Зміст

Вступ

Розділ І. Історичний та порівняльно-правовий аналіз кримінального законодавства у сфері здійснення правосуддя

1. Історія розвитку кримінального законодавства у сфері

здійснення правосуддя

1.2. Компаративний аналіз законодавства України з законодавством інших країн в сфері здійснення правосуддя

1.3. Значення злочинів проти правосуддя

Розділ ІІ. Класифікація злочинів проти правосуддя

2.1. Об’єктивні ознаки злочинів проти правосуддя

2.2. Суб’єктивні ознаки проти правосуддя

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У державі, якою проголошено, що права і свободи людини і громадянина визначають сенс, зміст і застосування законів, діяльність законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування, правових, судових органів, правосуддя набуває особливого значення, стає найважливішим гарантом прав і свобод. Але виконуючи таку важливу задачу правосуддя саме потребує охорони, у тому числі і за допомогою кримінально-правових засобів, оскільки суспільно-небезпечні діяння, що здійснюються у сфері процесуальних відносин, за своїми наслідками можна порівняти з найбільш тяжкими злочинами.

Право на справедливе та незалежне правосуддя є одним з найцінніших надбань суспільства. Громадська довіра й повага до судової влади – це гарантія ефективної роботи судової системи. Члени суспільства розглядають поведінку суддів як невід’ємну складову довіри до судів, а відтак і держави загалом. Одним із засобів збереження довіри є кримінально-правова охорона правосуддя, при здійсненні якої потрібно дотримуватися принципу незалежності суддів з метою захисту їх від необґрунтованого кримінально-правового переслідування.

У структурі офіційно зареєстрованої злочинності, посягання проти правосуддя займають незначне місце. Їх частка в загальній кількості відомих компетентним органам злочинів в середньому становить не більше 1%. Однак інтерес до їх вивчення від цього не втрачається. По-перше, дуже велика ступінь латентності злочинів проти правосуддя. По-друге, надзвичайно висока їх суспільна небезпека.

Слід сказати, що дана тема є досить актуальною, так як ми повсякденно зустрічаємося з такими негативними явищами, як фальсифікація кримінальних справ, порушення прав людини. Судова практика відчуває труднощі у кваліфікації ряду діянь. Ймовірно, ця обставина також негативно позначається на кримінально-правовому реагуванні на порушення у сфері здійснення правосуддя. Ці та інші моменти також показують безперечну актуальність обраної теми дослідження.

Дієвість кримінально-правових засобів захисту правосуддя багато в чому залежить від того, наскільки чітко визначені законодавцем підстави та умови їх використання. Однак в регламентації відповідальності за даного роду злочину є суттєві недоліки, які нерідко заважають реалізації положень кримінального закону відповідно до його змістом. Ряд суспільно небезпечних посягань, скоєних у зазначеній сфері, опинився за межами злочинного.

У світлі сказаного, видна необхідність творчого осмислення правосуддя як об'єкта кримінально-правової охорони, проблеми класифікації та кваліфікації подібних діянь. Таким чином, мета даної наукової роботи - всебічно вивчити правосуддя як об'єкт кримінально-правової охорони, а саме: поняття, об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт, суб'єктивну сторону, класифікацію, кваліфікацію злочинів проти правосуддя та проблеми, пов'язані з даними видами злочину. Засобом реалізації зазначеної мети є вирішення наступних завдань:

• визначити поняття «правосуддя», «злочини проти правосуддя», розкрити їх зміст;

• сформулювати дефініцію поняття злочинів проти правосуддя;

• виявити системоутворюючі ознаки злочинів проти правосуддя і вивчити їх класифікацію;

• розкрити взаємозв'язок злочинів, що входять в окремі самостійні групи, уточнити їх соціальну спрямованість, показати зміст суспільних відносин, порушуваних ними;

• проаналізувати найбільш складні і дискусійні питання, що стосуються характеристики злочинів проти правосуддя.

Об'єктом даної дипломної роботи є злочини, які посягають на діяльність системи правосуддя. Предметом дипломної роботи є особливості різних видів злочинів проти правосуддя.

Методами дослідження даного питання є:

• аналіз діючого законодавства та літератури – виділення з законодавства та відповідної літератури відомостей, які відносяться до теми дипломної роботи;

• порівняльний аналіз літератури – зіставлення точок зору різних джерел, що вивчали дане питання, з метою виявлення в них однакових, схожих, спільних, ідентичних якостей і властивостей; оцінка відомостей, викладених у різних джерелах;

• синтез – виявлення закономірностей, які випливають при розгляді теми дипломної роботи, їх узагальнення та систематизація, формулювання висновків;

• індукція – логічний умовивід від часткового до загального;

• дедукція – перехід від загальних норм до окремих, одиночних

Правовою основою дослідження є: Конституція України, кримінальне, адміністративне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне законодавство України. В якості емпіричної бази роботи використано праці таких науковців, як М.І. Бажанов, Н.І. Вєтров, В.І. Крецул, М.Й. Коржанський, М.І. Мельник, А.І. Рарог, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, В.І. Терентьєв, С.С. Яценко та ін., судова практика. В роботі враховані Постанови Пленуму Верховного Суду України та Постанови Пленуму Віщого спеціалізованого суду України з розгляду цівільніх та крімінальніх справ.

Опорою даного дослідження є теоретичні думки вітчизняних юристів, які працювали над кримінально-правовими проблемами злочинів проти правосуддя, визнаючи правильним висловлене 130 років тому судження Н. Сергіївського. Відомий російський юрист написав: «Національний напрямок є необхідною умовою всякого дійсного прогресу в кримінальному праві, але з цього ще не випливає, щоб російський криміналіст міг обмежитися виключно своїм вітчизняним правом і закрити очі перед всім неросійським. Це означало б з однієї крайності вдаритися в іншу, хоча і не гірший, але, у всякому разі, для науки права вельми шкідливу »¹.

Розділ і. Історичний та порівняльно-правовий аналіз кримінального законодавства в сфері здійснення правосуддя

1.1. Історія розвитку кримінального законодавства у сфері здійснення правосуддя

Історія розвитку українського кримінального законодавства свідчить про те, що законодавець постійно приділяв особливу увагу кримінально-правову охорону інтересів правосуддя. Норми про відповідальність за злочини проти правосуддя, містились ще в Руській Правді, Статуті святого князя Володимира, Статуті князя Ярослава про церковні суди, Судебнику 1497, Судебнику 1550 року, Соборному уложенні 1649 року, Уложенні про покарання кримінальних та виконавчих 1845 року, Кримінальному уложенні 1903 року. Особливу увагу буде приділено аналізу розвитку українського кримінального законодавства про відповідальність за злочини у сфері правосуддя в XX столітті.

З метою визначення чинників, про які йшлося вище, необхідно вирішити такі завдання: 1) на підставі аналізу наявних літературних джерел визначитись із періодизацією історії розвитку як українського законодавства взагалі, так і кримінального зокрема; 2) проаналізувати кримінально-правові акти, що діяли на території України з часів Київської Русі до прийняття нового КК України 2001 року стосовно кримінально-правової відповідальності за незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, або яке описано чи підлягає конфіскації.

Слід зазначити, що в науці, на жаль, не існує єдиного загальноприйнятого підходу до періодизації історії розвитку як українського законодавства взагалі, так і кримінального.

Однією з найбільш обґрунтованих є наступна періодизація законодавства України, яка враховує специфіку відповідних історичних періодів у розвитку української держави: 1) період Київської Русі (Х-ХІІІ ст.ст.); 2) період польсько-литовського панування та козацька доба (ХІV-ХVІІ ст.ст.); 3) період знаходження України в складі Росії та Польщі (ХVІІ-ХVІІІ ст.ст.); 4) період знаходження України в складі Російської імперії та Австро-Угорщини (ХІХ ст. –1917 р.); 5) радянський період (1917-1991 рр.); 6) сучасний період (з 1991 року)¹.

Кожен із цих періодів характеризується історичною специфікою та особливостями відповідних правових пам’яток, зокрема і тих, що містили кримінально-правові норми.

Аналіз джерел періоду Київської Русі наочно показує, що кримінально-правова охорона діяльності органів правосуддя здійснювалася шляхом криміналізації діянь, що вчиняються самими особами, які відправляють правосуддя, а також визнанням злочинними зазіхання проти осіб, що виконують функції представників влади у сфері правосуддя. Відносно ж злочинів, які визначаються як такі, що зазіхають на нормальну діяльність органів суду, дізнання, досудового слідства, а також органів, що виконують покарання, можна відзначити, що законодавство періоду Київської Русі не було "багатим" відповідними нормами.

У Руській Правді (вона дійшла до нас у понад 110 списках XIII—XVIII століть, за особливістю яких можна виділити три пам’ятки: Коротку Правду, Просторову Правду і Скорочену Правду) окремо не передбачалася відповідальність за злочини в сфері здійснення правосуддя. Аналіз відповідних правових норм дає підстави стверджувати, що Руська Правда передбачала відповідальність за такі неправомірні діяння, які учинялися щодо тих осіб, які здійснювали правосуддя: вбивство княжого тіуна, що на той час виконував судові функції та представляв судову владу у князівстві, - ст. 22 короткої редакції Руської Правди; вбивство представника судової влади; незаконне втручання в діяльність суду; обвинувачення у вчиненні злочину невинної особи та завідомо неправдивий донос у просторовій редакції Руської Правди. Незважаючи на те, що система кримінально-правових норм, які передбачали б відповідальність за посягання на правосуддя Київської Русі в цілому, зокрема у Руській Правді, ще не сформувалася, однак, як слушно зазначає С.Є. Дідик, «... можна з упевненістю стверджувати, що в «Руській Правді» закріпилися зачатки становлення правосуддя як об’єкта кримінально-правової охорони»¹.

Руська Правда діяла до моменту прийняття Литовського статуту 1529 року на терені тих українських земель, які увійшли до складу Великого Князівства Литовського, а також на Галичині у складі Речі Посполитої.

У період ХІV-ХVІІ ст.ст. на землях України, які входили до складу Литви та Польщі, а із 1569 р. – Речі Посполитої, діяли Литовські Статути (1529, 1566 та 1588 рр.), Магдебурзьке право (зокрема, Саксонське Зерцяло), польський законодавчий акт “Порядок”, а також багато власне українських звичаєвих норм.

Аналіз Литовських статутів 1529, 1566 та 1588 років наочно демонструє, що у них, як і в Руській Правді, не передбачалася кримінальна відповідальність за злочини в сфері здійснення правосуддя. У статутах була встановлена кримінальна відповідальність за неправомірні дії особи щодо судді (побиття або вбивство тіуна чи пристава артикул 3 розділу 11 Литовського Статуту 1529 року), проте в окремих артикулах передбачалася відповідальність за незаконні дії тих осіб, які здійснювали правосуддя побиття суддею (артикул 20 розділу 4 Литовського Статуту 1529 року), «хто бы выпустил с казни осаженного злочинцу, або виновного» (артикул 13 розділу 1 Литовського Статуту 1529 року), отримання винагороди та вирішення справи по дружбі (артикул 39 розділу 3 Литовського Статуту 1566 року).

Судебник 1497 року (або Судебник Івана ІІІ) об’єднав місцеві закони та взяв за основу судні грамоти. На думку відомого наукового дослідника М.Ф. Владимирського-Буданова, Судебник і змістовно, і редакційно поступався Псковській судній грамоті. У ньому, як і в судних грамотах, формулювалося ряд загальних засад здійснення правосуддя. Зазначимо, що на той час правосуддя здійснювалося членами Боярської Думи, однак до боярського суду допускалися представники інших станів дяки, які вибиралися князем та були його надійною опорою. Зокрема, у ст. 1 Судебника заборонялося суддям брати «посули» (які розглядалися не зовсім як хабар, а як винагорода за сумлінність у вирішенні справи). Стаття 19 Судебника визначала, що неправовий акт судді повинен бути відмінений («та грамота не в грамоту») і надавала позивачу право повторного розгляду справи. Однак у ньому не передбачалася відповідальність судді за постановлення неправосудного вироку.

Судебник 1550 року, джерелами якого були Судебник 1497 року, а також судові грамоти, вперше в історії кримінального законодавства визначав не лише загальні засади правосуддя у державі, а й встановлював кримінальну відповідальність за злочини в сфері здійснення правосуддя. Зазначимо, що Судебник вперше розмежовував судову помилку та умисний злочин тих осіб, які здійснювали правосуддя. Так, у ст. 2, в основу якої була покладена ст. 19 Судебника 1497 року, не лише встановлювалася необхідність перегляду неправильного судового рішення, а й спеціально обумовлювався випадок, коли неправильне рішення винесене суддями безхитрісно, тобто внаслідок добросовісної омани, помилки або недосвідченості судді. В цьому разі помилкове рішення анулювалося, а сторони отримували право на перегляд справи. Судді до відповідальності за постановлення такого рішення не притягалися, оскільки в їх діях не було складу злочину. Статтею 3 уперше уводиться відповідальність за таємний «посул», тобто хабар, суддям та дякам. Щоправда, відповідальність за отриманий хабар була відносно м’якою найбільше, що їм загрожувало, це погашення позову та сплата у потрійному розмірі судових витрат і мит. Дяка ж за отримання посулу належало «кинуть в тюрьму».

Новгородська, Псковська судні грамоти, а також Судебники 1497, 1550 років не поширювали свою дію на територію українських земель, але вони стали основою Соборного уложення 1649 року, яке діяло з кінця ХѴІІІ ст. на території частини Правобережної України, що увійшла до складу Російської імперії. В Уложенні містилася окрема глава Х «Про суд», в якій відслідковується більш-менш визначена система злочинів проти правосуддя. Як і в Судебнику 1550 року, в Уложенні чітко розмежовувалися судова помилка при прийнятті рішення суддею та умисне постановлення неправосудного рішення. Стаття 10 Уложення встановлювала відповідальність, хоч і не визначену, за винесення неправосудного рішення через помилку: «А будит которой Боярин или Окольничей, или Думной человек, или Дьяк, или кто ни буди судия просудится, и обвинит кого не по суду без хитрости, и сыщется про то допряма, что он то учинил без хитрости, и ему за то, что государь укажет».

Згідно зі ст. 5 глави Х зазначеного Уложення караним було умисне винесення завідомо неправосудного рішення в результаті одержання хабара: «А будет который боярин или околничей, или думной человек, или дияк, или иной какой судья, исца или ответчика по посулом, или по дружбе, или по недружбе правого обвинит, а виноватого оправит, а сыщется про то допряма, и на тех судьях взяти исцов иск втрое, и отдати исцу, да и пошлины и пересуд и правой десяток възяти на государя на них же. Да за ту же вину у боярина, и у околничего, и у думного человека отняти честь. А будет который судья такую неправду учинит не из думных людей, и тем учинити торговая казнь, и въпередь им у дела не быти». Санкція цієї статті, як бачимо, передбачала не лише майнову відповідальність, а й тілесні покарання («торговая казнь»), приниження честі й позбавлення права брати участь у відправленні правосуддя.

З середини ХѴІІ століття поступово починає формуватися Українська державність, а також норми загального права, якими керувалися суди у процесі розгляду справ. Ці норми виникли з козацького звичаєвого права та набули характеру загальнонаціональних. У науковій літературі немає згадки про встановлення кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя в історичних пам’ятках цього періоду.

Із середини XVIII століття дедалі відчутнішим стає вплив російського права на українських землях.

Із приєднанням України до Росії (1654 р.) на її території почали діяти російські законодавчі акти, одним з найбільших та систематизованих з яких було “Соборне Уложення 1649” р. У ХVІІІ ст. в Україні також діяли різні російські правові акти. Так, При Петрі І в 1716 р. був прийнятий Військовий статут, який частково діяв і на території України.

Військовий статут, за визначенням Н.М. Помогалової, представляв собою військово-кримінальний кодекс без загальної частини, він не скасовував Соборне Укладення, а діяв паралельно з ним¹.

У 1743 році за наказом Анни Іоанівни були внесені зміни та додатки до Зводу законів, за якими судиться малоросійський народ, що фактично був коментарем до литовських статутів. У ньому передбачалася відповідальність суддів перед Богом за їх протиправні вчинки при відправленні правосуддя: «Всяким судиям ведать должно как тяжкий есть грех под видом права человека неправедно погубить, или на здоровию изувечить, либо честь его лишить, и для того надлежит прилежно предразсуждать, кого и в каких делах опороченного либо оговоренного достойно взять в роспрос или на мучение, а кого от сего и освободить, ведая же над собой праведного судию всех Бога и Его страшного суда боясь, дабы невинная кров от рук их не была взыскана и отмщение Божие за неправость не последовало с великим зазсуждением и опасением приступать должны к самому мучения делу.» артикул 1 глави 25.

У період Гетьманщини XVII-XVIІІ російський уряд приділяв особливу увагу становищу правосуддя на українських землях, оскільки на той час суттєво збільшилася кількість апеляцій на рішення судів та скарг на неправомірні дії суддів. В Інструкції гетьмана Апостола 1730 року з метою зменшення кількості таких апеляцій і скарг встановлювалася відповідальність суддів за постановлення неправосудного рішення, за що «... суддів теж карано або штрафовано, коли доведено їхню необ’єктивність»¹. Інструкція Колегії чужоземних справ 1732 року зобов’язувала Семена Наришкіна, міністра при гетьмані, наглядати за «суддями генеральними великоросійськими», щоб вони судили по правді, без зволікання, не брали хабарів і були прикладом для суддів українського походження. Якщо міністр виявляв, що судді українського походження вирішують справи не по правді, а кривдять тих, хто позивається, він повинен був винести таким суддям догану та повідомити про це гетьмана.

В ордері гетьмана Кирила Розумовського 1751 року зазначалося: «... після розгляду справ, якщо виявиться, що судді когось несправедливо звинуватили, тих штрафувати й зі штрафу ображених нагороджувати. Суддів полкових і магістратових судів за винесення несправедливого вироку карати штрафом у 12 крб., суддів Генерального суду штрафом у 120 крб.» Штрафи за неправовий вирок з суддів полкових і магістратових судів стягував Генеральний суд, а з суддів Генерального суду Генеральна канцелярія. Отже, саме в період Гетьманщини вперше була встановлена кримінальна відповідальність за постановлення суддями неправосудного вироку. А це, у свою чергу, наочно демонструє посилення кримінально-правової охорони правосуддя в цілому.

Наприкінці ХѴІІІ ст. відбувається поділ Польщі між Росією, Австрією і Пруссією та перехід земель України, Литви й Білорусії на схід від Бугу до Росії. На цій території починає діяти російське законодавство. У правових пам’ятках цієї доби, як правило, встановлювалися основні засади здійснення правосуддя. Зокрема, у ст. 5 Новгородської судної грамоти передбачалася заборона втручатися у діяльність суду, а самим суддям заборонялося брати хабарі та вирішувати справу по дружбі (ст. 26). У Псковській судній грамоті було встановлено, що судді не можуть використовувати повноваження з корисливою метою або з метою помсти, а саме правосуддя має бути справедливим, судити потрібно так, щоб не засудити невинного і не виправдати винного (ст. 3).

У Короткому нарисі процесів або судових позовів (разом з Артикулом воїнським є додатком до Військового статуту Петра І, затверджений 30 березня 1716 року), який містив у собі виклад процесуальних законів, в ст. 8 глави 1 передбачалася відповідальність за винесення неправосудного вироку суддею: «Ежели он напротив в неправомерном приговоре похлебствен причинится, то, сверх лишении чина его, надлежит ему еще иное жестокое учинить наказание».

Найважливішим кримінально-правовим актом Російської імперії ХІХ ст. було Уложення «Про покарання кримінальні та виправні» 1845 р., яке неодноразово змінювалося, діючи в редакції 1857, 1866 та 1885 рр. Цей нормативно-правовий акт у повному обсязі діяв і на території України.

В Уложенні «Про покарання кримінальні та виправні» 1845 року виділяється більш чітка система злочинів проти правосуддя (порівняно з вище розглянутими історичними пам’ятками), яке розглядається як об’єкт кримінально-правової охорони. Основним було те, що останнє пов’язувалося з діяльністю його представників, які безпосередньо приймали рішення у кримінальних або цивільних справах, а також здійснювали нагляд за обґрунтованістю і законністю їх винесення. Неправосуддя, умисне винесення неправосудного вироку, незаконне звільнення від покарання або призначення необґрунтовано м’якого покарання тощо об’єднані у главу «Про неправосуддя». Поряд з цим законодавець не відносив до них порушення правил розслідування кримінальних справ, застосування недозволених методів слідства, невжиття належних заходів до своєчасного розслідування. Вони об’єднані в окрему главу «Про злочини і проступки чиновників при слідстві і суді».

Тільки на початку XX сторіччя, коли в кримінальному праві починає складатися система кримінально-правових норм, спрямованих на забезпечення правильної діяльності органів, що відправляють правосуддя, закладаються принципи захисту законних інтересів будь-яких учасників судочинства, а також атрибути, що сприяють встановленню істини в процесі, створюються передумови для появи кримінально-правових норм.

У Кримінальному уложенні 1903 р. законодавець у главі VII «Про протидію правосуддю» об’єднав злочини, які вчинюються особами, що не є представниками правосуддя, але зобов’язані сприяти його здійсненню, а також ті, які перешкоджають виконанню завдань правосуддя. У такому вигляді Кримінальне уложення проіснувало до відомих подій 1917 р.

У перші роки Радянської влади були прийняті спеціальні норми, що регламентують відповідальність за окремі злочини, що посягають на інтереси правосуддя. Так, Декретом ВЦВК від 19 квітня 1919 р. "Про табори примусових робіт" встановлювалася кримінальна відповідальність за втечу з таборів. В однойменному постанові ВЦВК диференціювалася відповідальність в залежності від вчиненого особою кількості втеч: за втечу, здійснену вперше - термін ув'язнення збільшувався в десять разів, вчинену повторно - особа підлягала притягненню до суду Революційного трибуналу (призначалася будь-яке покарання, включаючи і смертну кару). Історія розвитку українського кримінального законодавства свідчить про те, що законодавець постійно приділяв особливу увагу кримінально-правовій охороні інтересів правосуддя.

Пізніше, Декретом РНК від 24 листопада 1921 про покарання за неправдиві доноси закріплювалася відповідальність за завідомо неправдивий донос органу судової та слідчої влади про скоєння певною особою злочинного діяння, а також відповідальність за неправдиві свідчення, дані свідком, експертом чи перекладачем при дізнанні, слідстві або судовому розгляді у справі. У зазначеному нормативному акті регламентувалася відповідальність за неправдиві повідомлення в письмовій заяві державній установі або посадовій особі, або за відповідь на офіційний запит державної установи чи посадової особи про факти або даних, що стосуються діяльності державних установ, посадових осіб, а також запитуваних відомостей.

У перших кримінальних кодексах радянської епохи законодавець не визнав за необхідне якось виділити злочини проти правосуддя.

Кримінально-правова регламентація норм про відповідальність за злочини проти правосуддя отримала подальший розвиток в КК РРФСР 1922 р., який включав дев'ять статей, які спеціально передбачали відповідальність за різні посягання на нормальну діяльність правосуддя. Так, у главі ІІ Особливої частини Кримінального кодексу (далі - КК) УРСР 1922 року «Посадові (службові) злочини» передбачалася кримінальна відповідальність за злочини в сфері здійснення правосуддя.

Зазначені норми не виділялися законодавцем у самостійну главу з єдиним родовим об'єктом, а перебували в різних структурних утвореннях кодексу: розділі про контрреволюційні злочини, розділі про злочини проти порядку управління, про посадові злочини, про злочини проти життя, здоров'я та гідності особи та розділі про відповідальність за порушення правил, що охороняють народне здоров'я, громадську безпеку і публічний порядок.

У розділі "Про контрреволюційні злочини" розділу "Державні злочини" встановлювалася відповідальність за приховування і посібництво ряду контрреволюційних злочинів, не пов'язаних з безпосереднім здійсненням таких злочинів і при необізнаності про їх кінцевих цілях (ст.68).

До злочинів проти порядку управління, який складав другий розділ глави "Державні злочини" законодавець відносив: недонесення про достовірно відомих майбутніх і досконалих контрреволюційних злочинах; звільнення заарештованого з-під варти або місця укладення або сприяння його втечі; втеча арештованого з-під варти або з місця ув'язнення, вчинений за допомогою підкопу, злому або взагалі пошкодження затворів, стін і т.д.; оприлюднення даних попереднього слідства, дізнання або ревізійного виробництва робітничо-селянської інспекції.

У розділі II "Посадові (службові) злочини" законодавець передбачав відповідальність за такі посягання на діяльність правосуддя як постанова суддями з корисливих чи інших особистих видів неправосудного вироку; незаконне затримання, незаконний привід, а також примушування до давання показань при допиті шляхом застосування незаконних заходів з боку особи, яка провадить слідство чи дізнання, взяття під варту як запобіжний захід з особистих або корисливих видів.

У розділі V "Злочини проти життя, свободи і гідності особистості" були поміщені норми, що передбачають відповідальність за завідомо неправдивий донос органу судової або слідчої влади або посадовій особі, яка має право порушити переслідування про скоєння певною особою злочинного діяння і за завідомо неправдиве показання, дане свідком, експертом чи перекладачем при провадженні дізнання, слідства або судового розгляду.

До глави VIII "Порушення правил, що охороняють народне здоров'я, громадську безпеку і публічний порядок" законодавець включив тільки один злочин - самовільне залишення певного, встановленого законним розпорядженням адміністративних або судових властей місця перебування.

Аналіз законотворчої діяльності перших років Радянської влади дозволяє зробити висновок про те, що законодавцю в силу сформованих об'єктивних причин не вдалося створити стабільну систему органів судової влади, так як в зазначений період судова влада, як самостійна гілка державної влади відсутня. Законодавець не робив ніяких відмінностей між судовою владою та іншими інститутами державного управління, і вона входила як структурного елементу в систему органів управління. Виходячи з цього, кримінально-правової охорони підлягав весь інститут державного управління без будь-якого виділення в кримінальному законодавстві. Згодом (з 1922 по 1924 рр..) законодавець продовжував удосконалювати кримінальне законодавство шляхом криміналізації ряду діянь про відповідальність за злочини проти правосуддя і внісши зміни і доповнення в наявні склади.

Таким чином, незважаючи на "розкиданість" кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за посягання на інтереси правосуддя, законодавець, тим не менш, все ж "створив досить розгорнуту систему норм, здатних охоронити діяльність правосуддя від злочинних посягань як з боку посадових осіб (суддів , слідчих, прокурорів), так і з боку інших осіб (свідків, експертів, перекладачів, заарештованих, засуджених осіб, які можуть порушити відправлення правосуддя помилковими доносами) ".

Кримінальна відповідальність на той час наставала лише за неправосуддя у кримінальному судочинстві. 01 січня 1927 року набрав чинності новий КК УРСР, у якому злочини, що посягають на діяльність правосуддя, також не виділялися у самостійний розділ. Статті про відповідні злочини законодавець передбачав у трьох розділах: "Контрреволюційні злочини", "Інші злочини проти порядку управління" і "Посадові (службові) злочини".

В главу "Контрреволюційні злочини" законодавець включив норму, що передбачає відповідальність за посягання на інтереси правосуддя - приховування і посібництво контрреволюційним злочинам, а також за недонесення про достовірно відомі факти їх підготовки та вчинення. В аналізованому кримінальному законі заздалегідь необіцяне приховування ставилося до посібництва, тому воно, як і недонесення про злочини, не передбачалося в якості спеціального складу. У Загальній частині (ст. 18) закріплювалося положення, згідно з яким недонесення про вчинений злочин або злочин тягне кримінальну відповідальність лише у випадках спеціально вказаних у законі.

Цей кодекс мало чим відрізнявся від свого попередника та КК РСФСР 1926 року. На відміну від КК УСРР 1922 року та КК РСФСР 1926 року, у ст. 102 КК УРСР 1927 року встановлювалася кримінальна відповідальність не лише за ухвалення з корисливих або інших особистих мотивів неправосудного вироку, а й рішення та інших постанов. Також, на відміну від вищезазначених кодексів, КК УРСР 1927 року передбачав за вчинення цього злочину покарання у виді позбавлення волі на строк не менше як один рік, а відповідно до постанови ЦВК і РНК УРСР від 4 листопада 1927 року з санкції цієї статті вилучено такий вид покарання, як смертна кара.

Також істотною відмінністю КК УРСР 1927 р. від КК РРФСР 1922 р. було те, що норма про відповідальність за неправдивий донос і неправдиві свідчення була розміщена не в розділі "Злочини проти життя, здоров'я та гідності особи", а в розділі "Інші злочини проти порядку управління ". Дане положення свідчить про те, що законодавець віддав перевагу пріоритету охорони інтересів правосуддя, перед охороною інтересів особистості, здатної постраждати в результаті помилкового допиту. До інших злочинів проти порядку управління кримінальний закон відносив також втечу з місця заслання. Норму, що передбачає відповідальність за самовільне залишення призначеного постановою судового або адміністративного органу місця перебування, а так само нез'явлення в строк до призначеного тими ж органами місцем проживання законодавець відніс до злочинів проти порядку управління.

Як видно, законодавець за допомогою кримінального закону прагнув забезпечити надійну охорону суспільних відносин, змістом яких була діяльність судових органів, органів дізнання, слідства, прокуратури, при відправленні правосуддя від злочинних посягань.

Подальший розвиток кримінального законодавства також мало тенденцію до постійного вдосконалення і підвищення ефективності кримінально-правової охорони відносин, що складаються в сфері правосуддя.

Позитивні процеси, що проходили в 60-і роки, в країні змусили законодавця приділити особливу увагу кримінально-правовій охороні діяльності правосуддя від суспільно небезпечних посягань.

У 1960 році вперше злочини проти правосуддя виокремлюються у самостійний розділ в новому КК УРСР. Слід зазначити, що порівняно з КК УРСР 1922 і 1927 рр. та КК УРСР 1960 р., у ст. 176 встановлено відповідальність за всі види неправосудних судових актів. Також передбачалася відповідальність суддів у ст. 181-1 «Невжиття заходів безпеки щодо осіб, взятих під захист» і в ст. 181-2 «Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо осіб, взятих під захист», а також низці статей глави ѴІІ «Посадові злочини».

Необхідно відзначити, що законодавець декриміналізував ряд діянь, які не представляли великої суспільної небезпеки: незаконний привід; ухилення від виконання обов'язків народного засідателя; ухилення перекладача і понятого від явки за викликом органів дізнання, слідчого або судового органу чи відмова цих осіб від виконання обов'язків; перешкоджання явці для виконання обов'язків народного засідателя особою, від якої нез’явившийся матеріально або по службі залежить; незаконне звільнення арештованого з-під варти або місця ув'язнення.

Законодавче закріплення в Кримінальному кодексі самостійної глави, яка передбачає відповідальність за посягання, спрямовані проти правосуддя, дало можливість сформулювати доктринальне поняття даних злочинів. Видається, що найбільш повно відображав сутність розглянутих злочинів і відповідних сформованих на той момент суспільних відносин, є визначення злочинів проти правосуддя, дане М.І. Загороднікова, під якими він розумів передбачені кримінальним законом протиправні і суспільно небезпечні діяння, які порушують правильну діяльність суду, прокуратури, слідства, органів МВС та інших органів держави, покликаних забезпечувати виконання завдань, що стоять перед правосуддям в СРСР.

З об'єктивної сторони злочини проти правосуддя здійснювалися, як правило, шляхом активних дій. Лише недонесення про деякі найбільш небезпечні злочини, можливо, було у вигляді бездіяльності.

З суб'єктивної сторони злочину проти правосуддя могли відбуватися тільки умисно, як правило, при наявності прямого умислу.

Суб'єктами злочинів проти правосуддя виступали дві категорії осіб:

а) посадові особи органів правосуддя;

б) приватні особи.

Характерною особливістю аналізованого кримінального закону було те, що законодавець "пішов шляхом диференціації кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, більш чіткого опису складів та їх ознак, виключив ряд діянь, які не становлять великої суспільної небезпеки, ввів відповідальність за діяння, які не були передбачені попередніми кримінальними кодексами ".

Таким чином, законодавець сконструював єдину систему протидії злочинів, які посягають на інтереси правосуддя, яка з неминучістю зумовлювала виділення двох груп посягань: посягання посадових осіб правосуддя й діяння інших суб'єктів.

У чинному КК України 2001 року кримінальна відповідальність за злочини проти правосуддя передбачається у самостійному розділі XVIII Особливої частини.

Разом з тим, необхідно зазначити, що законодавець, дотримуючись принципу гуманізму, закріпленому в новому КК України, - створення умов для економії кримінально-правової репресії, - декриміналізував ряд злочинів проти правосуддя. Свідченням гуманізму кримінального законодавства передбачає відповідальність за злочин проти правосуддя служить включення в конструкції статей ряду привілейованих приміток.

Все сказане вище підтверджує важливість і значущість, яка надається суспільним відносинам, що забезпечує нормальне функціонування органів правосуддя і про прагнення законодавця до постійного вдосконалення кримінально-правової охорони прав і законних інтересів громадян, суспільства і держави в цій галузі.

Таким чином, ми спостерігаємо в історичному розвитку складний і суперечливий процес становлення на теренах України норм кримінального законодавства, що передбачає відповідальність за злочини в сфері здійснення правосуддя. В окремих кримінально-правових пам’ятках ХІХ ст., як-от Уложенні про покарання кримінальне і виправне 1845 року, чітко систематизується відповідальність за вчинення злочинів проти правосуддя. Слід зазначити, що деякі з цих кримінально-правових норм актуальні й нині. Зокрема, ті, що передбачали відповідальність за необережні злочини. Звичайно, порівняно з чинним законодавством вони своєрідні, однак їх охоронний потенціал достатньо високий. Аналіз історико-правового інституту кримінальної протидії злочинів в сфері здійснення правосуддя свідчить, що, незважаючи на тривалий досвід його розвитку, проблема створення оптимальної моделі відповідних кримінально-правових норм на даний час залишається не вирішеною. Тому окремі законодавчі підходи історико-правової спадщини кримінальної протидії злочинності у сфері здійснення правосуддя можуть бути використані для корегування та удосконалення чинних кримінально-правових норм.