• 20.2 Повсякденне життя українців у 1964— 1985 рр.

Повсякденне життя громадян є найкращим свідченням реального стану життя у країні. Пері­од в історії СРСР і, відповідно, України з 1964 до 1985 р., що отримав назву «застій», відзначався стабільністю і впевненістю більшості громадян у майбутньому.

Починаючи з XXIII з’їзду КПРС (1966 р.) на всіх високих партійних форумах підвищення життєвого рівня населення декларувалося як одне з основних завдань партії та держави. Навіть у Конституції СРСР 1977 р. та Конституції УРСР 1978 р. були зафіксовані права на гарантовану, гідну оплату праці, на забезпечення житлом, кваліфікованою медичною допомогою тощо.

Деякі позитивні зміни справді відбулися, хоча їх масштаби явно поступа­лися обіцяним. Так, остаточно відійшов у минуле страх голоду. Колгоспни­ки нарешті почали регулярно отримувати заробітну плату і пенсію. Зросла купівельна спроможність населення. Середня заробітна плата зросла з 78 крб у 1960 р. до 155 крб у 1980 р. Люди почали користуватися речами, які вже давно були звичними на Заході: пральні машини, побутова електротехніка, холодильники, телевізори тощо. Зріс асортимент товарів і послуг. Проте, з початку 1970-х рр. для повсякденного життя пересічного громадянина клю­човим словом став дефіцит. З кожним роком до розряду дефіцитних потрап­ляло все більше і більше товарів. Особливо дефіцитними були якісні імпортні товари.

У зв’язку з товарним дефіцитом престижними зробилися професії, що мали відношення до виробництва або розподілу дефіциту, а також привілеї на придбання дефіцитних товарів.

Попри зростання життєвого рівня населення, його добробут порівняно з іншими країнами світу залишався низьким. Так, Україна на початку 1980-х років за показниками рівня життя посідала 50—-60-те місце у світі.

Складною залишалася житлова проблема, хоча для її розв’язання виділя­лися міліардні суми. На початку 1980-х рр. черга на квартири становила 1,5 млн осіб і мала тенденцію до зростання. У складному становищі перебу­вало комунальне господарство міст, на поліпшення якого постійно бракува­ло коштів і матеріалів.

Що стосується життя у селі, то попри зростаючі капіталовкладення рі­вень життя тут був нижчим, ніж у містах. Умови праці і побуту селян, за однакових доходів з мешканцями міст, були вкрай несприятливі, а культу­рна інфраструктура — нерозвинутою. «Стирание граней между городом і селом», яке обіцяла програма КПРС 1961 р., не відбулося. Різниця у рівні життя спонукала сільську молодь будь-що потрапити на постійне проживан­ня до великих міст.

Медичне обслуговування населення хоча і поліпшилося, але мало ще без­ліч проблем. Так, вкрай низькою була оснащеність медичних установ необ­хідним обладнанням і ліками. Це зумовлювало низький рівень медичного обслуговування і зростання показників смертності населення.

Хоча в СРСР була декларована рівність громадян, партійно-державна но­менклатура користувалася привілеями у розподілі матеріальних благ. В умо­вах всевладдя і безконтрольності номенклатурні «верхи» утворили власну закриту систему виробництва і постачання продовольства і промислових то­варів, що не знала дефіцитів і черг.

У 1970—1980-ті рр. почала поширюватися практика закупівлі за кордо­ном партій високоякісних товарів, призначених виключно для номенклатури.

Крім того, «верхи» створили закриту систему медичного обслуговування та відпочинку. їхні діти навчалися у престижних школах і вузах, як прави­ло, працювали за кордоном. -

З кожним роком розрив у рівні життя між номенклатурою і простими громадянами зростав.

Висновок. У роки «застою» повсякденне, життя характеризувалося стабі­льністю і передбачуваністю, у той же час рівень життя неухильно знижу­вався. Партійно державна номенклатура створила для себе систему приві­леїв, які забезпечували їй значно кращі умови існування.

В Дати: 1977 р., 1978 р.

Білет 21

• Політика суцільної колективізації та розселянювання в Україні. ії соціально-економічні наслідки.

Більшовики пов’язували побудову соціалізму із переведенням селянства на шлях колективного виробництва. На XV з’їзді ВКП(б) був про­голошений курс на кооперування сільського гос­подарства.

Хлібна криза 1927—1928 рр. і брак валюти, що надходила від продажу хліба за кордон, мо­гли зірвати форсовані темпи індустріалізації. Ке­рівництву держави був потрібен механізм безпе­рервного постачання хліба. Таким механізмом стали колективні господарства (колгоспи). Біль­шовики вже мали досвід організації колгоспів (радгоспи й комуни у 1918 р.). За умов становлення тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, ніж мільйонами розрізнених селянських господарств. За уявленнями того часу, дрібнотоварний селянський устрій у селі постійно породжував капі­талізм шляхом зубожіння одних і збагачення інших, тому керівництво країни спробувало вивести село до соціалізму.

Націоналізація землі в 1917 р. позбавила державу необхідності сплачува­ти селянам компенсацію за землю при вступі до колгоспу. Успіхи непу до­зволили сільському господарству досягти рівня 1913 р.

Щоб уникнути опору села, були проголошені гуманні принципи кооперу­вання селян: добровільність, поступовість, різноманітність форм кооперації, урахування місцевих умов, фінансова допомога селу тощо.

1929 рік Й. Сталін назвав «роком великого перелому» — «рішучого на­ступу соціалізму на капіталістичні елементи міста й села». У країні розпоча­лася суцільна колективізація — процес об’єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі соціалістичні господарства (колгоспи, радгоспи).

Прискорення темпів колективізації відбувалося за рахунок насильниць­кого залучення селян до колгоспів під загрозою розкуркулювання. Було прого­лошено перехід від політики обмеження куркульства до політики його лік­відації як класу.

Колективізація в Україні мала бути здійснена за два роки. До кінця пер­шої п’ятирічки було «колективізовано» 70 % селянських господарств. За роки другої п’ятирічки (1933—1937 рр.) у колгоспи було об’єднано 90 % селянських господарств.

У процесі колективізації постало питання про долю заможних селян. Основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Вони були найміцніше прив’язані до землі й не бажали її позбутися. Саме до цієї категорії селянства застосували політику роз- селянювання: було посилено оподатковування, обмежено оренду землі, за­боронено використання найманої праці, купівля машин та інвентарю; по­чалося вибіркове «розкуркулювання». Унаслідок цього кількість заможних селянських господарств зменшилася. На початку 1930-х рр. влада розпо­чала терор проти селян. Ліквідація заможних господарств супроводжува­лася конфіскацією майна й висилкою на Північ і до Сибіру селян, які не бажали вступати до колгоспів. Усього в Україні за ці роки відбулося розселянювання близько 200 тис. селянських господарств, тобто приблиз­но 1,2—1,4 млн осіб з них було виселено до Сибіру й названо «спецпере- селенцями». їхню працю використовували на найважчих роботах. Створи­вши колгоспи і встановивши над ними всеосяжний контроль, держава отримала кошти для індустріалізації.

Одним із найстрашніших наслідків колективізації в Україні став го­лодомор 1932—1933 рр. Основні причини голоду в Україні: виконання плану хлібозаготівлі було досягнене шляхом вилучення значної частини посівного фонду; на продовження хлібозаготівельної кампанії було конфісковане зерно у колгоспів. Погіршили становище селян запроваджен­ня паспортного режиму в містах і так званий закон про «п’ять колосків», що передбачав за крадіжку колгоспної чи соціалістичної власності роз­стріл або позбавлення волі терміном не менше 10 років із конфіскацією майна.

Селяни; позбавлені продуктів харчування, були приречені на загибель. Голодомор 1932—1933 рр. викликав величезну смертність населення, особ­ливо дітей і старих. Селяни змушені були їсти собак, котів, щурів, трупи коней, листя й кору дерев. Траплялися випадки канібалізму. За різними підрахунками під час голодомору загинуло від 3,5 до 8—9 млн осіб. Таким був наслідок колективізації в Україні. У 2003 р. у зв’язку із 70-річчям голо­домору в Україні були проведені поминальні заходи.

Висновок. Політика колективізації ліквідувала ринкове господарство на селі. Насильницьке насадження колгоспів, політика розселянювання та хлібозаготівлі призвели до національної трагедії — голодомору 1932— 1933 рр., який забрав життя мільйонів людей.

Ш Дати: 1929 р., 1932—1933 рр.

Щ Поняття, терміни, назви: колективізація, розселянювання, голодомор.