Розділ іі. Класифікація злочинів проти правосуддя за об’єктом

У розділі XVIII Особливої частини КК України «Злочини проти правосуддя» передбачено низку складів злочинів, родовим об'єктом яких є суспільні відносини у сфері правосуддя. Правосуддя — це особливий вид діяльності спеціально уповноважених органів держави (судів) по розгляду і вирішенню справ у порядку конституційного, цивільного, господарського та кримінального судочинства. Крім того, даний розділ передбачає низку складів злочинів, які посягають на встановлений законом порядок провадження дізнання та досудового слідства, а також порядок виконання і відбування покарань.

Одним зі способів класифікації злочинів проти правосуддя є класифікація за об’єктом злочину, який є однією з чотирьох ознак складу злочину.

Термін «склад злочину» з’явився в юридичній літературі наприкінці XVI століття. З XVI століття і до нашого часу було створено багато визначень даного поняття. Наприклад, під складом злочину розуміли сукупність тих ознак, за якими можна було впевнитися в дійсному вчиненні злочину, щоб потім перейти до спеціального розшуку злочинця¹.

Склад злочину – це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне².

При розкритті поняття «склад злочину» в теорії кримінального права є цілий ряд спірних питань. Одне з них — яке реальне явище відображає це поняття. Із цього приводу в кримінально-правовій літературі існує три точки зору.

Одна з них зводиться до того, що «склад злочину є законодавчою моделлю злочину певного виду», що це - правове поняття, яке «становить законодавчу характеристику (модель) злочину, що містить сукупність (систему) юридичних ознак, які характеризують окремі елементи злочину і в сукупності утворюють його склад».

Прихильники другої точки зору розглядають склад злочину як соціально-правове явище, факт реального життя, «діяння, що містить описані в кримінальному законі суттєві ознаки злочину», або «сукупність фактів, з якою норма пов'язує кримінально-правові наслідки».

За висловленою останнім часом ще однією точкою зору, склад злочину - це «конструкція, суто теоретична, наукова абстракція, яку майже кожен автор, котрий торкається проблеми складу злочину, розуміє і тлумачить по-своєму»¹.

Потрібно зазначити, що більшість авторів та прихильників кожної з точок зору вважають лише її правильною, доводячи хибність положень своїх опонентів. Між тим, як уявляється з позицій загальної теорії права, кожна з них заслуговує на увагу і, що важливо, певною мірою може бути узгоджена з іншими.

Називаючи склад злочину законодавчою моделлю злочинів певного виду, автори першої з наведених точок зору, по суті, розглядають його як специфічну юридичну конструкцію в кримінальному праві. Юридичні конструкції в загальній теорії права вважаються специфічними засобами юридичного вияву волі законодавця і становлять специфічну побудову нормативного характеру, що відповідає певному типу чи виду правовідносин, юридичних фактів, їх зв'язку між собою. Використання юридичних конструкцій надає нормативній регламентації суспільних відносин чіткості і визначеності, забезпечує необхідну формальну визначеність права.

Не торкаючись усіх специфічних ознак складу злочину як юридичної конструкції в кримінальному праві, варто наголосити ряд принципових моментів.

1. Склад злочину як галузева юридична конструкція є реально існуючим компонентом «правової матерії» - одним із засобів виразу змісту кримінального права.

2. Цей компонент є відносно самостійним - за своїм змістом і будовою він не співпадає ні з кримінально-правовою нормою в цілому (так званою логічною нормою), ні з окремими нормативними приписами чи дефініціями окремих термінів.

3. За допомогою складу злочину як юридичної конструкції в кримінальному праві фіксується (моделюється) певний тип суспільно небезпечної поведінки, який законодавець визнає злочином певного виду.

4. Склад злочину як юридична конструкція є засобом виразу змісту кримінального права досить високого рівня системності. Очевидно, таких засобів, як дефініції відповідних термінів та нормативні приписи, для фіксації в кримінальному законі певного типу суспільно небезпечної поведінки як злочину певного виду недостатньо.

Зважаючи на зазначені моменти, для найменування такої юридичної конструкції в кримінальному праві доцільно використати термін «юридичний склад злочину».

Розуміння складу злочину як поєднання юридичних фактів також має своє пояснення з позицій загальної теорії права. Вона розглядає склад правопорушення як особливу побудову фактів, що відображає головні сторони (елементи) правопорушення, а також особливості предмета правової охорони - об'єкт правопорушення і наявність загальної передумови відповідальності, тобто правосуб'єктності. Отже, «перед нами — не просто комплекс юридичних фактів (фактичний склад), а своєрідне системне поєднання фактів, яке можна назвати фактичною конструкцією»¹.

Отже, у теорії кримінального права термін «склад злочину» вживається в трьох різних значеннях: а) як законодавча модель злочину певного виду; б) як поєднання юридичних фактів (діяння особи з іншими фактичними обставинами); в) як категорія науки кримінального права, суто теоретична конструкція¹.

У кожному складі злочину прийнято виділяти його елементи, а саме: об’єкт злочину, об’єктивну сторону злочину (їх сукупність називають об’єктивними ознаками складу), суб’єкт та суб’єктивну сторону злочину (вони в сукупності називаються суб’єктивними ознаками складу).

Законодавець виділяє з усієї сукупності ознак, що характеризують той чи інший злочин, найбільш важливі, значущі і найбільш типові, що однаково притаманні всім злочинам даного виду.

Формулюючи ознаки конкретного складу злочину, законодавець завжди виходить з тих, закріплених у нормах Загальної частини КК, ознак злочину, що мають загальний характер і входять до складу будь-якого конкретного злочину.

Виділення окремих видів складів злочинів (їх класифікація) має важливе значення для пізнання окремих складів злочинів і встановлення їх істотних ознак та в кінцевому результаті для точної кваліфікації злочину. Склади злочинів можна класифікувати за різними критеріями: за ступенем суспільної небезпечності; за структурою, тобто за способом опису ознак складу в законі; за особливістю законодавчого конструювання.

Кожний злочин завжди посягає на конкретний об’єкт, завдає йому шкоду або створює загрозу завдання шкоди.

Об’єкт має істотне значення для визначення самого поняття злочину, в значній мірі впливає на зміст об’єктивних та суб’єктивних ознак злочину, є вихідним при класифікації злочинів, побудові Особливої частини КК України.

Об’єкт злочину – це те, на що завжди посягає злочин і чому він завжди заподіює певну шкоду. Це ті суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом.

Об’єктом злочину є суспільні відносини, які існують у суспільстві та охороняються нормами кримінального законодавства. Мова йде тільки про найважливіші, найбільш значимі для інтересів суспільства та держави, відносини, яким злочинні посягання завдають або можуть завдати значну шкоду¹.

Серед науковців існує багато думок щодо класифікації об’єктів. Найбільш прийнятною вважається класифікація об’єктів «за вертикаллю», згідно якої виділяється три види об’єктів: загальний, родовий та безпосередній.

Загальний об’єкт - вся сукупність суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом.

Родовий об’єкт - це група однорідних відносин, які охороняються єдиним комплексом взаємопов'язаних кримінально-правових норм. Саме класифікація за родовими об’єктами покладена в основу при побудові Особливої частини КК України.

Видовий об'єкт — це частина родового об'єкта, яка об'єднує в межах останнього групу близьких між собою суспільних відносин. Видовий об'єкт співвідноситься із родовим як частина і ціле.

Безпосереднім об’єктом є конкретні суспільні відносини, які охороняються певною статтею Особливої частини КК України та яким заподіюється шкода злочином, який підпадає під ознаки конкретного складу злочину.

Крім класифікації безпосередніх об’єктів «за вертикаллю» виділяють їх класифікацію «за горизонталлю». Сутність її полягає у тому, що на рівні безпосереднього об’єкту розрізняють загальний та додатковий об’єкти. Це має місце, коли одним і тим самим злочином заподіюється шкода декільком видам суспільних відносин. Це так звані багатооб’єктні злочини, в яких одні безпосередні об’єкти є загальними, а інші – додатковими¹.

Загальним безпосереднім об’єктом є ті суспільні відносини, посягання на які складає суспільну сутність злочину, та для охорони яких законодавець створив відповідну кримінально-правову норму.

Додатковий безпосередній об’єкт – суспільні відносини, яким заподіюється, або щодо яких виникає погроза заподіяння шкоди разом з загальним об’єктом.

Також розрізняють додатковий необхідний (обов’язковий) безпосередній об’єкт та додатковий факультативний (необов’язковий) безпосередній об’єкт.

Додатковий необхідний безпосередній об’єкт – суспільні відносини, яким при скоєнні даного злочину завжди заподіюється шкода.

Додатковим факультативним безпосереднім об’єктом є ті суспільні відносини, яким при скоєнні даного злочину в одному випадку заподіюється шкода, а в іншому ні.

Об’єктивна сторона являє собою зовнішню сторону діяння, що виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює погрозу заподіяння шкоди об’єкту злочину.

Об’єктивною стороною є суспільно небезпечне та кримінально-протиправне діяння, яке вчинюється у певний час та конкретному місці, певним способом, а у деяких випадках за допомогою конкретних знарядь чи засобів, або у певній обстановці, яка складається у об’єктивній дійсності до моменту скоєння злочину.

Також об’єктивна сторона включає у себе суспільно небезпечні наслідки, які настали або могли настати у результаті скоєного діяння.

Отже, об’єктивна сторона – зовнішня сторона (зовнішнє вираження злочину), яка характеризується суспільно небезпечним діянням (дією або бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв’язком між діянням та суспільно небезпечними наслідками, а також місцем, часом, обстановкою, способом та засобами скоєння злочину.

В об'єктивних ознаках виявляються як фактичні, так і соціальні властивості злочину, передусім його суспільна небезпечність. Об'єктивні ознаки, які притаманні всім злочинам, вивчаються Загальною частиною кримінального права, а індивідуальні ознаки конкретних злочинів, - Особливою частиною.

Усі ознаки об'єктивної сторони злочину з погляду їх описування (закріплення) у диспозиціях статей Особливої частини КК України можна поділити на дві групи: обов'язкові (необхідні) і факультативні.

До обов'язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності. Без діяння, інакше кажучи, без конкретного акту суспільне небезпечної поведінки людини, не може бути вчинений жоден злочин.

Діяння завжди або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК, або однозначно випливає з її змісту і, таким чином, виступає обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину. Тому встановлення ознак такого діяння (дії чи бездіяльності) є обов'язковим у кожній кримінальній справі.

До факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочину належать: суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб і засоби вчинення злочину. Ці ознаки, фактично притаманні злочину як явищу реальної дійсності, далеко не завжди вказуються в законі як ознаки конкретного складу злочину.

Злочини з формальним складом - це злочини, для визнання яких закінченими достатньо самого факту скоєння суспільно небезпечного діяння. У таких злочинах наслідки не включені в об'єктивну сторону і на кваліфікацію діяння не впливають. Злочини з формальним складом фактично можуть заподіювати суспільно небезпечні наслідки, але вони перебувають за межами об'єктивної сторони складу злочину, є факультативними і на кваліфікацію цього діяння не впливають. У таких випадках наслідки можуть враховуватись судом при призначенні покарання як обтяжуюча обставина або ж отримувати самостійну оцінку за іншими частинами цієї статті чи іншими статтями Особливої частини КК України.

Наприклад, у ч. 1 ст. 373 КК встановлено відповідальність за примушування давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство. Цей злочин вважається закінченим з моменту вчинення самого діяння (Примушування давати показання) незалежно від можливих наслідків.

Злочинами з матеріальним складом прийнято вважати такі, при конструюванні об’єктивної сторони яких законодавець як обов’язкову ознаку передбачає певні суспільно небезпечні наслідки. У таких складах об’єктивна сторона одержує свій повний розвиток лише за умови настання зазначених наслідків і тільки з цього моменту злочин вважається закінченим. У злочинах з матеріальним складом обов’язково треба встановлювати причинний зв’язок між самим діянням і суспільно небезпечними наслідками, що настали. Якщо передбачений у законі наслідок не настав, злочин вважається незакінченим, і кваліфікація вчиненого повинна бути з посиланням на відповідну частину ст. 15 КК України.

Прикладом злочину з матеріальним складом є розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист, службовою особою, якою прийнято рішення про ці заходи, особою, яка їх здійснює, або службовою особою, якій ці рішення стали відомі у зв'язку з її службовим становищем, а так само особою, взятою під захист, якщо ці дії спричинили шкоду здоров'ю особи, взятої під захист, яке вважається закінченим тільки з моменту спричинення шкоди здоров’ю особи, взятої під захист (ч. 1 ст. 381 КК). Сам по собі факт розголошення відомостей не утворює складу закінченого злочину, оскільки не настав передбачений законом наслідок — спричинення шкоди здоров’ю.

Злочини з усіченим складом — це такі, в яких момент закінчення злочину самим законом переноситься на стадію готування або на стадію замаху. Наприклад, за ст. 379 КК відповідальність за вбивство може настати з моменту замаху.

Причинний зв'язок являє собою об’єктивно існуючий зв'язок між суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечними наслідками, які настали внаслідок скоєння злочину.

Причинний зв'язок як ознака об'єктивної сторони злочину підлягає встановленню у випадках, коли суспільно небезпечні наслідки є обов'язковою ознакою складу злочину, тобто в злочинах з матеріальним складом.

Місце вчинення злочину - це певна територія або інше місце, де відбувається суспільно небезпечне діяння і настають його суспільно небезпечні наслідки¹.

Час учинення злочину — це певний відрізок (проміжок) часу, протягом якого відбувається суспільно небезпечне діяння і настають суспільно небезпечні наслідки.

Обстановка вчинення злочину — це конкретні об’єктивно-предметні умови, в яких вчиняється злочин.

Спосіб вчинення злочину - сукупність (система) прийомів і методів, що використовуються при вчиненні злочину, форма, в якій виразились суспільно небезпечні дії.

Засоби та знаряддя вчинення злочину — це предмети матеріального світу, що застосовуються злочинцем при вчиненні суспільно небезпечного діяння. Це знаряддя, пристосування, хімічні речовини та інші засоби вчинення злочинного діяння. В якості засобів вчинення злочину можуть бути застосовані також тварини, малолітні або неосудні.

Знаряддя — це предмети, використовуючи які особа справляє фізичний (як правило, руйнівний) вплив на матеріальні об’єкти (вогнепальна і холодна зброя, інструменти, транспортні засоби, пристрої, технічне устаткування тощо).

Родовим об’єктом злочинів проти правосуддя є суспільні відносини, які регулюють нормальну діяльність органів правосуддя. При цьому правосуддя розуміють відносно до даного розділу КК України. Це, в першу чергу, судді, органи прокуратури всіх рівнів, слідства, дізнання, оперативно-слідчі структури МВС, підрозділи, які виконують рішення, ухвали, постанови, вироки суду, які набрали чинності¹.

Додатковим об’єктом у деяких злочинах можуть бути суспільні відносини, які охороняють життя, здоров’я, честь та гідність осіб, які вказані у статтях розділу XVIII КК України.

Об’єктивною стороною злочинів проти правосуддя є різні форми протидії нормальної діяльності правосуддя.

Суб’єктивні ознаки складу злочину включають у себе суб’єкт та суб’єктивну сторону.

Суб'єкт злочину - це особа, яка вчиняє злочин. Відповідно до ст. 18 суб'єктом злочину є фізично осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.

Тому юридичні особи (підприємства, організації, установи, політичні партії, громадські організації і т.д.) не можуть бути суб'єктами злочинів. Неприпустимою є колективна відповідальність за вчинені окремими особами злочини.

Відповідно до ст. 19 КК суб'єктом може бути тільки осудна особа, тобто така, яка під час вчинення передбаченого кодексом діяння, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Тому особа, яка під час вчинення суспільне небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки (ч. 2 ст. 19), не підлягає кримінальній відповідальності.

У частині 1 ст. 22 КК встановлюється, що кримінальна відповідальність за загальним правилом настає з шістнадцяти років, а за окремі злочини, вичерпний перелік яких передбачений у частині 2 ст. 22, відповідальність встановлюється з чотирнадцяти років.

Науковці виділяють такі види суб’єктів: загальний, спеціальний, знижений.

Суб'єктивна сторона - це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення невідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків. Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно пов'язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину неоднакові. Вина особи - це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину. Проте в багатьох злочинах суб'єктивна сторона потребує встановлення мотиву і мети, що є її факультативними ознаками. Вони мають значення обов'язкових ознак лише в тих випадках, коли названі в диспозиції закону як обов'язкові ознаки конкретного злочину. Особливості деяких складів злочинів визначають необхідність з'ясування емоцій, які відчуває особа при вчиненні суспільно небезпечного діяння. Вони різняться за своїм характером, змістом, часом виникнення. Більшість із них перебувають за межами суб'єктивної сторони злочину, тому що зовсім не впливають на формування її ознак (каяття у вчиненому, страх покарання та ін.) або вплив їх настільки малий, що не має істотного значення при формуванні у свідомості особи мотиву вчинення злочину (співчуття, жалість і т.ін.).

Відповідно до ст. 23 КК виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. При відсутності вини особи немає і складу злочину, навіть якщо в результаті її дії (бездіяльності) настали передбачені законом суспільне небезпечні наслідки. У цьому положенні відображається найважливіший принцип - принцип суб'єктивного ставлення, закріплений у ст. 62 Конституції України.

Стаття 24 КК передбачає умисел і його види - прямий і непрямий. При прямому умислі особа усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і бажала їх настання. При непрямому умислі особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала настання цих наслідків.

Стаття 25 КК передбачає необережність та її види: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Злочинна самовпевненість виражається в тому, що особа передбачала можливість настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Злочинна недбалість має місце там, де особа не передбачала можливості настання суспільне небезпечних наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачати.

Злочини проти правосуддя за суб’єктивними ознаками характеризуються таким чином: за суб’єктивною стороною – більшість злочинів вчиняються тільки з прямим умислом, чотири склади злочину характеризуються умисною формою вини: до дії – прямий умисел, до наслідків може бути непрямий умисел, чотири злочини можуть вчинятися як умисно, так і необережно; за суб’єктом – суб’єктом більшості злочинів є спеціальний, суб’єктом трьох злочинів є загальний, два злочини можуть вчинятися як загальним, так і спеціальним суб’єктом, у двох злочинах – знижений, чотири злочини можуть вчинятися як загальним, так і зниженим суб’єктом.

В.В. Мульченко запропонував класифікацію злочинів проти правосуддя за об’єктивною стороною злочину та поділив ці злочини на п’ять груп: 1) злочини, які посягають на відносини, які забезпечують реалізацію конституційних принципів діяльності органів розслідування (наприклад, ст. 372 КК «Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності»); 2) злочини, які посягають на відносини, які забезпечують особисту безпеку суддів, народних засідателів, присяжних, працівників правоохоронних органів, інших осіб, діяльність яких здійснюється у сфері правосуддя (ст. 377 КК «погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного»); 3) злочини, які посягають на відносини, які забезпечують отримання достовірних доказів та правдивих висновків по справі (ст. 384 КК «Завідомо неправдиве показання»); 4) злочини, що посягають на відносини, які забезпечують своєчасне припинення та розкриття злочинів (ст. 396 КК «приховування злочину»); 5) злочини, що посягають на відносини, які забезпечують виконання вироків, ухвал, постанов та призначеного до виконання покарання (ст. 389 «Ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі»)¹.

Однією з поширених класифікацій злочинів проти правосуддя є класифікація за видовим об’єктом злочину.

Злочини проти правосуддя можна поділити на такі групи:

• злочини, які посягають на встановлений Конституцією і законами України порядок діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду при здійсненні ними розслідування, судового розгляду та вирішення справ. Більшість цих злочинів вчиняються службовими особами згаданих органів;

• злочини, які посягають на життя, здоров'я, майно суддів, народних засідателів та інших суб'єктів судочинства у зв'язку зі здійснення ними своїх повноважень;

• злочини, що посягають на встановлений законом порядок доказування;

• злочини, що перешкоджають запобіганню, припиненню та розкриттю інших злочинів;

• злочини, що перешкоджають виконанню судових рішень та посягають на встановлений законом порядок виконання та відбування покарань¹.