Міністерство освіти і науки України

Національний технічний університет України

Київський політехнічний інститут

Факультет біотехнології та біотехніки

Реферативний виступ на тему: «Формування концепції державної етнополітики сучасної України»

Підготував

студент 1 курсу

групи БІ-11

Скорбатюк Андрій

Зміст

1. Загальні положення.

2. Етнополітика і процес формування сучасної української нації

3. Принципи державної етнополітики

4. Мета і завдання державної етнополітики в Україні

5. Стан етносоціального та етнополітичного розвитку України 

6. Список літератури

Загальні положення.

Державна етнополітика України - органічна складова внутрішньої і зовнішньої політики держави, являє собою сукупність послідовних рішень і дій органів державної влади і органів місцевого самоврядування, спрямованих на задоволення соціальних, політичних та культурних потреб етнічних спільнот та окремих громадян, що належать до них, на утвердження у суспільстві атмосфери міжетнічної толерантності, на зміцнення загальнонаціональної єдності.    Удосконалення етнополітики держави є важливою і вагомою умовою формування і функціонування в Україні соціальної правової держави відповідно до сучасних світових і європейських стандартів в галузі прав людини, консолідації Українського народу задля створення сучасного суспільства, яке базується на засадах гуманізму, демократії і забезпечення всебічного розвитку кожної окремої особи та етнічних спільнот. Концепція державної етнополітики (далі-Концепція) є правовим актом, яким визначається зміст і спрямованість державної етнополітики, що має бути покладений в основу удосконалення чинного та формування нового законодавства, вдосконалення міжетнічних відносин.

Етнополітика і процес формування сучасної української нації

Головне завдання у сфері етнонаціонального життя — відхід від політики національного диктату та національного насильства. У національній політиці клин клином не вибивають. Проте в Україні певні політичні сили діють саме так, як робилося за тоталітарного суспільства, тільки ніби з «протилежним знаком». Якщо національна політика в колишньому СРСР будувалася на насильницькому «злитті» народів і націй в один «радянський народ», то тепер певні націоналістичні сили її будують на такому ж насильницькому їх розмежуванні або на асиміляції національ­них меншин національною більшістю. Уважаючи, що нібито нації визначаються виключно «генофондом», а отже, національність конкретної людини встановлено «апріорі», від народження, дехто у вирішенні національного питання знову виходить із штучно сконструйованих ідеологічних схем і постулатів, нав'язуючи їх кожному громадянинові, ігноруючи його власну думку, його намагання, його переконання, його щастя.

Після проголошення державної незалежності в Україні розпочався процес розбудови самостійної демократичної Української держави і процес формування сучасної нації. Початок етногенезу українців ще недостатньо з'ясований істориками, але те, що основні їхні етнокультурні риси сформува­лися в часи Київської Русі, є незаперечним фактом. У часи Галицько-Волинського князівства розпочався процес націогенезу українців шляхом так званої інкорпорації. Він був перерваний литовським, а пізніше польським поневоленням українського народу, але в етнокультурних змаганнях з чужоземними етнокультурними впливами закладається духовна основа для майбутньої національно-визвольної боротьби.

Козацько-селянський рух проти польського панування із XVII ст. мав спочатку станово-козацький і релігійний характер, але зго­дом переріс у національно-визвольну боротьбу, в результаті якої утворилася козацька держава, котра проіснувала як національна автономія до 1764 р. Цей період можна вважати першим етапом національно-державного розвитку України.

Другий період розпочався наприкінці XIX ст. — на початку XX ст. і спричинився в 1917—1921 рр. до утворення Української держави. В радянський період національно-державний розвиток, хоч і супроводився великими втратами у соціальній структурі та культурній сфері, проте досяг певних здобутків: національно- культурне відродження 20—30-х років, об'єднання українських земель в одній державі, прийняття України членом ООН, існу­вання, хоч і формально, інститутів держави, створення сучасних індустріальних галузей і забезпечення зростання інтелектуально­го рівня населення. Нині в Україні головною проблемою етнополітики є вибір шляхів формування сучасної української нації, здатної гармоні­зувати етнічні, соціально-класові і релігійні відносини. Тут виділяються три концептуальні моделі: територіальна, етнічна й етнотериторіальна.

Територіальна концепція передбачала формування нації за те­риторіально-громадянським принципом, ігноруючи пріоритет­ність у цьому процесі корінного українського етносу. В ній особ­лива увага зосереджується на закріпленні статусу двомовності, федеративного устрою України, запереченні традиційної націо­нально-державної української символіки. Ця концепція утвер­джує поняття «народ України», обираючи тим самим шлях фор­мування української нації, характерний для країн, на території яких не було корінного народу і вони формувалися на політичній основі, враховуючи етнокультурні інтереси багатьох або декілька із них (як у народів США, Канади, Швейцарії).

Етнічна концепція ґрунтується на таких положеннях: 1) примордіалістичний підхід до генезису нації; 2) визнання українського етносу українською нацією та єди­ним суб'єктом державотворення; 3)юридичне закріплення пріоритетів корінного народу у порів­нянні з національними меншинами в усіх сферах суспільного життя; 4) надання українського громадянства всім українцям, неза­лежно від місця їхнього проживання; 5) представники національних меншин отримують громадянс­тво, якщо вони знають українську мову, лояльно ставляться до Української держави, шанують її закони; 6) заперечення принципу двомовності в державних установах за будь-яких умов, а також принципу державного фінансування навчальних закладів нацменшин; 7) конституційне закріплення правоспадковості Української держави; 8) заперечення ідеологічного плюралізму і конституційне ви­знання державної ідеології, яка б ґрунтувалася на національній ідеї; 9) прирівняння статусу Криму до області.

Етнотериторіальна концепція передбачає формування української нації за територіально-громадянським і етнічним принци­пами. Територіально-громадянський принцип цієї концепції пе­редбачає, що члени української нації — це представники як ко­рінного українського етносу, так і національних меншин, котрі є громадянами України. Крім того, національні меншини мають право на створення національно-культурної автономії. Цей прин­цип реалізовано у Законі України про громадянство, який перед­бачив після проголошення державності України нульовий варіант набуття громадянства всіма, хто проживає на території України, і Законі про національні меншини в Україні. У процесі реалізації цього принципу пропонується також прийняти Закон про статус кримського народу, який би закріпив статус національних само­врядних інститутів у районах проживання кримських татар, а та­кож у перспективі надав змогу їм, а також іншим національнос­тям Криму реалізувати свої етнічні інтереси через другу палату кримського парламенту, шляхом гарантованого квотового представництва. Сутність етнічного принципу цієї концепції полягає в тому, що визнається право українського народу як корінного на політичне самовизначення. Це право виражається в тому, що національна держава отримує назву від корінного українського етносу, його мова, традиційна символіка отримують статус національно-держав­ний. Отже, національна ідентифікація відбувається насамперед на основі головних етнокультурних цінностей українського народу. Процес формування сучасної української нації проходить на основі консолідації різних соціальних груп навколо національної ідеї у її політико-державному, економічному та етнокультурному аспектах. Він може успішно функціонувати завдяки проведенню радикальних реформ в усіх суспільних сферах: політичній, пра­вовій, економічній, культурній.

Головними політичними чинниками консолідації української нації є:

• створення збалансованої моделі державної влади, яка передбачала б ефективний механізм стримувань і противаг між вико­навчою, законодавчою і судовою гілками влади, виключала мож­ливість перетворення вищих державних органів в арену перманент­ного протистояння різних соціальних і політичних сил;

• формування партійної системи із сильним центристським блоком, здатним виробити ідеологію реформування держави та суспільства на засадах національної ідеї як синтезу ліберальних, соціал-демократичних і консервативних поглядів, а також нейт­ралізувати ліворадикальну і праворадикальну опозиції;

• забезпечення правових умов для цивілізованого вияву соціа­льних інтересів через групи тиску як діючі елементи громадянсь­кого суспільства. До правових чинників консолідації української нації насам­перед треба віднести консолідацію і кодифікацію права відповідно до норм нової Конституції і міжнародних правових стандартів. Створення ефективної правової системи в Україні сприя­тиме національній інтеграції, оскільки єдина система рівних для всіх громадян прав і обов'язків формуватиме у них почуття рівних можливостей для самореалізації саме завдяки національній ідентичності. Чим ефективніше нація зможе забезпечити сприя­тливі умови для самореалізації особи, в тому числі й етнокуль­турні, тим інтенсивніше проходитиме процес національної іден­тифікації. Реформування економіки в Україні не тільки якісно змінить галузеві й територіальні диспропорції, що дасть змогу усунути нерівномірність у розподілі національного продукту, трудових ресурсів, а й трансформує спосіб мислення, форму суспільної взаємодії. Крім того, ринкові перетворення радикально оновлять соціальну структуру, що відтворюватиме ті групові інтереси, які об'єктивно спрямовані на збереження національної єдності і сус­пільної стабілізації.

Отже, ринкова економіка, виробляючи єдину систему ділового спілкування, а також менеджменту, сприятиме подоланню ментальної фрагментарності українців, зумовленої регіональною і ві­домчою замкнутістю. » - У культурній сфері головним є формування через заклади освіти, а також творчі колективи спільної громадянської культури, яка органічно поєднує традиційні цінності українського наро­ду з цінностями національних меншин у їх сучасному цивілізова­ному вигляді. «Майбутнє України, — підкреслює Президент України Віктор Ющенко, — найкраща освіта, висока наука, тех­нології завтрашнього дня».

Реформована система освіти і науки в Україні зможе гнучко реагувати на потреби суспільного розвит­ку, закладе стимули до висококваліфікованої праці, сприятиме піднесенню її престижу і тим самим — престижу нації.