31. Парламентаризм в Україні.

«Парламентаризм, - як визначає Велика Енциклопедія Кирила та Мефодія (Москва, 2007). – це система політичних органів, при якій чітко розмежовуються функції законодавчих та виконавчих влад при привілейованому становищі парламенту» [1].

Саме парламентаризм, його сутність, соціальне призначення, форми діяльності та розвитку викликає до себе самої прискіпливої уваги, суперечливих оцінок та суджень експертів і науковців всіх рангів серед усіх інших політичних явищ, що відбуваються в Україні останнім часом.

В чому ж полягає важливість цієї теми для сучасної України?

По-перше, здобуття Україною незалежності в серпні 1991 року після розпаду Радянського Союзу надало їй вперше за багато років бездержавного існування реальний шанс розвинути і затвердити власні демократичні інституції. Значним поштовхом у цьому напрямку стали такі доленосні події останнього часу як «Помаранчева революція» (листопад 2004 – лютий 2005 рр.), розпуск Президентом України Верховної Ради 5-го скликання та її дострокові вибори в 2007 році, отримання Україною статусу країни з ринковою економікою та її запрошення в лютому 2008 року до вступу до Світової організації торгівлі (СОТ). Саме ці події стали початком реальних перетворень суспільно-політичного життя України, зміни підходів до державного будівництва, посиленням ролі громадянського суспільства на шляху до розвитку демократичної та правової держави.

По-друге, тема розподілу влади та посилення її відповідальності перед виборцями стає як ніколи актуальною в нашій країні. Саме без цього сьогодні стає неможливим процес подальших реформ всіх сторін українського життя на шляху до інтеграції в загальноєвропейське та загальносвітове суспільство.

 межах даного дослідження мова буде йти про окремі проблеми функціонування парламенту в Україні в умовах модернізованої форми правління та реалізації влади, яка утворилася в результаті конституційної реформи. Конституційна реформа стала кульмінацією "помаранчевої революції", коли в грудні 2004 року був прийнятий закон про зміну конституції як наслідок досягнення консенсусу. Минає четвертий рік після "помаранчевої революції", а ситуація довкола реалізації влади в державі залишається проблемною. Існує певна загроза легітимності публічної влади внаслідок невизначеного конфлікту довкола повноважень Президента, уряду та парламенту. Ця загроза посилюється дискретністю роботи парламенту та нестабільністю функціонування публічної влади. Насамперед необхідно звернутися до парадигми сучасного розуміння природи парламенту та особливостей його "співіснування" з іншими органами влади. На роботу парламенту й надалі впливають радянські стереотипи про верховенство та всеосяжну роль парламенту. Це знаходить свій прояв в тому, що Верховна Рада може втручатися в предмет віддання Президента чи інших органів та вирішувати будь – яке питання суспільного життя на рівні закону, не зважаючи на конституційний принцип поділу влади. Таке уявлення про всевладдя представницького органу закладає певну небезпеку порушення балансу влад шляхом свавільного застосування права. Можна сказати в Україні існує "законодавчо – центрована" система парламентаризму, за якого законодавча влада перебуває у самому центрі процесу управління.[1,18-19] Як зазначається в літературі, в країнах ліберальної демократії парламент "виступає формальними органами законотворення, що служать печаткою для законодавчих заходів, що їх детально розробляють в іншому місці"[2,15]. Недостатньо ефективне функціонування конституційної юстиції. Конституційний Суд України самим фактом свого існування має виступати гарантом балансу повноважень між парламентом та Президентом. Він повинен вирішувати конституційні спори про компетенцію оперативно та ефективно, вводячи діяльність органів влади в конституційні рамки. Але орган конституційної юрисдикції використовує свої арбітражні функції неефективно. Досить згадати затягування питання щодо конституційності дострокових виборів парламенту та тлумачення положень про порядок формування коаліції в парламенті. Однак така складна ситуація, в якій знаходиться Конституційний Суд України зумовлена відсутністю практики вирішення політичної кризи за допомогою конституційної юриспруденції. Слабка консенсусна природа парламенту. Прийняття закону має бути результатом переговорів та консенсусу коаліції та опозиції. Втілення в практиці українського парламентаризму такого процесу узгодження позиції стане свідченням демократизації, а також допоможе законопроекту "визріти в стінах парламенту". Оскільки в процесі обговорення та дискусій одна сторона завжди вказуватиме на законодавчі упущення та недоопрацювання законопроекту, запропонованого іншою частиною парламенту. А остання в свою чергу буде виправляти ці помилки і недоробки, що в результаті випливе у досконалий текст закону. Тобто парламент – це той майданчик обговорень, де в результаті вироблення спільних позицій і досягнення консенсусу народжується закон, що відповідає суспільному благу.[2,17] Дуалізм виконавчої влади, що є результатом псевдоконституційної модернізації, зумовленої зміною конституції у 2004 році. Поспішна ревізія Конституції України в грудні 2004 року внесла дисбаланс в правову систему. Одна справа, коли більшість в парламенті за результатами виборів складають пропрезидентські партії. Але якщо більшість складають опозиційні до президента партії, виникає ситуація "співіснування" та поглиблюється конфлікт між урядом й президентом, а в подальшому – між парламентом. Така ситуація виникла в 2006 році після виборів до парламенту, коли соціалістична партія стала каталізатором пере форматування коаліції, а главою уряду став опозиційний до президента В. Ющенко політик. Таким чином владу було розподілено між партіями – конкурентами. Це призвело до застосування арбітражних функцій президентом та розпуску парламенту. На сучасному етапі посилюється протистояння між Президентом та парламентом, що обумовлено конституційним спором про компетенцію та розмежування сфер впливу. В даному випадку дискусія має відбуватися в площині побудови чисто парламентської чи президентської республіки. Дискусія про парламентаризм і президенталізм пов'язана із хвилями демократизації. Цю точку зору відстоює Арен Липхарт.[3] Дискусія має глобальний характер – питання однаково широко обговорюється як у країнах розвинутої демократії, так і в тих, які ще тільки переходять до неї. Це країни Латинської Америки, Південної а також Східної й Центральної Європи. Дискусія про те, яка республіка більш демократична – президентська або парламентська – зводиться до суперечки про роль інститутів у політичному житті в цілому. Ми будемо спиратися на позицію, висловлену у відомій статті Дж. Істера про президентську владу в країнах СНД.[4,184] Вона полягає в тому, що з погляду демократії, не настільки важливо, який режим записаний у конституції – президентський або парламентський, а те, як цей режим на практиці сприяє захисту базових суспільних цінностей, таких як гідність, безпека, воля, рівність і добробут. У західній конституційній доктрині давно створена теоретична база щодо того, що парламентська форма правління a priori більш демократична, чим президентська. За даними Ж. Лейна, із тридцяти п'яти країн зі стійким демократичним режимом двадцять п'ять є парламентськими демократіями, президентськими – тільки десять. У свою чергу недемократичні країни, як правило, є державами із президентською формою правління (70 з 91).[5,204] Зрозуміло, ніхто з дослідників не ризикує встановлювати стовідсоткову кореляцію між ступенем демократичності режиму і його формою, однак, найімовірніше, демократичним принципам найбільше відповідає саме парламентаризм.[6, 51-59; 73-79]