22. Сутність та типи партійних систем.

Партійна система — це частина (підсистема) політичної системи, що, в свою чергу, являє собою в широкому розумінні певну єдність політичних інституцій, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв'язків політичних інституцій між собою та із зовнішньою сферою політичної системи), а у вузькому, чисто інституційному розумінні — систему політичних інституцій, що беруть участь у здійсненні політичної влади.

Безпартійні системи. Вони можуть виникати у випадках: а) панування у суспільстві такої політичної культури, що не передбачає існування політичних партій у їх сучасному розумінні (у докапіталістичну епоху таке становище було в більшості феодальних країн); б) уведення найвищою державною владою заборони на створення будь-яких політичних партій.

Однопартійні системи. Вони представлені двома головними і зовсім не схожими один на одного варіантами: а) системи, де, крім правлячої, решта партій офіційно заборонена або їх створення де-факто унеможливлюється; б) системи, за яких в умовах демократії, але при переважанні непартійної політичної культури існує лише одна партія, а спроби сформувати інші партії ще не робилися або зазнали поразки через неадекватні дії самих ініціаторів, а не внаслідок протидії їм з боку політичної влади.

Двопартійні системи. Серед багатьох варіантів найбільш характерні такі:

а) неальтернативна, ротаційна, суто двопартійна.

б) неальтернативна, неротаційна, суто двопартійна система з партією-гегемоном.

в) альтернативна, ротаційна, суто двопартійна.

г) "де-факто" двопартійна при формальному існуванні багатопартійності без обмежень на чисельність партій.

Неальтернативні багатопартійні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій і з інститу-ціоналізованою роллю партії-гегемона. Альтернативні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій. Один з прикладів — своєрідна три-партійна формально альтернативна система, яка свого часу (в період правління А. Садата) була офіційно запроваджена в Єгипті після поділу на три частини колишньої єдиної правлячої партії — Арабського Соціалістичного Союзу.

Дефакто неальтернативні, але з юридичної точки зору альтернативні плюралістичні партійні системи з наявністю партії-гегемона.

Двоблокові багатопартійні системи, в яких жодна з партій не може самостійно здійснювати владу, а основне політичне суперництво йде між двома групами політичних партій (приклад — Малайзія).

22. Політичні погляди м. С. Грушевського та їх втілення в універсалах Центральної Ради

В українській історії XX ст. знайдеться небагато діячів, які б змогли зрівнятися з Михайлом Сергійовичем Грушевський (1866—1934). Видатний діяч національно-визвольного руху, голова Української Центральної Ради, перший президент Української Народної Республіки, автор Універсалів Центральної Ради, які стали найвидатнішими конституційними документами в історії української державності. Політичну діяльність М.С.Грушевський поєднував з великою титанічною працею історика (йому належить близько 2 тис. наукових праць).

Під проводом великого вченого і демократа Центральна Рада розпочала своїми чотирма Універсалами велику справу будівництва Української держави. Під керівництвом М.Грушевського Центральна Рада пройшла шлях від вимог автономії України до проголошення незалежності.

Проіснувавши всього чотирнадцять місяців, Центральна Рада, очолювана М.Грушевським, заклала могутні підвалини державного будівництва: була прийнята Конституція України, відновлено символи держави (золотий тризуб і синьо-жовтий прапор). Започатковувалось створення української армії, була введена власна грошова одиниця — гривня. Була прийнята низка законів соціально-політичного характеру в інтересах усіх верств суспільства. Залишаючи "поміщикам" і "багачам" рівні права з усіма іншими верствами населення, Грушевский все ж віддає перевагу владі "всього трудящого народу". Запропонована ним модель майбутньої Української держави носить соціал-демократичний характер. Він підкреслював: "Щоб трудящий чоловік мав усю користь від своєї праці, а не содержував своїм потом неробів усяких, що живляться з народної праці, самі не даючи ніякої користі народові". Далі лідер Центральної Ради продовжує: "Справедливо було б, щоб фабрики і заводи, так само як і руди (шахти), ліси і води, всі багатства землі належали до самих трудящих..." М.Грушевський намагався вирішити споконвічний конфлікт між поміщиками та селянами на користь останніх: "Земля повинна бути в руках тих, хто на ній працює. Землі казьонні, удільні, монастирські і великі поміщицькі маєтки повинні бути забрані, а від поміщиків по справедливій оцінці їх коштів і прав маєтки треба викупити коштом українського краєвого (казни) і роздавати в користування людям трудящим, які будуть на тій землі працювати".

Абсолютно однозначно висловився М.Грушевський і щодо національного питання, принципово заперечуючи гасло "Україна для українців". З цього приводу від писав: "Переглядаючи прізвища українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і єврейських, що пристали до українців в різні часи", — тому і пропонує залучати до української справи всіх тих, "хто щиро йде з українським народом", а українці не відпихнуть їх від себе, а приймуть як у всім рівних товаришів".