2. Державотворчі процеси в Україні у 1991—2005 рр.

Державотворчим процесом називається процес формування і становлення основних інститутів влади, їх конституційне оформлення, визначення національних інтересів.

Нова суспільна ситуація, що виникла в Украї­ні після розпаду СРСР і проголошення незалеж­ності України, поставила перед українським на­родом нові завдання, а саме:

• будівництво власної суверенної держави;

• демонтаж тоталітарних політичних струк­тур і будівництво правової демократичної держави;

• трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну, ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей;

Ключовим завданням перших років державотворення стало формування

трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової. Поряд із цим необхідно було забезпечити утворення управлінських структур на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади. Ці завдання загалом на сьогодні реалізовані, хоча певні проблеми зали­шилися.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, що забезпечує правову базу перетворень. Однак чимало зако­нів і постанов, з прийнятих парламентом XII (І) (1990—-1994 рр.) і XIII (II) (1994—1998 рр.), XIV (III) (1998—2002 рр.), ХУ(ІУ) (2002—2006 рр.) скли­кань не діють через відсутність чи недосконалість конкретного механізму реалізації, контролю за виконанням або через їх популістський характер, невідповідність можливостям держави. Важливим етапом у діяльності ВРУ стало формування у 2002 р. парламентської пропрезидентської більшості, котра, однак, виявилась ситуативною і нестабільною.

Чергові вибори до Верховної Ради України відбудуться у березні 2006 р.

Чимало проблем існує у становленні й роботі виконавчої влади (вищий орган — Кабінет Міністрів України; центральні органи — міністерства, дер­жавні комітети і відомства; в областях, містах, районах —державні адміні­страції). Новим явищем у діяльності Кабінету Міністрів стало створення коаліційних урядів на партійній основі, починаючи з 2001 р.

Триває процес формування й утвердження судової влади, що концент­рується в особі Конституційного Суду, Верховного Суду, загальних, арбіт­ражних та військових судів. Важливим свідченням зрілості судової системи України стала роль судів під час виборчої кампанії Президента України 2004 р.

Важливим доказом зміцнення демократичного принципу поділу влади стала роль законодавчої (ВРУ) і судової (ВСУ) влади під час політичної кризи 2004 р.

Главою держави є Президент України. Першим Президентом незалеж­ної України став Л. Кравчук (1991—1994 рр.), згодом цю посаду зайняв Л. Кучма (1994—2005 рр.). Теперішнім Президентом України є В. Ющенко.

Концентрованим виразом процесу державного будівництва є стан справ з прийняттям нової Конституції. До 1996 р. Україна жила за Основним Законом, що був прийнятий 1978 р. і до якого були внесені зміни.

28 червня 1996 р. V сесія Верховної Ради України прийняла нову Кон­ституцію України. Процес юридичного оформлення української державно­сті можна вважати в основному завершеним. Проте Конституція містить положення, які потребують уточнення і зміни. Життя довело необхідність зміни і перерозподілу владних повноважень у трикутнику Президент—Пре­м’єр-міністр (Кабінет міністрів)—Верховна Рада. Усі спроби внести зміни і доповнення у 2000—2004 рр. не мали успіху. Лише 8 грудня 2004 р. під час «пакетного» голосування було схвалено законопроект про внесення змін і доповнень до Конституції, які із січня 2006 р. набрали чинності.

Важливим компонентом державотворчого процесу є становлення і зміц­нення Збройних Сил. Становлення Збройних Сил незалежної України роз­почалося восени 1991 р. створенням Міністерства оборони України, 6 грудня 1991 /»..прийнято Закон про Збройні Сили України, 19 жовтня 1993 р.— військову доктрину України, яка виходить з того, що Україна не є потенцій­ним противником жодної держави, а свою безпеку розглядає як стан захи­щеності національних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози. Поряд з армією створювалися спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ, Національна гвардія (розпущена в 1999 р.), частини спе­ціального призначення, Служба безпеки України. Сьогодні продовжується реформування Збройних Сил у напрямку їх відповідності стандартам НАТО.

Особливості державного будівництва в Україні:

• становлення й утвердження незалежної держави відбувалося одночас­но із завершенням процесу становлення української політичної нації, формуванням національної самосвідомості;

• важке соціально-економічне становище призвело до розчарування час­тини населення в ідеї суверенності, чим прагнуть скористатись відкри­ті й приховані противники незалежності.

Висновок. Отже, із проголошенням незалежності в Україні розпочався дер­жавотворчий процес, який передбачає створення всіх атрибутів державно­сті та їх конституційне оформлення. Це завдання в основному було успіш­но виконане.

Дати: 24 серпня 1991 р.; 1 грудня 1991 р.; 28 червня 1996 р.

Особистості в історії: Л. Кучма, Л. Кравчук, В. Ющенко.

Білет 15

• Політика «українізації» (коренізації), її наслідки. О. Шумський,

М. Скрипник.

У 1920-ті рр. складовою частиною національ- но-культурних процесів в Україні була політика коренізації, що проводилася ВКП(б) в роки непу.

При здійсненні політики коренізації в Україні ви­діляються два аспекти: українізація і створення умов для розвитку національних меншин.

Українізація — політика, спрямована на під­готовку та виховання партійно-державних кад­рів української національності; урахування націо­нальних факторів при формуванні партійного й державного апарату; організація та відкриття мережі українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури (бібліотек, музеїв, театрів тощо); випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії України, географії; відродження й розвиток національних традицій культури.

Політика українізації запроваджувалась партійним керівництвом на під­ставі рішень XII з’їзду РКП(б), що відбувся у квітні 1923 р. Ця політика мала на меті зміцнити контроль партійних органів над національними окра­їнами, розширити свій вплив на місцеве, зокрема українське, населення й керувати процесом національного відродження в Україні. Відповідно до дек­ретів ВУЦВК у 1923 р. в Україні проголошувалася рівність мов і визнача­лась необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Для проведення політики українізації було створено комісію на чолі з секре­тарем ЦК КП(б)У В. Затонським.

Від самого початку ця політика наштовхувалася на опір з боку русифіко­ваної верхівки КП(б) України. У партійному керівництві виникла теорія боротьби двох культур, яку обстоював секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь. Від­повідно до неї українська культура визнавалася селянською і відсталою, а тому мусила відійти в небуття. Цьому протистояли нарком освіти УРСР О. Шумський і його помічники М. Скрипник і Г. Гринько, які були прихиль­никами національного відродження і прагнули перетворити українізацію на ефективний важіль національного відродження. Завдяки їх діяльності про­цес українізації проходив успішно.

Шумський Олександр Якович народився у бідній селянській родині. У 1915 р. вступив до Московського ветеринарного інституту. Став членом Української партії соціалістів-революціонерів. Із 1920 р. — член КП(б)У, входив до складу ЦК партії, обіймав відповідальні державні посади. У 1924— 1927 рр. був наркомом освіти УСРР. У 1927 р. на об’єднаному пленумі ЦК КП(б)У був обвинувачений у «націоналістичному ухильництві» (так званий «шумськізм») і направлений на другорядну роботу в ЦК ВКП(б). Очолював ЦК профспілок працівників освіти.

У 1933 р. був репресований.

Скрипник Микола Олексійович народився в Катеринославській губернії у родині залізничного службовця. Навчався в Ізюмській реальній школі та Санкт-Петербурзькому технологічному інституті.

. Із 1901 р. став займатися професійною революційною діяльністю, за що зазнав переслідувань з боку влади. Був активним учасником встановлення радянської влади в Україні, одним з організаторів створення КП(б)У, чле­ном ЦК КП(б)У. Обіймав посади наркома внутрішніх справ, наркома юсти­ції і Генерального прокурора УРСР. У 1927—1933 рр. керував роботою на­родного комісаріату освіти УРСР. Скрипник'активно сприяв проведенню політики українізації. У 1933 р. на пленумі ЦК КП(б)У він був обвинуваче­ний у націоналізмі й помилках теоретичного і практичного характеру. Ці несправедливі обвинувачення призвели його до самогубства.

Рушійною силою політики українізації стала українська інтелігенція. Ак­тивними прихильниками цієї політики були М. Грушевський, Д. Багалій, М. Куліш, М. Хвильовий, інші діячі культури й мистецтва. В українській літературі розгорнулася дискусія про місце України в складі СРСР, її мину­ле та майбутнє.

З 1925 р. відбувалась політика українізації партії більшовиків й держав­них органів. Державні службовці повинні були складати іспити з українсь­кої мови. Частка українців у партії зросла, але переважно на нижчих щаб­лях партійної ієрархії. У 1929 р. в УРСР більша частина шкіл і технікумів

перейшли на українську мову викладання, у чому їм поступалися інститути. Тираж українських газет з 1924 по 1927 рр. збільшився у 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. Національна мова впроваджувалась у школах командного складу. У Харкові з цією метою було створено Школу червоних старшин.

Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних мен­шин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Ре­спубліку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єв­рейські райони.

Наприкінці 1930-х рр. політика коренізації під тиском командно-адміні­стративної системи почала поступатися своїми позиціями.

У 1938 р. політику коренізації в Україні було згорнуто остаточно. Висновок. У своїй політиці більшовики враховували процес українського національного відродження, прагнули його контролювати за допомогою по­літики українізації і спрямувати в русло соціалістичного будівництва. Однак у 1930-х рр. процес національного відродження почав виходити за межі існуючої тоталітарної системи, тому політика коренізації була згор­нута.

• Дата: квітень 1923 р.

• Поняття, терміни, назви: коренізація, українізація, теорія «боротьби двох культур».

• Особистість в історії: О. Шумський, М. Скрипник.

Сучасна українська наука і освіта: досягнення і перспективи.

Розвиток України як незалежної, демократич­ної, економічно стабільної держави Європи і сві­ту неможливо уявити без повноцінного розвитку освіти й науки.

Зараз у сфері освіти України відбуваються такі процеси:

• демократизація середньої й вищої школи;

• запровадження різноманітних форм шкіль­ної освіти з урахуванням інтересів і здібно­стей учнів (гімназії, ліцеї, коледжі, спеціа­лізовані класи в загальноосвітніх школах);

• забезпечення свободи творчості педагогів (відмова від єдиних догматич­них програм, підручників, методик).

З 2001 р. набрав чинності Закон України «Про загальну середню освіту», який передбачає демократизацію, гуманітаризацію системи освіти і введення 12-річного терміну навчання в середній школі. У загальноосвітніх закладах України введено 12-бальну шкалу оцінювання навчальних досягнень учнів. Особливу роль у впроваджені в освіті України стандартів епохи інформа­ційного суспільства відіграє Національна доктрина розвитку освіти, яка визначає мету та основні напрямки розвитку освіти в Україні, ураховуючи досвід реформування освіти європейських країн. Протягом червня—жовтня 2001 р. педагоги України активно обговорювали проект доктрини, вносили

зауваження та пропозиції. Проект доктрини був ухвалений під час роботи у Києві 7—9 жовтня 2001 р. II Всеукраїнського з’їзду працівників освіти. У роботі з’їзду взяли участь майже 2 тис. педагогів України. Вони обговорювали питання поліпшення навчально-виховного процесу, виховання освіченого, фізично та духовно здорового громадянина України. У 2002 р. було прийнято програму «Вчитель» на 2003—2012 рр. та програму розвитку позашкільних закладів.

Перспективним напрямком розвитку системи дошкільної освіти є збільшення показників охоплення дітей дошкільною освітою та залучення до навчання у дитячих садках дітей п’ятирічного віку.

Із вересня 2003 р. розпочався перехід старшої школи на профільне на­вчання. У загальноосвітніх навчальних закладах відкрито класи різних про­філів: універсального, суспільно-гуманітарного, природничо-математичного, технологічного, спортивного та інших.

Важливим етапом на шляху реформування середньої освіти е прийняття Державного стандарту основної і старшої школи (січень 2004 р.) та Дер­жавного стандарту для дітей, що потребують корекції здоров’я.

Із 2004 р. започатковано експеримент щодо впровадження зовнішнього стандартизованого тестування, що дозволить надати рівні можливості для здобуття випускниками шкіл вищої освіти. Із 2007 р. очікується обов’язкове тестування випускників.

Завершився перехід початкової школи на чотирирічний термін навчання і розпочався перехід основної школи (5—9 класи) на новий зміст навчання.

З метою безперебійного і безпечного підвозу учнів сільської місцевості до місця навчання прийняті державна і регіональні (обласні) програми «Шкіль­ний автобус».

Продовжується реалізація Програми інформатизації та комп’ютеризації загальноосвітніх навчальних закладів, що дозволило створити сучасні ком­п’ютерні класи, підключити їх до мережі Іпіегпеї;, придбати ліцензовані про­грами.

Перспективним напрямом у роботі професійно-технічних навчальних закладів є апробація нових програм та забезпечення ринку праці кваліфі­кованими робітниками.

Відбуваються зміни в роботі вищої школи: уведення обов’язкового вступ­ного іспиту з української мови, створення кафедр історії України та украї­нознавства; контрактна форма навчання; відкриття приватних ВЗО (Києво- Могилянська академія в Києві, Українська народна академія в Харкові); скорочення підготовки фахівців на вечірній та заочній формах навчання, продовжується впровадження предметно-модульної системи навчання.

В Україні діє Державна програма відродження й розвитку освіти націо­нальних меншин — кримських татар, болгар, євреїв, поляків.

Країна має солідний науковий потенціал. Сучасний науковий комплекс України складається з науково-дослідних інститутів, ВЗО, проектно-конст- рукторських і технологічних бюро. АН України, яка в 1994 р. одержала статус національної (НАНУ), є провідним і координаційним науковим центром країни. Установи НАНУ розташовані на всій території держави,

найбільше їх в Києві. У Західному науковому центрі діють 18, у Північно Східному — 16 установ НАНУ. НАНУ має багато чинних угод з академія­ми наук, авторитетними науковими товариствами і провідними університе­тами Росії, країн Європи, СІЛА.

Установлено тісні зв’язки з науковими центрами української діаспори: Українським вільним університетом у Мюнхені, Українським інститутом при Гарвардському університеті (США), Канадським інститутом українсь­ких студій.

Наукові розробки Національного космічного агентства України дозволя­ють досліджувати й освоювати космічний простір. Україна бере участь у міжнародній програмі ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і у програмі «Глобалстарт».

Конструкторські бюро заводів ім. Антонова, ім. Малишева, «Південмаш», «Мотор-Січ» створюють сучасну цивільну й військову техніку. Підтриму­ються контакти з державними та науковими установами США в галузі ака­демічної та прикладної космічної науки, здійснюються спільні розробки ко­смічних кораблів. Підписано угоду між Інститутом електрозварювання ім. Патона і НАСА про розробку технології космічного зварювання.

Останнім часом в Україні приділяється велика увага розвиткові біокібер- нетики, проблемам штучного інтелекту та розробки відповідних інформа­ційних технологій. Плідно працюють вчені над розв’язанням проблем транс­плантації внутрішніх органів, зокрема серця. Значних успіхів у цій роботі здобув колектив українських кардіологів Інституту ім. М. Амосова АМНУ.

Проводиться розробка наукових досліджень в галузі мембранних техно­логій.

Активно працюють наукові установи Національної академії наук Укра­їни, Міністерства освіти і науки України та регіональних наукових центрів. Так, наприклад, з квітня 2003 р. в Харківській області розпочато спільну роботу обласної державної адміністрації, Національної академії наук Укра­їни та Міністерства освіти і науки України щодо розвитку регіонального комплексу: освіта, наука, виробництво — забезпечення ресурсами іннова­ційного розвитку. Така робота на місцях за участю керівників регіонів, науковців, керівників установ освіти і науки та підприємців сприяє успішному вирішенню проблем інноваційного розвитку областей і районів України.

Україна уклала Болоньську угоду щодо інтеграції вищої освіти в єдиний європейський освітній процес. Здійснюється активне реформування системи вищої освіти.

Висновок. Освіта й наука мають стати двигуном динамічного розвитку, основою престижу й безпеки України. Для цього органам державної влади необхідно зупинити руйнівні процеси в цих сферах духовного життя суспі­льства, надати серйозну допомогу в їхньому реформуванні й перетворити освіту й науку на пріоритетні галузі економіки.

Ш Дати: 2001 р.,.'7—9 жовтня 2001 р., 2004 р.

• Поняття, терміни, назви: НАНУ, Національна доктрина розвитку осві­ти, Болоньська угода.

Білет 16

• Суспільно-політичне життя українських земель у складі Польщі,

Румунії, Чехо-Словаччини в 20-х—30-х рр. XX ст.

Після закінчення Першої світової війни захід­ноукраїнські землі ввійшли до складу різних схід­ноєвропейських держав: Східна Галичина і Во­линь — до складу Польщі; землі Північної Буковини, Бессарабії і Мармарощини — до скла­ду королівської Румунії; Закарпатська Україна — до складу Чехо-Словаччини.

Українські землі в Польщі, Румунії, Чехо-Сло- ваччині не мали самоврядування, власного авто­номного устрою. Так, на західноукраїнських зем­лях у складі Польщі діяв закон, що забороняв використовувати українську мову в державних і муніципальних установах. Замість назви «Украї­на» запроваджувалися нові — «Малопольща» або «землі Польщі “Б”». Будо скасовано Галицький

автономний сейм, ліквідовано місцеве самоврядування, закривалися україн­ські школи, проводилась політика насильницької асиміляції, українські імена і прізвища змінювались на польські.

Українці залишалися в опозиції до польського уряду. Свої права і свобо­ди вони захищали легальними й нелегальними методами боротьби. Тільки у Східній Галичині було, створено 12 політичних партій.

Політичні партії та блоки Східної Галичини поділялися на ліві, центрист­ські й праві.

До лівих належала Комуністична партія Східної Галичини, з 1923 р. — Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка вела активну полі­тичну діяльність, хоча була нечисленною. Партія діяла в підпіллі, хоча під її впливом перебували й легальні організації. Ліве крило партії виступало за союз із Москвою, праве дотримувалося більш стриманої позиції.

Центристським вважався блок Українського національно-демократич­ного об’єднання (УНДО). Утворений у 1925 р., він мав сильний вплив на українське населення Галичини, оскільки його програма базувалась на ідео­логії соборності й державності. На виборах 1928 р. до польського парламен­ту блок здобув більшість українських мандатів до сейму. Лідери об’єднання — Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький, М. Рудницька, І. Кед- рин-Рудницький.

УНДО закликав українців боротися проти політики ополячення за демо­кратичні порядки конституційним шляхом. Пізніше лідери УНДО вимагали від поляків надання Західній Україні автономії.

Представники українських політичних партій у польському сеймі утво­рили Український клуб, який вимагав надання Україні самостійності.

Правою політичною силою, що сповідувала націоналістичну ідеологію, стала Організація українських націоналістів (ОУН, виникла 1929 р. у Від­ні). Її очолив Є. Коновалець, ідеологами стали В. Липинський і Д. Донцов. Ідеологією ОУН був інтегральний націоналізм — заперечення ліберальних цінностей, проповідування рішучих дій заради національних інтересів. Ви­щою цінністю виступало створення незалежної Української держави. Для досягнення мети виправданими вважалися будь-які засоби, навіть терор. Поворот частини українського національного руху до тоталітарної ідеології пояснюється тим, що Україні не вдалося відстояти незалежність, а тоталіта­ризм утверджувався в багатьох державах Європи.

На західноукраїнських землях, що перебували у складі Румунії, керівний режим проводив тверду колоніальну політику. Були закриті всі українські школи, ліквідовано самоврядування громад, переслідувалися громадські ді­ячі, священики, здійснювалася румунізація населення, румунську мову було оголошено державною, придушувалися соціальні й збройні виступи (1924 р., Татарбунарське повстання).

У 1927 р. було створено Українську національну партію (УНП), лідером якої був В. Залозецький. УНП дотримувалася центристських позицій і ви­ступала за співпрацю з існуючим режимом. Представники УНП мали місця в румунському парламенті, де виступали проти політики румунізації.

Праві суспільно-політичні сили не були організаційно оформлені. їх пред­ставляли націоналістичні молодіжні, студентські й спортивні організації («То­вариство Мазепа», «Товариство М. Залізняк»). Лідери цих організацій

О. Забачинський, П. Григорович, Д. Квітковський проповідували методи боротьби, подібні до оунівських (терор, підпільна діяльність).

Закарпатська Україна входила до складу Чехо Словаччини під назвою Підкарпатська Русь, а з 1928 р. — Підкарпатський край. Чехословацький уряд не проводив такої жорсткої антиукраїнської політики, як польський і румунський. Він не надав Закарпаттю автономії, але українське населення отримало можливість політичної та культурної самореалізації. Лібералізм уряду привів до виникнення й швидкого поширення культурно-просвітни­цького товариства «Просвіта» (А. Волошин, М. і Ю. Бращайки), Товарист­ва русофілів ім. Духновича.

У чехо-словацькому парламенті інтереси українців представляло Україн­ське національне об’єднання (УНО).

Суспільно-політичне життя в країні базувалося на ідеях русофільства, українофільства, мадярофільства.

Суттєвим чинником суспільно-політичного життя в Західній Україні була греко-католицька церква. Так, митрополит А. Шептицький протестував проти політики пацифікації і підтримував політику нормалізації українсько-поль­ських відносин.

Висновок. Суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях відріз­нялося різноманітністю. Діяли різні політичні партії, об’єднання і блоки — від лівих до правих,— які висловлювали різні політичні інтереси і використо­вували легальні й нелегальні методи боротьби. Найбільш складна суспільно- політична ситуація склалася на українських землях у складі Румунії. Польсь­кий уряд хоча і здійснював дискримінаційну стосовно українців національну

політику, але дозволив їм представляти свої інтереси в сеймі. Найбільш спри­ятлива суспільно-політична ситуація для українського населення склалася в Чехо-Словаччині. Однак жодний уряд не надав українцям автономії.

Я Дати: 1925 р., 1927 р., 1929 р.

• Поняття, терміни, назви: політична партія, інтегральний націоналізм,

УНДО, ОУН, УНП, УНО.

• Особистість в історії: Д. Левицький, Д. Донцов.

Початок формування багатопартійності в Україні наприкінці 80-х — на початку 90-х років XX ст.

Необхідною умовою становлення демократич­ної правової держави є багатопартійність. Вона дає можливість повніше враховувати інтереси всіх громадян у державній політиці й сприяє ста­більному і динамічному розвитку суспільства.

До головних причин, що призвели до створен­ня багатопартійності в Україні, можна віднести:

• розширення демократизації суспільного життя, політика гласності;

• історичні витоки багатопартійності в Україні;

• виникнення і розвиток в Україні дисидентства;

• нездатність КПРС (КПУ як її складової частини) продовжувати вико­нання керівної ролі усього суспільства, яку вона собі привласнила.

Правову основу для формування багатопартійності заклав позачерговий III з’їзд народних депутатів СРСР (березень 1990 р.), що вніс зміни до Конституції СРСР, скасувавши, зокрема', й статтю 6 про керівну і спрямовуючу роль КПРС — ядро політичної системи радянського суспільства. У жовтні 1990 р. було прийнято закон СРСР «Про громадські об’єднання». У Конституції України 1996 р. зазначено; «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Цензура заборонена».

В історії становлення багатопартійності виділяють три етапи:

1. 1988—1989 рр.— створення умов багатопартійності. Створення опо­зиційних щодо КПРС неформальних об’єднанань та рухів, що пізніше транс­формувалися у політичні партії. У цей час в Україні розгортають активну діяльність Українська демократична спілка (УДС), пізніше перейменована в Українську народно-демократичну лігу (УНДЛ), Українська Гельсінська спілка (УГС), Народний рух України за перебудову (НРУ).

2. 1989—1990 рр.— етап безпосереднього створення початкової багато­партійності. За цей час у республіці створено понад 20 партій, які об’єдну­вали понад 30 тис. осіб.

3. Початок 1991 р.— серпень 1991 р.— кардинальні зміни у станов­ленні багатопартійності. Заборона діяльності КПУ після спроби державного перевороту в Москві (ДКНС) 19—21 серпня 1991 р. у зв’язку з доказами про підтримку керівництвом КПУ державного перевороту. 24 серпня 1991 р. проголошено Акт про незалежність України.

У 1994 р. в Україні нараховувалося ЗО політичних партій, у 1998 р.— 53, в 2002 р.— 127. Нині (після перереєстрації) зареєстровано понад 100 політичних партій різного спрямування та орієнтації: праві, ліві, центристські, релігійні, економічні, екологічні тощо. В Україні існує досить велика кількість молодіжних об’єднань, у тому числі й політичних. Більшість політичних партій мають дочірні молодіжні організації.

Така кількість партій свідчить про молодість української демократії, незавершеність структурування українського суспільства. Партії в Україні організовуються здебільшого під конкретного лідера, вони нечисленні й не мають достатнього впливу в масштабах держави. їхні осередки на місцях ведуть посильну пропагандистську й організаційну діяльність, активізую­чись, як правило, у період виборчих кампаній. У цей час відбувається формування блоків партій. Між політичними партіями точиться суперництво за посилення впливу на маси, залучення у свої лави нових членів, що визначає політичну атмосферу українського суспільства в умовах незалежності.

Зміцненню і розвитку політичних партій в Україні сприяли зміни у вибор­чому законодавстві. У 1998 і 2002 рр. Вибори до Верховної Ради України здіснювалися за мішаною виборчою системою (половина депутатів обирала­ся за виборчими списками партій). У 2006 р. вибори до Верховної Ради України будуть проводитись за пропорційною виборчою системою, яка пе­редбачає обирати склад парламенту лише за партійними списками. У 2001 р. було сформовано перший коаліційний уряд.

Висновок. Поштовхом до формування багатопартійності в Україні стали перебудовчі процеси в СРСР. Втрата комуністичною партією монополії на владу зумовила формування багатопартійної системи. Після проголошення незалежності відбувається розвиток багатопартійної системи, що свід- чить про демократичний шлях розвитку України.

Я Дата: 1988 р.

Білет 17