Стаття 49. Права та обов'язки осіб, які беруть участь у справі

Пт, 02/06/2009 - 19:41 — Консультант

 

1.      Особи, які беруть участь у справі, мають рівні процесуальні праваі обов'язки.

2.      Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.

3.      Особи, які беруть участь у справі, мають право: 

1)      знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів;

2)      знайомитися з матеріалами справи;

3)      заявляти клопотання і відводи;

4) давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення;

5)      подавати докази, брати участь в дослідженні доказів;

6) висловлювати свою думку з питань, які виникають під чис розгляду, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі,свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам;

7)      подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувать інших осіб;

8) знайомитися з технічним записом та журналом судового подання і подавати письмові зауваження до них;

9) робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень;

10) оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів;

    11) користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом.

   4. Особи, які беруть участь у справі, можуть за власний рахунок додатково замовити та отримати в суді засвідчені копії документів і витяги з них.

1. Відповідно до ч. 1 ст. 49 Кодексу адміністративного судочинства України особи, які беруть участь у справі, мають рівні процесуальні права і обов'язки. В цьому контексті необхідно передусім зазначити, що до осіб, які беруть участь у справі, слід віднести: сторони, третіх осіб, представників сторін та третіх осіб. Щодо їхніх процесуальних прав і обов'язків, необхідно констатувати, що в ч. 1 ст. 49 цього Кодексу акумульований умовний принцип, який спонукає до врівноваження справ сторін у процесі розгляду конкретної адміністративної справи. Це означає, що сукупність процесуальних прав та обов'язків осіб, які беруть участь у справі, визначає їхнє процесуальне становище та дає їм відповідну можливість відігравати свою процесуальну роль в адміністративному судочинстві. Отже, для ефективного та своєчасного захисту і реалізації своїх прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин особи, які беруть участь у справі, наділені значним обсягом процесуальних прав, які вони реалізують під час розгляду справи в адміністративному суді. Таке широке коло та особливості процесуальних прав у осіб, які беруть участь у справі, є ще однією відмінністю цієї групи осіб від інших учасників адміністративного процесу. Отже, зазначені особи наділені також певними обов'язками, її кореспондують процесуальним правам інших осіб, та дають змогу  здійснювати ефективний розгляд адміністративної справи. Крім того, ч. 1 ст. 49 цього Кодексу закріплені положення, які відповідають принципу адміністративного судочинства, передбаченого ст. 10 Кодексу адміністративного судочинства України, яким закріплено положення, що всі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом та судом. Процесуальні права і обов'язки осіб, які беруть участь у справі, не є ідентичними, але рівність положення цих осіб підтверджується тим, що вони мають рівні процесуальні права і обов'язки. Отже, процесуальні права і обов'язки будь-якої особи, яка бере участь у справі, не можуть визнаватися більш або менш важливими, ніж права і обов'язки другої особи, яка бере участь у цій самій адміністративній справі.

2.  Відповідно до ч. 2 ст. 49 Кодексу адміністративного судочинства України особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Це означає, що у деяких випадках законом чітко закріплене положення, що певним правам сторін кореспондують відповідні обов'язки, наприклад, під час звернення до суду особа має право подати докази, але одночасно на сторону покладається обов'язок щодо доведення суду тих обставин, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень. Не добро­ совісність користування сторонами процесуальними правами та невиконання покладених на них обов'язків призводить до негативних наслідків, які виявляються у притягненні винуватої сторони до відповідальності згідно із законом та до настання інших наслідків. Отже, неналежне виконання обов'язків та користування своїми процесуальними правами призводить до програшу справи, тобто позивач може втратити свої матеріальні права, за якими він звернувся до суду, якщо він не доведе їхнє порушення, оспорення в суді. А відповідач може мати неадекватні правопорушенню обов'язки, якщо не спростує надмірні або необґрунтовані претензії позивача.

Отже, положення, зазначені в ч. 2 ст. 49 Кодексу адміністративного судочинства України, необхідні для всебічного, повного і об'єктивного вирішення конкретної адміністративної справи.

3.  Відповідно до ч. З ст. 49 Кодексу адміністративного судочинства України особи, які беруть участь у справі, мають право: 1) знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів; 2) ознайомитися ;і матеріалами справи; 3) заявляти клопотання і відводи; 4) давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення; 5) подавати докази, брати участь у дослідженні доказів; 6) висловлювати свою думку и питань, які виникають під час розгляду справи, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам; 7) подавати заперечення щодо клопотань, доводів і міркувань інших осіб; 8) ознайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до

них; 9) робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів оправи, одержувати копії судових рішень; 10) оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів; 11) користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом. Це означає, що ч. З ст. 49 цього Кодексу встановлені основні процесуальні права осіб, які беруть участь у справі. Це перелік визначений для всіх осіб цієї групи, але в ньому містяться два види процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі: 1) змагальні процесуальні права; 2) диспозитивні процесуальні права.

До диспозитивних процесуальних прав належать такі, які визначені законом як можливості сторони на свій розсуд розпоряджатися Предметом адміністративного позову. В адміністративному судо­чинстві позивач наділений такими диспозитивними правами:

1)       звернутися до адміністративного суду з адміністративним позовом;

2)       змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, якщо вони мають кількісне вираження (до закінчення судового розгляду по першій інстанції); 8) відмовитися від позову повністю або частково (до закінчення судового розгляду у першій інстанції, а також до закінчення апеляцій­- ного чи касаційного розгляду); 4) досягнути примирення (зокрема укласти мирову угоду з боржником або відмовитися від примусового виконання судового рішення). Крім того, диспозитивними правами позивача наділені і треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору. Відповідач має право: 1) не визнавати адміністративний позов чи визнати його повністю або частково; 2) подавати заперечення щодо адміністративного позову; 3) досягнути примирення (зокрема укласти мирову угоду з позивачем у процесі виконання судового рішення). Також до диспозитивних прав можна віднести право на оскарження судового рішення, право передати повноваження, право вимагати виконання судового рішення.

Первинним диспозитивним правом є право на звернення до адміністративного суду за захистом, тобто право ініціювати адміністра­тивний процес. Це право необхідно відрізняти від права на судовий захист, тому що право на звернення до суду може реалізувати особа, яка є процесуально дієздатною, а право на судовий захист має кожен, чиї права, свободи або інтереси порушені. Водночас це не означає, що особа може вимагати надання судового захисту порушеним інтересам будь-якої іншої особи. Звернення до адміністративного суду в інтересах іншої особи можливе лише на основі договору або закону. Отже, захисту в адміністративному суді може вимагати не будь-яка особа, а лише та, яка переконана, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкти владних повноважень порушено її право, свобода чи інтерес.

До адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Суб'єкт владних повноважень має право звернутися до адміністративного суду у випадках, встановлених законом (ст. 104 Кодекс адміністративного судочинства України). В дійсності було б недоцільним встановити необмежене коло суб'єктів, які можуть звернутися до адміністративного суду. Якщо, наприклад, кожному надати право оскаржувати нормативно-правові акти, то можна очікувати надмірну кількість адміністративних позовів, особливо від осіб, які нічого, крім свого інтересу, посудитися з суб'єктом владних повноважень чи відстояти законність не мають. Тому коло таких суб'єктів обмежене особами, чиї права, свободи, інтереси безпосередньо порушено або може бути порушено цим нормативно-правовим актом.

Право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, щодо яких буде застосовано цей акт (ч. 2 ст. 171 Кодексу адміністра­тивного судочинства України). Отже, передумовою права на звернення до адміністративного суду має бути не лише порушення суб'єктом владних повноважень норми права, а й порушення внаслідок цього суб'єктивного права, свободи чи інтересу особи.

З огляду на те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України), встановлено, що суб'єкт владних повноважень має право звернутися до адміністра­тивного суду у випадках, встановлених законом, але це не означає, однак, що законом повинна визначатися кожна спірна ситуація, відповідно до якої суб'єкт владних повноважень може звернутися до адміністративного суду. Суб'єкт владних повноважень, звертаючись до адміністративного суду, повинен обґрунтувати, для реалізації яких повноважень він подає адміністративний позов.

Право на звернення до суду кореспондує обов' язок суду розглянути таке звернення та відкрити провадження у справі, якщо звернення подане з дотриманням вимог Кодексу адміністративного судочинства України. Суд позбавлений можливості ініціювати провадження,інакше суд перетворився б з органу правосуддя на орган, який контролює.

Під час судового провадження у позивача може виникнути необхідність уточнити свою позицію, щоб збільшити шанси виграти справу або якнайповніше захистити свої права, свободи чи інтереси. Для цього позивач може змінити адміністративний позов. Також можливі випадки, коли під час судового провадження позивач дійде висновку про необґрунтованість та безперспективність своїх вимог до відповідача або втратить інтерес до справи. У таких випадках позивач може відмовитися від адміністративного позову. Слід зазначити, що Кодекс адміністративного судочинства України не передбачає такого диспозитивного права відповідача, як право на звернення до суду із зустрічним позовом. Отож, згідно з вимогами цього Кодексу захища­тися від адміністративного позову відповідач може лише не визнаючи його. Невизнання адміністративного позову відповідачем може бути активним, тобто через подання заперечення щодо позову або пасивним, тобто просто заявити про невизнання позову.

З огляду на обставини справи відповідач може дійти висновку, що вимоги адміністративного позову, заявлені до нього, є обґрунтованими. У такому разі відповідач не зобов'язаний доводити правомірність свого рішення, дії або бездіяльності, що оскаржуються. Він може визнати адміністративний позов. Це дасть змогу запобігти багатьом судовим витратам, що можуть виникати в процесі розгляду адміністративної справи. Відповідач має право визнати як усі позовні вимоги, так і частину з них. Якщо відповідач повністю визнає адміністративний позов, то суд своєю постановою задовольнить усі вимоги позивача. У разі часткового визнання адміністративного позову відповідачем суд може прийняти постанову про задоволення визнаних відповідачем позовних вимог (ч. З ст. 112 Кодексу адміністративного судочинства України) і продовжити розгляд адміністративної справи щодо вимог, які відповідач не визнав. Визнання відповідачем адміністративного позову звільняє суд від обов'язку досліджувати докази на підтверджен­ня обставин у справі. Тобто, визнаючи адміністративний позов, суд керується фактичними підставами позову, але перед прийняттям рішення у зв'язку із заявою відповідача про визнання позову суд обов'язково повинен перевірити, чи є правові підстави для задоволення кожної з вимог адміністративного позову. Якщо правових підстав для задоволення вимог позивача немає, то адміністративний суд відмовляє у задоволенні таких вимог, попри їхнє визнання п Право сторін на закінчення справи примиренням є одним з найважливіших диспозитивних прав, оскільки дає змогу сторонам самостійно врегулювати спір на основі компромісів. Примирення сторін може стосуватися лише прав та обов'язків сторін і предмета адміністративного позову. Якщо у справі беруть участь також треті особи і умови примирення тією чи іншою мірою стосуються їхніх інтересів, то суд не може визнати умови примирення сторін без згоди на це третіх осіб. Так само суд не визнає умов примирення сторін, якщо ці дії суперечать закону або порушують права, свободи чи інтереси будь-яких інших осіб.

В адміністративному судочинстві передбачено обов'язок суду роз'яснити сторонам можливості щодо примирення (ч. З ст. 111 Кодексу адміністративного судочинства України), Для цього він може запропонувати сторонам можливі варіанти примирення, які б компромісно відповідали інтересам обох сторін. За клопотанням сторін суд може навіть зупинити провадження в адміністративній справі на час, необхідний їм для примирення.

Умови примирення можуть бути виведені не лише в межах вимог, що мають кількісні характеристики. Сторони в адміністративній справі можуть домовитися не лише про розмір відшкодування належного позивачу. Умови примирення можуть бути виведені в межах дискреції, тобто розсуду, які закон допускає для суб'єкта владних повноважень. Наприклад, якщо в адміністративному суді оскаржується відмова органу місцевого самоврядування надати селянину конкретну земельну ділянку, то сторони можуть дійти згоди щодо виділення земельної ділянки в іншому місці.

Можливий й інший варіант примирення, коли сторони не впевнені у своїй правоті. Якщо, наприклад, громадянин оскаржує індивідуаль­ний правовий акт і одночасно вимагає компенсації заподіяних ним збитків, сторони можуть домовитися, що відповідач погоджується змінити цей акт на користь позивача, а позивач відмовиться від вимог щодо компенсації збитків. Крім того, сторони можуть досягнути примирення на будь-якій стадії адміністративного процесу під час: 1) підготовчого провадження та судового розгляду справи у суді першої інстанції (статті 113, 136 Кодексу адміністративного судочинства України); 2) апеляційного провадження (ст. 194 Кодексу адміністра­тивного судочинства України); 3) касаційного провадження (ст, 219 Кодексу адміністративного судочинства України); 4) провадження за винятковими обставинами (ч. З ст. 241 Кодексу адміністративного судочинства України); 5) провадження за нововиявленими обстави­нами (ч. 1 ст. 252 Кодексу адміністративного судочинства України).

Визнавши умови примирення сторін, суд закриває провадження у справі. До того ж умови примирення фіксуються в ухвалі суду. Тобто форма примирення не має значення - досягнуто воно усно або викладено у письмових заявах сторін чи у спільній заяві. На відміну від цивільного судочинства, де визнану судом мирову угоду можна виконати примусово, в адміністративному процесі невиконання умов примирення однією зі сторін може мати наслідком поновлення судом провадження у справі за клопотанням іншої сторони і розгляд її по суті. Також примирення можливе навіть на стадії виконання судового рішення (ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України). Особливістю останнього є те, що воно відбувається у формі мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, або відмови позивача від примусового виконання. Ухвалу суду про визнання мирової угоди може бути виконано у примусовому порядку відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».

Згідно з теорією адміністративного судочинства України, сторони можуть розпоряджатися своїми диспозитивними правами на власний розсуд. Свобода розпорядження диспозитивними правами полягає у тому, що за загальним правилом суд не втручається у реалізацію особами, які беруть участь у справі, цих прав. Проте однією з особливостей адміністративного судочинства є те, що розпорядження диспозитивними правами перебуває під прискіпливим наглядом суду, оскільки публічно-правовий спір між двома сторонами у більшості випадків стосується публічних інтересів. Цей нагляд здійснюється через процедури прийняття судом відмови позивача від адміністра­тивного позову чи визнання відповідачем позову, визнання судом умов примирення сторін. Суд не приймає відмову позивача від адміністра­тивного позову, визнання адміністративного позову відповідачем і не визнає умов примирення сторін, якщо внаслідок цього будуть порушені норми права або будь-які права, свободи чи інтереси. Отже, відпо­відальність за правомірність реалізації таких диспозитивних прав покладена на адміністративний суд, а не на сторони, як це прийнято у цивільному судочинстві.

Треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, не мають диспозитивних прав, за винятком прав, які лише умовно можна назвати диспозитивними: право вступати у справу на боці однієї зі сторін, право оскаржувати судові рішення в частині, що стосується їхніх інтересів, або приєднуватися до скарг інших осіб, які беру ті» участь у справі. Законний представник самостійно здійснює диспози­тивні права сторони чи третьої особи, яку він представляє, діючи в її інтересах. Однак адміністративний суд уповноважений контролювати здійснення цих прав законним представником на предмет відповідності інтересам особи, яку він представляє. Якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє, суд може залучити до участі у справі відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ч. 7 ст. 59 Кодексу адміністративного судочинства України).

Під змагальними правами необхідно розуміти визначені законом можливості сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо доведення своєї позиції перед судом та спростування позиції іншої сторони. До змагальних прав можна віднести насамперед такі права (ч. З ст. 49 Кодексу адміністративного судочинства України): 1) знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються інтересів відповідної особи, яка бере участь у справі; 2) ознайомитися з матеріалами справи; 3) заявляти клопотання і відводи; 4) давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення; 5) подавати докази, брати участь в дослідженні доказів; 6) висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам; 7) подавати заперечення щодо клопотань, доводів і міркувань інших осіб; 8) ознайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до них; 9) робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень; 10) оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів.

Адміністративний суд повинен всіляко сприяти сторонам у реалізації змагальних прав (лише шляхом роз'яснення цих прав). Наприклад, якщо сторона чи третя особа не може самостійно подати докази, але знає про них, то вона повинна повідомити суд, де вони є чи можуть бути, а суд зобов'язаний витребувати ці докази. Крім того, слід зазначити, що змагальні права завжди поєднані з обов'язком добросовісно користуватися цими правами, не зловживаючи ними, наприклад для затягування процесу.

4. Відповідно до ч. 4 ст. 49 Кодексу адміністративного судочинства України особи, які беруть участь у справі, можуть за власний рахунок додатково замовити та отримати в суді засвідчені копії документів і Витяги з них.

Відповідно до ч. З ст. 44 Кодексу адміністративного судочинства України роздрукування технічного запису судового засідання здій­снюється на платній основі. Сума плати за роздрукування встанов­люється Кабінетом Міністрів України. Слід зазначити, що Постановою Кабінету Міністрів України «Про визначення розміру витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу» від 29 березня 2002 р. № 411 встановлено обсяг витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу: для позивачів, у встановленому порядку звільнених від сплати державного мита, - за нульовою ставкою; для всіх інших позивачів - за ставкою 118 грн. Щодо суми плати за роздрук технічного запису судового засідання або копіювання носія, Кабінет Міністрів України повинен встановити порядок його визначення.