ для надання його суду.

4. Оригінали письмових доказів, що є у справі, повертаються судом після їх дослідження, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи, або після набрання законної сили судовим рішенням у справі за клопотанням осіб, які їх надали. У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу.

1. Відповідно до ч. 1ст. 79 Кодексу адміністративного судочинства України письмовими доказами є документи (зокрема електронні документи), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи. Це означає, що аналіз ч. 1 коментованої статті дає змогу дійти ви­сновку, що законодавець ототожнює поняття «письмові докази» з поняттям «документи». Документ - це результат відображення фактів, подій, явищ об'єктивної дійсності і розумової діяльності людини за допомогою письма, графіки, фотографії, звукозапису або іншим спосо­бом на спеціальному матеріалі (папері, фотоплівці, папірусі, перга­менті та ін.). Документи є засобом зберігання та передачі в часі і просторі різної інформації, тому вони міцно увійшли до державного і особистого життя, а у багатьох випадках ведення документації стало обов'язковим.

Практично неможливим є рішення будь-якої адміністративної справи і ухвалення щодо неї правозастосовчого акта (особливо у справах про застосування диспозиції адміністративної норми) без використання та обліку інформації, що міститься в документі.

Усе це робить документ одним з найважливіших, а у випадках, зазначених законодавцем, - обов'язковим джерелом доказів в адміністративному процесі. У зв'язку з цим оперативність і обґрунто­ваність рішення більшості адміністративних справ залежить від вміння посадовців і обслуговуючого персоналу відшукати серед численної документації документи, що є джерелом доказів. З огляду на назву коментованої норми, законодавець повинен був у ч. 1 розкрити поняття « письмові докази ». Але законодавець не зовсім вдало сформулював це поняття, оскільки він одразу, не розкриваючи самого поняття, дає перелік письмових доказів. Тому автори вважають доцільним навести визначення письмових доказів, яке є загальновизнаним в теорії адміністративного процесу та заслуговує на увагу. Так, письмові до­кази - це виконані на предметі у будь-який спосіб письмові знаки, об'єднані у відповідну систему і структуру, в яких виражені думки (ідеї), що вміщують інформацію (повідомлення) про обставини, які мають значення для справи. Вони можуть знайти втілення в різних документах, актах, листуванні службового або особистого характеру. Треба щоб уміщені в них дані про фактичні обставини походили від осіб, які їх склали. Але у цьому визначенні зазначено, що письмові знаки можуть бути виконанні на предметі, тобто не обов'язково на папері. Вони можуть бути викладені також на шкірі, тканині, склі тощо. Отож, законодавець у ч. 1 фактично дає не поняття письмових доказів, а перелік доказів, у яких вони можуть бути втілені. У теорії адміністративного процесу наявна класифікація письмових доказів, в основу якої покладено різні критерії. Так, залежно від суб'єктного складу, тобто від кого ці докази походять, їх поділяють на офіційні та неофіційні. За формою виконання докази поділяються на прості письмові та нотаріально посвідчені. Іноді судді вимагають від осіб, які беруть участь у справі, подавати до суду всі копії лише нотаріально засвідчені, але такої вимоги в законодавстві не існує, тому судді не мають право вимагати більше, ніж встановлено законодавством. Тим більше, що нотаріуси не мають право посвідчувати копії з усіх документів.

Автори вважають, що знання природи різних видів письмових доказів має досить важливе значення для судді, оскільки впливатиме на процедуру їхнього прийняття, дослідження, оцінки судом та ухвалення законного та обґрунтованого такими доказами рішення. До письмових доказів слід відносити: офіційні - це документи, які видаються офіційними органами, підписуються певними уповноваже­ними особами, вони повинні мати певні реквізити: вихідний номер, дату видачі, штамп, логотип, печатку. Тому коли у судді виникає сумнів у їхній достовірності, він може звернутися до компетентного органу з запитом, чи видавався такий документ, щодо його змісту, форми (оскільки можуть бути зміни встановлених форм).

Щодо неофіційних, то це докази, які походять від приватних осіб (приватне листування, різного роду замітки, щоденники). Прості письмові докази - це докази, які не підлягають офіційному посвідчен­ню чи та державній реєстрації (розписки, записки, приватні листи). Нотаріально посвідчені докази - документи, посвідчені нотаріусом або іншими особами, які мають на це право (статті 37, 38, 40 Закону «Про нотаріат») з дотриманням єдиної нотаріальної процесуальної форми (свідоцтва, договори, заяви тощо).

За змістом виокремлюють розпорядчі та довідково-інформаційні. Розпорядчі письмові докази - це документи, в яких наявне воле­виявлення суб'єкта, в результаті якого в особи може виникнути, змінитися чи припинитися певне право (акти, накази, розпорядження тощо). Щодо довідково-інформаційних, то це докази, у змісті яких є інформація, що може мати значення для справи (довідки, акти тощо).

Потрібно відрізняти письмові докази від письмових матеріалів, які можуть бути в адміністративній справі. Наприклад, у порядку окремого доручення (ст. 115 Кодексу адміністративного судочинства України) були отримані показання свідка, протокол допиту свідка у цьому випадку розцінюється як письмовий матеріал, а не письмовий доказ, тому що свідок за місцем свого проживання допитувався судом на підставі ухвали суду, де розглядається справа з дотриманням процедури допиту свідка, яка передбачена ст. 141 Кодексу адміністра­тивного судочинства України. Усі письмові клопотання, які наявні у справі, також не розцінюються як письмові докази, такими не є письмові замітки, якими користувався свідок під час давання показань.

Кодекс адміністративного судочинства України не місить дефініції письмових доказів, відносячи до останніх документи (зокрема електронні документи), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові документи, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи (ч. 1 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України).

Акти, договори, довідки можуть бути як письмовими, так і речовими доказами. Якщо відомості про обставини, що мають значення для справи, отримані зі змісту документа, то такий документ належить до письмового доказу. Відомості, отримані на підставі властивості матеріалу документа, свідчить про те, що йдеться про речовий доказ. Викладені в письмовій формі показання свідків, пояснення осіб, що беруть участь у справі, висновки експертів належать не до письмових, а особистих доказів до показань свідків, поясненням сторін і третіх осіб, висновків експер Письмові докази повинні відповідати визначеним вимогам: 1) відомості, що мають значення для справи, повинні бути відображені за допомогою визначених знаків, доступних для їхнього сприйняття людиною; 2) одержання відомостей про факти в письмовому доказі походить від осіб, що не займають ще процесуального становища сторони, інших осіб, що беруть участь у справі, експерта. Це ознака приватного характеру, що відмежовує письмові докази від письмових пояснень сторін і третіх осіб, висновків експерта; 3) переважне виникнення письмових доказів до порушення адміністративного процесу, поза зв'язком з ним. Це факультативна ознака. Письмові докази можна класифікувати за різними ознаками.

За змістом письмові докази поділяються на розпорядницькі і довідково-інформаційні. Для розпорядницьких документів характер­ний владно-вольовий характер (накази, розпорядження тощо). Довідково-інформаційні докази мають інформаційний характер про будь-які обставини (акти, звіти, протоколи, листи тощо).

За суб'єктом, від якого походить документ, письмові докази поділяються на офіційні й приватні (неофіційні). Офіційні документи мають визначені ознаки. Вони походять від органів держави, громадських організацій, посадових осіб тощо, тобто від тих, хто уповноважений їх видавати, тому вони повинні мати визначені реквізити, відповідати компетенції органу, а також вимогам, установленим законом для здійснення певних юридичних дій. До неофіційних документів прийнято відносити ті, які походять від приватних осіб і не пов'язані з виконанням яких-небудь повноважень (особисте переписування тощо).

За способами створення документи можуть бути справжніми чи копіями. Оригінал договору - справжній доказ, його копія є, відповідно, копією, За формою письмові докази поділяються на прості письмові і нотаріально посвідчені. Дійсність останніх повинна бути посвідчена нотаріусом, чи іншою особою, уповноваженою виконувати нотаріальні функції.

Як особливий вид письмових доказів можна назвати документи, отримані за допомогою електронно-обчислювальної техніки.

Практична спрямованість класифікації письмових доказів прояв­ляється в специфіці перевірки достовірності документа (особливості змісту, форми документа, компетенції суб'єкта, від якого вони походять).

Процедура дослідження письмових доказів у судовому засіданні здійснюється у формі оголошення в судовому засіданні і їхнього пред'явлення особам, що беруть участь у справі, представникам, у необхідних випадках - експертам і свідкам. Після цього особи, що беруть участь у справі, можуть дати пояснення. Можливе проведення огляду письмових доказів у місці їхнього перебування за правилами.

Перевірка достовірності письмових доказів передбачає не тільки виявлення відповідності форми документа, але і його змісту.

Заперечування письмових доказів може провадитися шляхом: 1) заяви про їхню недійсність (доведенню підлягає неналежно оформлений документ); 2) виданий некомпетентним органом чи особою, відсутній підпис, відбиток печатки, напис нотаріуса і деякі інші недоліки в оформленні документа); 3) спростування відомостей, що містяться в них (доводиться невідповідність документа реальній дійсності); 4) заяви про підробку документа (наприклад, складений не тією особою, від імені якої він походить); 5) заяви про підробку документа (відбулися підчищення, дописки, виправлення й інші дії, що змінили первісний текст документа). У випадку заяви про підробку документа особа, що представила цей документ, може просити суд виключити його з доказів та доведення справи на підставі інших доказів. Якщо суд дійде висновку про підробку документа, він усуває його з доказів.

Суди нерідко припускаються помилок під час дослідження письмових доказів. Судді найчастіше просто перелічують, а не оголошують письмові докази, що є в справі. Якщо врахувати, що сторони не завжди в стані завчасно ознайомитися з матеріалами справи, то оголошення письмових доказів у судовому засіданні не може порівнятися з їхнім дослідженням. Суд не завжди заносить до протоколу судового засідання дані огляду письмового доказу.

2. Відповідно до ч. 2 ст, 79 Кодексу адміністративного судочинства України особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування від інших осіб письмових доказів, повинна зазначити: який письмовий доказ вимагається, орган чи особу, у яких він перебуває, та обставини, які може підтвердити цей доказ. У правових приписах ч. 1 ст. 79 Кодексу адміністративного судочинства України нам необхідно звернути увагу на такі положення закону: «... особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування від інших осіб письмових доказів...»; «повинна зазначити: який письмовий доказ вимагається, орган чи особу, в яких він знаходиться, та обставини, які може підтвердити цей доказ".

Стосовно першого положення, то слід зазначити, що такими особами, які можуть заявляти клопотання перед судом про витребування від інших осіб письмових доказів - це сторони, треті особи, представники зазначених осіб, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Щодо другого положення закону, відокремленого нами, то потрібно з ним чітко визначитися.

Чинне законодавство містить такі критерії, за допомогою яких відбувається ця операція: 1) доказове значення в адміністративному процесі можуть мати лише документи, видані в межах повноважень (компетенції) відповідного органу (особи); 2) документи, видані поза межами компетенції органів держави або громадських організацій, а також понад фактичну обізнаність і повноваження громадян, не можуть бути доказом в адміністративному процесі; 3) у тому випадку, коли цього вимагає законодавець, документи повинні бути видані в установленому порядку і з дотриманням встановленої форми. Порушення порядку видання акта і недотримання необхідної форми спричиняє у випадках, прямо зазначених законодавцем, визнання документа, нікчемним. Інформація, що міститься в такому документі, не має доказового значення; 4) коли така вказівка в законі відсутня, документи, видані з порушенням форми або поза встановленим по­рядком, визнаються оспорюваними та їх доказове значення ви­значається в кожному конкретному випадку і під час зіставлення з іншими доказами; 5) інформація, що фіксується в документі, повинна мати значення для адміністративної справи. Вона повинна бути до­ступна перевірці, а джерело інформації - відоме або може бути встановлено. Тому не може розглядатися як доказ анонімний лист, хоч і може містити цінну інформацію у справі.

Отже, документ, що є джерелом доказів в адміністративному про­цесі (а такими є всі документи, за винятком протоколів, актів, опитів, в яких фіксуються свідчення потерпілих, свідків, зацікавлених осіб і т. д.), на відміну від документа взагалі, є способом, що виконуються у встановленому законом порядку і формі, збереження і передачі інформації про істотні обставини адміністративної справи, джерело якої відоме, а сама інформація може бути перевірена. Суттю письмо­вого доказу є відображення фактів, подій, явищ об'єктивної дійсності і розумової діяльності людини за допомогою письма, графіки, фотографії, звукозапису або іншим шляхом на спеціальному матеріалі, що дає можливість сприйняти інформацію. Тому залежно від виду фіксації інформації документи, що беруть участь в адміністративному процесі, поділяються на: 1) письмові (виконані за допомогою букв);2) піктографічні, виконані за допомогою умовних графічних зобра­жень - схем, креслень); 3) звукодокументи; 4) фотодокументи;

5)      документи, виконані ЕОМ або за допомогою аналогічної техніки;

6) документи, виконані іншим способом (малюнки, ескізи, нариси).

Важливо і обов'язково, що особа, яка заявляє клопотання про витребування письмових доказів чітко зазначила, який письмовий доказ потрібно витребувати, а також у кого його витребувати, і які саме обставини він має підтвердити.

3. Відповідно до ч. З ст. 79 Кодексу адміністративного судочинства України письмові докази, які витребує суд, надсилаються безпо­середньо до адміністративного суду. Суд може також уповноважити заінтересовану сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати письмовий доказ для надання його суду.

Однак під час витребування документів суд повинен мати на увазі, що порядок надання деяких з них регламентується спеціальними нормами, наприклад, Законом України «Про державну таємницю», який регулює суспільні відносини, пов'язані з віднесення інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України.

Державною таємницею згідно зі ст. 1 Закону України «Про державну таємницю» є вид таємної інформації, яка охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошування яких може завдати збитків національній безпеці України і які визнані в порядку, встановленому цим Законом, державного таємницею і підлягають охороні державою. Статтею 8 цього Закону визначається коло інформації, яка може бути віднесена до державної таємниці. Перелік відомостей, які відповідно до рішень державних експертів з питань таємниць становлять державну таємницю, зазначений у Зведенні відомостей, що є державною таємницею, затвердженому нака­зом Голови Служби безпеки України від 1 березня 2001 р. № 52.

До іншої таємниці, що охороняється законом, належать інфор­мація, розкриття якої нормативно-правовим актом, що має силу закону, не допускається взагалі або законом встановлений особливий порядок її розкриття. До такої таємниці, зокрема, належать: банківська таємниця (ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), комерційна таємниця (ст. 162 ГК України.), таємниця усиновлення (ст. 226СКУкраїни), адвокатська таємниця (ст. 9 Закону України «Про адвокатуру»)та ін.

Використання інформації, яка визначена цими актами є обов'язко­вою підставою для проведення закритого адміністративного провад­ження. Відповідно до ст. 12 Кодексу адміністративного судочинства України «Гласність і відкриття адміністративного процесу» розгляд справ в адміністративних судах проводиться відкрито. Однак суд ухва­лою може оголосити судове засідання або його частину закритими з метою нерозголошення державної чи іншої таємниці, що охороняється законом, захисту особистого та сімейного життя людини, в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи, а також в інших випадках, встановлених законом. Під час розгляду справи в закритому судовому засіданні можуть бути присутні лише особи, які беруть участь у справі, а в разі потреби - експерти, спеціалісти, перекладачі та свідки.

Але, якщо під час закритого судового засідання буде встановлено, що інформація з обмеженим доступом є суспільно значущою або доступ до інформації обмежений з порушенням закону, суд постановляє ухвалу про її дослідження у відкритому судовому засіданні.

Письмові докази, як правило, подаються до суду в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу. Під час прийняття копій суддя може сам засвідчити вірність такої копії оригіналу документа, або копії документів можуть бути посвідчені нотаріусом за місцем роботи чи проживання особи. Крім того, позивач повинен додати до позовної заяви копії всіх документів, що додаються до заяви, оскільки такі копії передаються відповідачеві, третім особам, крім винятків, передбачених чинним законодавством, але тут не встановлюється вимога щодо посвідчення вірності копій.

Під час прийняття письмових доказів суддя повинен враховувати можливість письмового доказу бути фальшивим, тобто підробленим. Тому він має перевірити достовірність доказу, який викликає у нього сумнів. Крім того, коли особа, яка бере участь у справі, додала доказ до справи або подала до суду документ для ознайомлення, що має сумнів з приводу його достовірності, може просити суд виключити його з доказів і розглядати справу на підставі інших доказів. Достовірність доказу може оспорюватися іншими учасниками адміністративного процесу, у зв'язку з цим доказ може направлятися на експертизу під час розгляду судом справи.

Оригіналами документів є перші примірники документів у тому вигляді, в якому вони вперше були видані. А копії документів - це відтворення оригіналу документа у повному обсязі або його частини.

       Слід зазначити, якщо суд отримав письмові докази з іноземної країни, то ці докази мають відповідати певним вимогам легалізації або апостилювання, бути перекладеними на мову судочинства, бо інакше вони не можуть бути прийняті судом.

4. Відповідно до ч. 4 ст. 79 Кодексу адміністративного судочинства України оригінали письмових доказів, що є у справі, повертаються судом після їх дослідження, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи, або після набрання законної сили судовим рішенням у справі за клопотанням осіб, які їх надали. У справі залишається посвідчена суддею копія письмового доказу. Це положення є важливим, оскільки письмові докази можуть бути документами, які мають певний термін зберігання та мають значення для самої фізичної чи юридичної особи, скажімо, статути, положення, накази тощо.