45. Поняття правотворчості. Суб'єкти правотворчості.

Правотворчість — це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), змі­ною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражаєть­ся у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нор­мативно-правових актів.

Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його

суб'єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи ска­суванні чинних норм;

3) набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість.

Правотворчість не можна зводити до законотворчості.

Законотворчість є виключною монополією представницьких вищих органів держави (в Україні — Верховної Ради) або народу (громадянського суспільства) у передбачених законом випадках. Законотворчість — важлива складова частина правотворчості. яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчос­ті — всі нормативно-правові акти: закони, укази, розпоряджен­ня, рішення та ін. Вони з'являються внаслідок складної діяль­ності вищих державних органів, органів місцевого самовряду­вання, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

46.Поняття свободи в теорії права.

47.Поняття соціально-економічної формації та цивілізації як критерію

класифікації держав.

Суспі́льно-економі́чна форма́ція — історичний тип суспільства, цілісний «соціальний організм», що базується на певному способові виробництва. Одне з базових понять соціальної філософії марксизму.

Формація в марксизмі характеризується специфічною структурою (базисом і надбудовою) і законами виникнення, функціонування та розвитку. Одна із основних категорій історичного матеріалізму. Історії відомо п'ять суспільно-економічних формацій, що становлять ступені історичного прогресу:

100. первіснообщинна

101. рабовласницька

102. феодальна

103. капіталістична

104. комуністична

Вироблене марксизмом поняття «суспільно-економічна формація» вперше дало змогу науково обгрунтувати положення про те, що кожний ступінь розвитку суспільства характеризується особливостями, які зумовлені способом виробництва й відрізняють його від інших ступенів; виявити повторюваність, спільність суттєвих рис у країнах з однаковим рівнем розвитку виробництва, розкрити причини виникнення класів суспільних і класової боротьби, їхню роль у житті суспільства, відкрити специфічні і загальні закони розвитку формацій і тим самим представити історію суспільства як природничо-історичний закономірний процес. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої здійснюється шляхом соціальної революції, яка розв'язує антагоністичні суперечності між новими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, а також між базисом і надбудовою. Капіталізм завершує розвиток класово антагоністичного суспільства.

Соціалістична революція знаменує початок епохи переходу в світовому масштабі від капіталізму до комунізму, першою фазою якого є соціалізм, від передісторії людства до його справжньої історії. В умовах комунізму на основі ліквідації соціальної нерівності, всебічного розвитку виробництва, науки і техніки, всіх сутністних сил людини вперше в історії створюються умови для необмеженого прогресу людства.

Нині поряд з формаційним підходом до вирішення питання про типологію держав широко застосовується й інший підхід, що одер­жав у суспільних науках назву цивілізаційного підходу.

Цивілізація (від лат. civilis — громадянський, суспільний, держав­ний) — поняття дуже широке і неоднозначне. Це і синонім культури, і рівень розвитку матеріальної і духовної культури. А оскільки куль­тура, як відомо, має кілька сотень визначень, то в результаті з'явля­ється можливість говорити про найрізноманітніші варіанти цивіліза-ційної типології.

Поняття "цивілізація" затвердилося в європейській науці в епоху Просвітництва і з тих пір набуло такої ж багатозначності, як і понят­тя "культура". В загальному розумінні поняття "цивілізація" можна

визначити як певну соціокультурну систему високорозвиненого сус­пільства, що підтримує його єдність за допомогою духовно-моральних і культурних факторів суспільного розвитку.

Цивілізаційний підхід до типології держави бере за основу кла­сифікації держав не матеріально-економічний критерій, а духовно-культурні й моральні фактори. Замість "суспільно-економічної фор­мації" як критерію типології держави і права й інших критеріїв здій­снюється спроба використання як такого критерію "цивілізації".

З урахуванням цієї багатозначності й розробляється сьогодні ци­вілізаційний підхід ученими Заходу і Сходу. У своїх дослідженнях во­ни спираються на праці таких відомих представників філософської, політологічної та соціологічної думки, як О. Шпенглер, А. Тойнбі, М. Вебер, П. Сорокін та ін.

У сучасних соціальних науках термін "цивілізація" вживається в різних випадках і досі не має строго визначеного, фіксованого зна­чення. Він асоціюється і з "гарними манерами", і з певними стадіями розвитку суспільства. Таким чином, неоднозначність терміна і по­няття "цивілізація", внутрішня суперечливість і багатоплановість ра­зом з аморфністю його змісту і невизначеністю роблять дуже пробле­матичним його використання як єдиного і основного критерію типо­логії держав і правових систем.

Розглянемо основні погляди на цивілізацію. Цивілізація, на дум­ку американського політолога С. Хантингтона, являє собою "певну культурну сутність". Села, регіони, етнічні групи, народи, релігійні громади, зауважує автор, усі вони мають особливу культуру, що ві­дображає різні рівні культурної неоднорідності. Виходячи з цього, цивілізацію можна визначити як культурну спільність найвищого рангу, як найширший рівень культурної ідентичності людей.

Цивілізацію необхідно визначити, виходячи із загальних рис ін­дивідуального порядку, таких, як мова, історія, релігія, звичаї, соці­альні інститути тощо. Цивілізація, робить висновок С. Хантингтон, це найширший рівень спільності, з яким кожна людина себе співвід­носить.

Аналогічну позицію щодо визначення цивілізації займав відомий англійський учений, історик А. Тойнбі. На його думку, цивілізація є не що інше, як певний тип людських співтовариств, що викликає "певні асоціації в галузі релігії, архітектури, живопису, звичаїв, сло­вом, в царині культури". Уся світова історія, на його думку, нарахо-

вує 26 цивілізацій: єгипетську, китайську, західну, православну, арабську, мексиканську, іранську, сирійську та ін.

Існують різні підстави для типології цивілізацій і їхньої держав­ності: хронологічні, генетичні, просторові, релігійні, за рівнем орга­нізації та ін. Історичний прогрес привів до складання понад двох де­сятків цивілізацій, які відрізняються не тільки системами цінностей, що затвердилися в них, культурою, але і характерним для них типом держав. Зокрема, ґрунтуючись на різних підходах до поняття "цивілі­зація", можна виділити наступні види цивілізацій і відповідних їм ти­пів держави:

східні, західні та змішані;

давні, середньовічні та сучасні;

аграрні, промислові та науково-технічні;

доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні;

локальні, особливі та сучасні.