1. Еволюція зони

Відлік світової практики створення особливих економічних зон є підстави починати ще з часів фінікійців, коли країни, зацікавлені у розширенні міжнародної торгівлі (а ці зони почали створюватися саме у сфері зовнішніх для країни зв'язків), стали «загороджувати» території, вільні від традиційних податків і мита. Американські економісти М.Фразьє та Р.Рей розрізняють три основні стадії в еволюції вільних економічних зон: складські та транзитні зони; промислові вільні (експортно-виробничі) зони; комплексні зони віль­ного підприємництва (вільні порти, спеціальні економічні зони та зони обробки інформації). Такі зони зі самого початку відрізнялись своєрідною комерційною «екстериторіальністю»: безмитним ввозом і вивозом (окрім товарів, призначених для споживання у тій же країні), полегшеним користуванням різноманітними зручностями -для складування, пакування тощо.

Сучасна різноманітність вільних економічних зон виражається у багатстві термінів, якими ці зони позначаються. Вживана терміно­логія на диво різноманітна: останнім часом використовується понад 20 термінів для позначення того, що відоме як експортні зони.

У літературі можна зустріти такі терміни-синоніми: митна зона, вільна митна зона, вільна митна експортно-орієнтована зона, експортна вільна зона, експортно-орієнтована вільна зона, експортно-орієнтована зона, зовнішньоторгова зона, вільна економічна зона, вільна експортно-орієнтована зона, вільна експортна зона, вільна виробнича зона, вільна

103 Проблеми та перспективи розвитку вільних економічних зон

торгова зона, вільна зона, промислова експортно-орієнтована зона, інвестиційна зона, зона спільних підприємств, макіладора, пільгова експортна зона, спеціальна економічна зона, безмитна торгова зона, безмитна зона, зона спільного підприємництва. Це зумовлено тим, що будь-яка організаційна, технологічна чи соціальна новація потре­бує появи нової номінації. Різноманітність позначень пов'язана також із тим, що кожна новація у міру свого розвитку та поширення набуває нових рис і невизначених відтінків.

Розвиток концепції сучасних експортно-орієнтованих зон за останні 20 років чудово ілюструє те, як інструмент політики в мі­ру його розвитку і зміни неминуче викликає термінологічну новацію.

Першою важливою новацією є те, що привілеї та переваги зон замість того, щоб концентруватись на чітко визначеному просторі, були поширені на інші підприємства (місцеві і ті, що належать іно­земцям), які діяли в будь-якій частині країни. Передбачалось, що такі привілеї та переваги (наприклад, валютний режим, податкові пільги) так само позитивно вплинуть на експорт і зайнятість у всій країні, як це було у першопочатково створеній зоні.

Другим важливим відхиленням від початкового задуму є те, що експортно-орієнтовані зони набули також функцію сприяння екс­порту. Класичним прикладом такої еволюції є вільна зона Манаус у Бразилії (тут термін «вільна зона» має зміст, що відповідає терміну «експортно-орієнтована зона»), котра сьогодні працює переважно на забезпечення внутрішнього ринку. Часто таке становище не тіль­ки прогнозувалось і планувалося, але й наштовхувалось на сильну протидію як влади зон, так і відповідних країн, оскільки було абсолют­ним запереченням необхідності існування експортно-орієнтованих зон.

Невідворотність тенденції перетворення зон в імпортно-орієнто­вані зумовлювали три чинники: технічні труднощі здійснення конт­ролю за контрабандою із зон на решту території країни; спільний тиск із боку місцевих споживачів (які прагнули отримати доступ до високоякісної продукції, що вироблялася у зонах) та іноземних інвесторів (яких приваблювала потенційно висока ефективність реалізації їхньої продукції на внутрішньому ринку); урядова політика заохочення до розвитку внутрішньогосподарських зв'язків як про­тидії проникненню на внутрішній ринок іноземного капіталу.

Насправді ж, як свідчить досвід Китаю, окремі методи входження у внутрішній ринок можуть бути значно привабливішими для інозем-

104

Розділ 6

Проблеми та перспективи розвитку вільних економічних зон

105

них інвесторів, ніж отримання класичних переваг під час участі в експортно-орієнтованих зонах. Це твердження справедливе насампе­ред стосовно країн, які мають широкий внутрішній ринок (наприклад, Китай, Мексика). Але оскільки інвесторами у зони найчастіше ви­ступають відносно невеликі підприємства, то для них може становити інтерес і вихід на невеликі внутрішні ринки.

Третім важливим явищем стало закріплення місцевих підпри­ємств у експортно-орієнтованих зонах. У деяких країнах (наприклад, в Індії), участь місцевих фірм, хоча б у формі спільних підприємств, досить значна. Зростання ролі місцевого капіталу підтверджується і тим, що нині дві третини підприємств у всіх експортно-орієнтова­них зонах, які існують у країнах, що розвиваються, належать або повністю місцевим фірмам, або спільним підприємствам із участю місцевого капіталу; і лише третина є суто іноземними підприємства­ми.

Така еволюція частково економічно обгрунтована, позаяк місцеві інвестори забезпечують заміну іноземних інвесторів, котрі вагаються щодо вкладення своїх коштів. Вона також є результатом політичного тиску, оскільки економічні пільги, надані інофірмам у зонах, можуть на практиці розглядатися як політичне неприйнятна дискримінація національних підприємств. Надання останнім таких же переваг могло б забезпечити не меншою, якщо не більшою, мірою розширення експорту та створення нових робочих місць.

Четвертою, новою рисою, характерною, зокрема, для Китаю, є стверджування погляду, що зонами повинні ставати великі території, а не малі промислові анклави. Цей підхід добре відображає сам термін «спеціальна вільна зона», який вживається у цій країні. Подібні зони зі самого початку задумуються як великі території (навіть ці­лі провінції, як наприклад, зона острова Хайнань). Деякі ж невеликі країни прагнуть розширити свої експортні зони до таких меж, щоб уся територія держави стала однією великою зоною (наприклад, Шри-Ланка та Маврикій).

П'ятою тенденцією, яка ще тільки формується, є перетворення класичних промислових експортно-орієнтованих зон на зони, що спеціалізуються на наданні послуг. В якомусь розумінні це повернен­ня до вихідного поняття зон, котрі спочатку розглядались як «вільні зочи» чи «вільні порти», що обслуговували основні морські лінії. З іншого боку, це відображає зростаюче значення сектора послуг в економіці загалом і ріст попиту на деякі послуги, що забезпечують

доступ до інформації (засоби зв'язку, обробка даних, збір і пошук інформації, програмне забезпечення).

Розвиток сервісної орієнтації окремих експортних зон, однак, треба розглядати як реалізацію більш амбіційної концепції, ніж та, що закладалася у поняття «вільний порт» у минулому, оскільки вона передбачає не тільки здійснення суто комерційної діяльності (питома вага, якої може бути зовсім незначною, за винятком таких зон, як створені в Єгипті та Панамі), але і розвиток банківських, страхових та інформаційних послуг - лише деяких із послуг, що надаються індустрією сервісу, котра починає розвиватися у багатьох експортно-орієнтованих зонах світу.

Заснуванням першої сервісно-орієнтованої зони, якщо не врахо­вувати сектор банківських послуг, можна вважати рішення Таиланду, прийняте на початку 1989 р. про створення експортно-орієнтованої зони інформаційних послуг. Ця концепція експортних зон, яка має на меті створення сервісних чи сервісно-промислових зон, може бути розширена шляхом включення у сферу діяльності зон туризму й освітніх послуг. Ця концепція може поширюватися на сільськогос­подарський сектор, точніше, на окремі форми сільськогосподарського виробництва.

Попри всю цю диференціацію можна прослідкувати певні спіль­ні для всіх (чи багатьох) різновидів зон відхилення від концепції їх створення. Зазначимо такі з них: спонтанне поширення зональних привілеїв і пільг на прилеглі території; поступова (й успішна) пере­орієнтація ряду зон на внутрішній ринок, що суперечить самій їх ідеї (продукція, наприклад, вільної зони Манаус у Бразилії майже повністю поглинута внутрішнім ринком); охоплення зонами дуже великої території, а не відносно маленького промислового анклаву (для прикладу, відомі випадки, коли практично цілі держави виявля­лись такими зонами); трансформація виробничої зони в зону з сервісною орієнтацією, що, до речі, підкреслює зростаючу роль сектора послуг в економіці (наприклад, вільна зона Монтего-Бей, Ямайка).

Подальше дослідження феномену зонування економічного прос­тору та його управління обмежимо аналізом світової практики у сфері створення таких типів особливих економічних зон: експортно-виробничі зони (на прикладі країн, що розвиваються); зони зовніш­ньої торгівлі та зони підприємств (на прикладі США); науково-технологічні парки (наукові парки США та технополіси Японії).

106

Розділ 6

Проблеми та перспективи розвитку вільних економічних зон

107