- •1.1. Початок Першої світової війни. Воєнні дії в 1914 р. На українських землях.
- •1.2. Нацистський «новий порядок» в Україні в 1941 — 1944 рр. Голокост.
- •2.1. Вплив Першої світової війни на формування українського національного руху в Галичині й Наддніпрянській Україні.
- •2.2. Результати та історичне значення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р.
- •3.1. Українські землі в 1915—1917 рр.
- •3.2. «Косигінські реформи» та їхні наслідки для України.
- •4.1. Початок Української революції, утворення Центральної Ради. М. Грушевський, в. Винниченко.
- •4.2. Освіта, наука та культура України в 70-х—80-х pp. XX ст.
- •5.1. 1 Універсал Центральної Ради та його історичне значення
- •5.2. Прихід до влади м. Горбачова. Розгортання національно демократичного руху в Україні.
- •6.1. Проголошення Української Народної Республіки. III Універсал Центральної Ради.
- •6.2. Загострення екологічних проблем в Україні у 70-х — 80-х рр. Чорнобильська катастрофа та її наслідки.
- •7.1. Війна радянської Роси проти унр (кінець 1917 — початок 1918 рр.). Проголошення незалежності унр.
- •7.2. Україна на завершальному етапі Великої Вітчизняної війни.
- •8.1. Внутрішня і зовнішня політика Української Держави. П. Скоропадський.
- •8.2.Проголошення державної незалежності України.
- •9.1. Радянсько-польська війна і Україна.
- •9.2. Опозиційний рух в Україні (1965—1985 рр.).
- •10.1. Політика радянського уряду в Україні в 1919—1920 рр. «Воєнний комунізм».
- •10.2. Конституційні традиції в Україні. Прийняття Конституції України 1996 р. Та її" історичне значення.
- •11.1. Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. Є. Петрушевич. Злука унр і зунр.
- •11.2. Політична ситуація в Україні в 1985—1991 рр.
- •12.1. Внутрішня і зовнішня політика Директорії унр. С.Петлюра
- •12.2. Наш край в роки Великої Вітчизняної війни*.
- •13.1. Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917—1920 рр.
- •13.2. Пожвавлення літературно-мистецького життя України в умовах десталінізації. «Шістдесятники».
- •Нова економічна політика і особливості її впровадження в Україні.
- •Державотворчі процеси в Україні у 1991—2005 рр.
- •17.1 Українське питання на Паризькій мирній конференції.
- •3. Польський уряд буде уповноважено запровадити цивільну адміністрацію в Східній Галичині».
- •17.2 Україна на початку XXI століття.
- •18.1 Культура і духовне життя України в 1917—1920 рр.
- •18.2 Спроби та наслідки реформування економіки України наприкінці 50-х — у першій половині 60-х рр. М. Хрущов.
- •19.1 Особливості та наслідки радянської індустріалізації в Україні.
- •19.2 Культура України в роки Великої Вітчизняної війни.
- •20.1 Голодомори 1921—1923 рр., 1932—1933 рр., 1946—1947 рр. В Україні: причини і наслідки.
- •20.2 Повсякденне життя українців у 1964— 1985 рр.
- •21.2 Возз’єднання ЗахідноїУкраїни з урср. Радянізація західних областей України в 1939—1941 pp.
- •22 Вересня 1939 р. У Бресті відбувся спільний радянсько-німецький військовий парад, який приймали комбриг с. Кривошеїн і генерал X. Ґудеріан.
- •22.1 Розвиток культури в 30-ті рр.
- •22.2 Головні кроки України на шляху до європейської інтеграції.
- •23.2 Рух Опору та його течії в Україні в роки Другої світової війни. Історичний внесок українського народу в перемогу у Другій світовій війні.
- •24.1 Входження усрр до складу срср.
- •24.2 Розширення Європейського Союзу та нато. Місце України в цьому процесі.
9.2. Опозиційний рух в Україні (1965—1985 рр.).
Опозиційний рух в УРСР (СРСР) у 1965— 1985 рр. прийнято називати дисидентським. Ди-сидентство — рух незгодних, рух інакомислячих. Проявами дисидентського руху стали протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентст-ва, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністичного тоталітарного режиму.
Тоталітарна природа радянського режиму сама по собі є причиною опору, тому породжує необхідність захисту прав людини. Правозахисний рух і став однією з форм (течій) дисидентства. Передумовою для посилення критики режиму, становлення організованого інакомислення створив процес десталі-нізації, розпочатий М. Хрущовим та XX з'їздом КПРС.
На XX з'їзді партії (лютий 1956 р.) Перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи та його наслідки». Почалася «хрущовська відлига» — суперечливий процес деякої лібералізації суспільного та культурного життя, амністія більшості політв'язнів сталінських таборів, реабілітація репресованих.
Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав цаціонально-демокра-тичного забарвлення, заявив про себе ще в середині 1950-х — на початку 1960-х рр. «Шістдесятники» — молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю.
Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були: Українська робітничо-селянська спілка, що утворена в 1968 р. на чолі з юристом Л. Лук'яненком. Завдання спілки — несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою. За офіційними даними органів, спілка мала політичну програму і об'єднувала близько ЗО членів.
У травні 1961 р. в одному з приміщень тюремного ізолятора облуправління КДБ у Львові відбувся закритий судовий процес («справа юристів») над членами УРСС. Л. Лук'яненка засудили до розстрілу (згодом смертну кару замінили 15 роками ув'язнення), інших членів спілки на різні терміни ув'язнення (від 10 до 15 років).
«Справа юристів» засвідчила новий етап руху Опору в Україні: його учасники не відокремлювали себе від існуючої радянської системи. Фактично вперше в часи тоталітарного правління в умовах України за нової історичної обстановки політичний опір владі набув конкретних організаційних форм. «Справа юристів» розповсюджувалася шляхом самвидаву, один примірник якого потрапив за кордон. На Заході в 1967 р. вийшла в світ брошура «Українські юристи під судом», яка була справжньою сенсацією для світової громадськості;
Об'єднана партія визволення України;
Український національний фронт. Видавав журнал «Воля й Батьківщина» ;
Український національний комітет.
Судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань з політичних мотивів.
Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів посилились. У серпні—вересні 1965 р. були заарештовані літературний критик /. Світличний, художник П. Заливаха, публіцист та історик В. Мороз, поет-перекладач С. Караванський та ін. (усього близько 20 осіб). Ще раніше П. Григоренка позбавили генеральського звання, кинули на примусове «лікування» у психіатричну лікарню.
Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду «відлиги» стала робота І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
У русі Опору активну участь брали також робітники й службовці; їх активна протидія існуючому ладові виявлялася в різних формах: страйках, організаційному опорі, бунтах. Проте виступи робітників були некоординованими і не мали зв'язку з дисидентським рухом. Виступи робітників мали місце в Прилуках, Кривому Розі, Горлівці, Одесі, Львові та ін. Виступи відбивали невдоволення політикою тоталітарної держави, механізмом визискування трудового народу, сильним цресом експлуатації, невідповідністю дій урядових інстанцій конституційним положенням, систематичними порушеннями органами влади Основного Закону — Конституції.
Національно-демократичний рух 1960-х рр. заклав основу для подальшого розгортання дисидентського руху, у якому зрештою виділились три основні напрямки:
а) національно-визвольний — боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за відновлення самостійної України;
б) правозахисний — вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викриття злочинів тоталітарної системи;
в) релігійний рух — за відновлення в Україні заборонених релігійних конфесій, за свободу віросповідання.
Після підписання Радянським Союзом у серпні 1975 р. заключного документа в Гельсінкі (офіційна згода тоталітарної влади шанувати громадянські права своїх підданих) у країні активно поширюється дисидентський рух. Повіривши в лібералізацію радянського ладу, дисиденти почали організовувати легальні групи й об'єднання, які (на їх думку) мали наглядати за дотриманням прав людини в СРСР. Перший Гельсінський комітет було засновано в Москві в травні 1976 р. Незабаром з'явилися аналогічні організації в Литві, Грузії, Вірменії. Між різними дисидентськими групами встановилися тісні зв'язки. У липні 1976 р. члени московської групи О. і В. Гінзбурги приїхали до Львова, щоб відвідати сім'ю українського політв'язня І. Геля. Під час перебування в Західній Україні вони обговорювали з українськими дисидентами можливість створення організації для контролю за дотриманням прав людини в Україні. В українських дисидентів був і власний досвід такої діяльності, пов'язаний зі створенням у грудні 1971 р. громадського комітету захисту Н. Строкатої-Караванської. 9 листопада 1976 р. М. Руденко, О. Бердник, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, Н. Строката-Караванська, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, О. Тихий проголосили утворення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). Через два дні до групи приєднався колишній генерал-майор Радянської армії, українець за походженням}-П. Григоренко. УГГ ставила завдання ознайомити широкі кола української громадськості з Декларацією прав людини, сприяти виконанню Гельсінських угод, домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежного прес-агентства, інформування світової громадськості про факти порушень в Україні Декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих нарадою у Гельсінкі. За час існування Українська Гельсінська група нараховувала 37 членів. З 1976 до 1980 р. вона зробила ЗО заяв, видала 18 меморандумів і 10 бюлетенів. У СРСР серед п'яти подібних груп УГГ була найчисленнішою і найактивнішою. Вона діяла в межах чинного законодавства і підтримувала контакти з аналогічними об'єднаннями в СРСР, ставлячи мету «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав.
Ні поміркованість УГГ, ні вимоги Заходу дотримуватися прав людини не перешкодили радянським органам вчинити її погром. До 1980 р. три чверті членів Української Гельсінської групи були ув'язнені. Як зазначив колишній український дисидент єврейського походження Я. Сусленський, до українських правозахисників були застосовані найсуворіші покарання. Якщо при-балтійці та вірмени одержували по три-чотири роки ув'язнення, то кожний український політв'язень був засуджений у середньому на 12 років ув'язнення і заслання.
У 1984—1985 рр. у тяжких умовах ув'язнення померли члени УГГ В. Стус, О. Тихий, В. Марченко і Ю. Литвин. Наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток національно-демократичного руху. Усередині 1980-х рр., з початком перебудови, він отримав новий імпульс. Улітку 1988 р. у Львові на базі УГГ сформувалася організація республіканського масштабу — Українська Гельсінська спілка (УГС) на чолі зі звільненим у грудні цього року політв'язнем Л. Лук'яненком. Програмним документом УГС була Декларація принципів, написана В. Чорноволом та братами М. і Б. Горинями. Автори Декларації вимагали перетворити СРСР на конфедерацію незалежних держав, передати владу КПРС демократично обраним Радам, проведення українізації, права УРСР на власну дипломатичну діяльність, легалізацію заборонених віросповідань, упровадження ринкової економіки й громадянського контролю над карними органами.
Запропонована УГС програма була схвалена багатьма правозахисними і неформальними організаціями і взята за основу Декларації про суверенітет України (липень 1990 р.).
У квітні 1990 р. близько 500 делегатів з'їзду УГС, які представляли її однодумців з усіх областей республіки, заявили про розпуск УГС і створення Української республіканської партії (УРП), метою якої було проголошення Української незалежної держави. Головою партії було обрано Л. Лук'яненка. На травень 1992 р. УРП налічувала понад 14 тис. осіб. На III з'їзді (травень 1992 р.) від партії відокремилося радикальне крило на чолі зі С. Хмарою, яке вирішило утворити нову партію. Головою УРП було обрано М. Гориня, почесним головою — Л. Лук'яненка. І Висновок. Значення боротьби дисидентів полягає в тому, що відбулось організаційне й. ідейне оформлення національно демократичного руху, викривалася тоталітарна суть й антиукраїнський характер радянського режиму, дальшого розвитку набули національна самосвідомість і національна культура, підтримувалась віра в можливість опору репресивній державі.
■ Особистості в історії: М. Руденко, І. Кандиб^і, В. Стус, Л. Лук'яненко, В. Чорновіл.
■ Дати: 1958—1959 рр.; 1972 р.; 1976 р.
Білет 10