• 18.1 Культура і духовне життя України в 1917—1920 рр.

Українська національно-демократична револю­ція 1917—1920 рр., боротьба за збереження дер­жавної незалежності України в 1918—1920 рр. ак­тивізували визвольний рух українців. Крах Російської імперії, глибокі соціально-економічні зміни викликали духовне піднесення в суспільстві, що виявилось у всіх сферах культурного життя.

Поряд із цйм існували й негативні, неоднознач­ні моменти, що ускладнювали культурний про­цес, а саме: єдиний народ був розколотий, сини України вели боротьбу у ворогуючих таборах.

Політичні сили нав’язували суспільству власне бачення культурного роз­витку. Зазначені чинники відбивалися на культурному і духовному житті українського суспільства.

Після Лютневої революції зусиллями української інтелігенції набули по­ширення, зокрема серед селян, національні культурно-освітні організації — «Просвіти», які організовували лекторії, бібліотеки, хорові колективи тощо. Також «Просвіти» налагодили видавничу справу, поширюючи українські книги, газети, журнали.

Із часом значення «Просвіт» зросло, вони набули політичного характеру, залучаючи до визвольної боротьби українців. У липні 1920 р. було розробле­но примірний статут «Просвіт», у якому визначалася їх комуністична спря­мованість. Однак більшовикам не вдалося переробити під себе «Просвіти», і в 1921 р. вони почали знищення цих організацій.

1917—1920 рр. відзначені докорінним руйнуванням старої системи народної освіти й пошуками нових форм, що відповідали б характеру й завданням політичних режимів, які стверджувалися в Україні. Зусиллями УЦР на приватні й громадські кошти в короткий термін було засновано

• українські гімназії, складено навчальні програми для шкіл, розроблено план українізації школи.

У період гетьманату українізація системи освіти тривала. У російсь­ких школах як обов’язкові предмети запроваджувалися українська мова, історія та географія України. В Україні функціонувало 150 українських гі­мназій. Активно видавалися підручники українською мовою.

У період Директорії УНР українізація школи здійснювалася ще інтенсив­ніше. Але у зв’язку зі швидкою зміною політичної ситуації закріпити її результати не вдалося.

Гетьман П. Скоропадський ввів стипендії для бідних учнів гімназій. У жо­втні 1918 р. у Києві й Кам’янці-Подільському були створені українські (на­родні) університети. У діючих університетах було відкрито кафедри україн­ської мови, літератури та історії.

Радянська влада в 1917—1918 рр. прагнула створити принципово нову шко­лу, де історію, літературу та інші гуманітарні предмети пропонувалося викла­дати на основі ідей соціалізму; скасовувалося викладання Закону Божого.

У 1919 р. українізація народної освіти була перервана. Радянська влада основну увагу приділяла запровадженню безкоштовної шкільної, а пізніше й вищої освіти. Важливим завданням політичного характеру була боротьба з неписьменністю серед дорослих. У грудні 1919 р. В. Леніним було під­писано декрет «Про ліквідацію неписьменності серед населення РСФСР». У 1920 р. було створено Республіканську комісію для боротьби з непись­менністю, яку очолив Г. Петровський. На місцях діяли губернські, пові­тові та волосні комісії. Видавалися підручники, розроблялися навчальні програми. Активно працювали школи, лікнепи і гуртки. Це дало свої результати: якщо до революції серед жителів України налічувалося бли­зько 28 % грамотних, то наприкінці 1920 р. — близько 52 %. Наприкі­нці 1920 р. в Україні діяло 38 вищих навчальних закладів, у яких навчалося 57 тис. студентів.

Складні умови, труднощі революційного часу позначилися й на стані на­уки в Україні. Попри це відбувався розвиток наукової думки завдяки зусил­лям таких видатних учених, як хімік Л. Писаржевський, мостобудівник- новатор Є. Патон, історик Д. Багалій. 24 листопада 1918 р. було засновано Українську академію наук, у якій плідно працювали В. Вернадський,

• Кримський та ін. При Академії діяла Національна бібліотека. Було ство­рено Національний архів, Національний музей.

Літературний процес характеризувався існуванням різних шкіл і мето­дів художньої літератури: революційно-романтичного (П. Тичина,

• Сосюра, М. Бажан та ін.); об’єднання «неокласиків» (М. Рильський та ін.), символістів. У 1920 р. створюється Вільна академія пролетарського ми­стецтва (ВАПЛІТЕ), яка в своїй діяльності намагалася захистити літерату­ру від адміністративного втручання.

У грудні 1917 р. було відкрито Українську академію мистецтв, першими членами якої стали видатні українські художники М. Бойчук, О. Мурашко, Г. Нарбут.

У 1917—1920 рр. помітних змін зазнав український театр. За часів геть­манату був заснований Український театр драми та опери (пізніше реорга­нізований у Перший театр Української Радянської Республіки ім. Шевчен­ка), виник ряд інших творчих колективів, зокрема Українська державна капела на чолі з О. Кошицем. У 1920 р. Лесь Курбас виносить на суд гляда­чів свою виставу «Гайдамаки».

Починаючи з 1917 р., українське духівництво намагалось створити Укра­їнську автокефальну православну церкву. Але Російська православна це­рква не хотіла втрачати контроль над єпархіями колишньої імперії. Біль­шовики, у свою чергу, вели боротьбу з релігією та церквою. Вони не дозволили проголосити автокефалію на Всеукраїнському православному соборі 1918 р. Тому боротьба за проголошення Української автокефальної православної церкви стала складовою частиною українського національно- визвольного руху.

Висновок. Культурні процеси 191 7—1920 рр. відбувалися за складних умов, на зламі історичних епох, втілюючи в собі яскраві, неповторні й суперечли­ві прикмети часу, і багато в чому лягли в основу подальшого розвитку української культури. До позитивних зрушень того часу слід віднести захо­ди щодо українізації освіти.

Ш Дати: 1917—1920 рр., 1918 р., 1920 р.

Поняття, терміни, назви: ВАПЛІТЕ, українізація.

Особистість в історії: В. Вернадський, Г. Петровський, Лесь Курбас.