29. Вплив непу та розвиток промисловості і сільського господарства України.

Дрібні заводи і фабрики передавалися у приватне господарювання або в оренду. Фактично всю промисловість контролювала держава. Перевагою серед орендарів користувалися організації — кооперативи, комнезами, артілі тощо. За порівняно короткий час в Україні було здано в оренду 5200 підприємств (майже половину наявної кількості).

На підприємствах, які відносили до «командних висот», парткерівництво вирішило налагодити господарювання без капіталістів, але методами, пристосованими до ринкових відносин. До цього підприємства були просто виконавцями волі керівництва. Вони працювали за нарядами, під них одержували сировину, матеріали, паливо, пайки для робітників, відповідно до нарядів безкоштовно здавали вироблену продукцію. Прагнучи оживити підприємства і боячись самого терміна «ринкова економіка», більшовики застосували термін «комерційний розрахунок». Він не прижився, бо насторожував нових власників, і тому було введено назву «господарський розрахунок».

Більшовики змушені були тимчасово відмовитися від строгої регламентації промисловості («главнізму») і перейти до впровадження госпрозрахункової трестівської системи.

Великі заводи і фабрики у власність або в оренду не передавалися навіть трудовим колективам (хоча більшовики декларували: фабрики і заводи робітникам), Нові методи полягали в тому, що керівники державних підприємств діяли не за нарядами, а самостійно, пристосовуючись до ринкових відносин. Керівник мав забезпечити самоокупність

виробництва. Коли цього не досягали, держава покривала збитки з бюджету.

На госпрозрахунок переводилися не окремі заводи і фабрики, а певна їх група, яка утворювалася за галузевою або галузево-територіальною ознакою. Таке об'єднання підприємств прибрало назву «трест» (за схожістю з капіталістичними об'єднаннями, учасники яких втрачали виробничу, комерційну, а часом і юридичну самостійність). Окремі фабрики і заводи як складові тресту не мали статусу юридичних осіб. Навіть найбільші з них працювали як цехові підрозділи, без права самостійного виходу на ринок.

Уже восени 1921 р. почали з'являтися перші трести. Так, величезний трест «Донвугілля» об'єднував переважну більшість великих шахт Донбасу, і на початку 1923 р. кількість робітників тресту сягала 94 тис. осіб. Інтенсивно розвивалося машинобудування. Злиттям десятків підприємств було утворено 32 великі заводи сільськогосподарського машинобудування, які постачали свою продукцію і за межі України.

Земля залишалася державною власністю, згідно із земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 p., її передавали в приватне користування або в оренду селянам. Збагнувши вигоду і зрозумівши перспективу, практичні селяни швидко відновили свою продуктивність. У 1925— 1926 pp. виробництво зерна в Україні досягло довоєнного рівня. Тоді ж здебільшого було відновлено обсяг промислового виробництва.

30. Входження України до складу срср.

І етап (червень 1919 – грудень 1920 р.) – утворення „воєнно-політичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову „Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії”. Об’єднання створювалося лише „на час соціалістичної оборонної війни”, але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави. Хоч цьому особливо противився Х. Раковський, який з січня 1919 р. очолював уряд Радянської України.

II етап (грудень 1920 – грудень 1922 р.) – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р. представники Росії – Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо в 1921–1922 рр., посилювався. У цей час об’єднаними і керованими центром були вже не 5, як у попередній період, а 7 наркоматів: військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищих рад народного господарства.

III етап (грудень 1922 – травень 1925 р.) – утворення СРСР, втрата Україною незалежності. ЗО грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

26 січня 1924 р. відбувся II з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, „союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

31. Утвердження диктатури Й. Сталіна

Курс на встановлення абсолютної диктатури Сталін і його оточення взяли одразу після розгрому опозиції Троцького — Зинов’єва восени 1927 року. На перший план виступають зміни в економічній політиці з початку 1928 р. і фактична відмова від непу, але йшлося передусім про створення нової політичної атмосфери.

Проголошене Сталіним «оволодіння ринком» виявилося адміністративною фікцією, оскільки за цінами, так успішно сконструйованими на «прийнятному» рівні, селяни продавати свою продукцію не хотіли. Тому на Політбюро було поставлене питання про «надзвичайні заходи». Головним заходом був каральний: тих, хто не хотів «продавати» хліб за твердими цінами, «судили» як «спекулянтів». Це був тільки початок тієї «чрезвичайщини», яка закінчилась масовою колективізацією, «розкуркулюванням» мільйонів селян і організацією масового голоду.

Розпочавши ще 1929 р. політику «розкуркулювання», а 1930 р. взявши курс на повну колективізацію села, сталінське керівництво не розраховувало на негайні економічні успіхи. Мільйони селян, не тільки більш-менш заможних, а й середнього достатку, і просто біднота, за спущеними «зверху» рознарядками були вислані у віддалені області неозорого Союзу без будь-якого майна. Скільки з них померло в дорозі — ніхто сьогодні визначити не може. Майно «розкуркулених» було передане колгоспам, але з безприкладним цинізмом з колгоспів за це майно держава взяла плату в сумі 400 млн крб., що було більше, ніж увесь сільгоспподаток 1928 року. Це була ставка не на подолання економічних труднощів, а на терор щодо селянства.

Ідейним закріпленням цього режиму став написаний під керівництвом Сталіна, а почасти й ним самим «Короткий курс історії ВКП(б)», який, за визначенням постанови ЦК ВКП(б) від 14 листопада 1938 р., давав партії «керівництво, що являє собою офіційне, перевірене ЦК ВКП(б) тлумачення головних питань історії ВКП(б) і марксизму-ленінізму, яке не допускає ніяких інших тлумачень». У /563/ складі «Короткого курсу» була й знаменита тоді IV глава, де містився написаний особисто Сталіним гранично примітивізований і догматизований виклад офіційної філософії — діалектичного та історичного матеріалізму. Важливо тут не стільки те, які саме тлумачення марксизму визнано єдино правильними, а сам факт «офіційного і перевіреного ЦК» тлумачення «теорії», яка тим самим остаточно набувала статусу політичної релігії.

Поворот, здійснюваний клікою Сталіна впродовж десятиліття 1928 — 1938 рр., призвів до утвердження на велетенському євразійському просторі соціалістичного тоталітарного режиму небаченої жорстокості. Його можна також назвати переворотом, оскільки наслідком терору була фізична ліквідація всієї партійної, господарської, військової і чекістської верхівки держави. Те, що переворот здійснювався так повільно і завершився кривавими масовими розстрілами ленінського покоління комуністів упродовж 1936 — 1938 рр., було радше наслідком його ретельно спланованого характеру.