§ 1. Суспільство і держава; аспекти співвідношення

Правова форма взаємовідносин держави і суспільства відби­вається у визнанні відносно незалежного існування і функ­ціонування правової держави і громадянського суспільства. Державу не можна ототожнювати з суспільством, бо в такому разі і суспільство, і державу необхідно було б характеризувати як режим тоталітаризму. Термін «тоталітаризм» ввів у науко­вий обіг німецький учений Карл Шмітт. Цей термін означає ліквідацію будь-якої різниці між державою і суспільством шля­хом поглинання першою другого. Однак між державою і сус­пільством повинна існувати певна дистанція, що і забезпечує демократію, відповідний рівень свободи суб'єктів громадян­ського суспільства. Водночас ця межа відносна, а не абсолют­на, бо держава за своєю сутністю є необхідною для існування і розвитку громадянського суспільства.

Правильною щодо цього є думка Гегеля, який не вважав державу чимось зовнішнім стосовно громадянського суспіль­ства і пояснював їх взаємозв'язок діалектично. Він зазначав, що громадянське суспільство є єдністю різних осіб, які його складають. А якщо це так, то зрозуміло, що вони мають влас­ні, іноді навіть протилежні інтереси, для узгодження яких і не-

-76-

обхідна держава, що є організацією загального зв'язку кожно­го з кожним¹. Отже, вірно підкреслюючи об'єктивний харак­тер походження і необхідність держави для формування і роз­витку громадянського суспільства, Гегель водночас помилявся, стверджуючи, що держава — це абсолютна мета його існу­вання.

Приблизно аналогічної позиції дотримувався М. О. Бердяев, коли стверджував, що держава у суспільстві є об'єктивно не­обхідною, але в такому вигляді вона існує до певних меж. «Держава, на його думку, — це об'єктивна, природна та істо­рична реальність, яка не може бути ні створена, ні зламана че­рез людське свавілля»². Якщо держава повністю узурпує сус­пільство, то це означатиме, що вона знищує людину, як вільну особистість.

Виходячи з цього, можна стверджувати, що у співвідношен­ні суспільства і держави можна виділяти різні етапи, що від­різняються притаманними їм формами, принципами, метода­ми, механізмами тощо, але всі вони врешті-решт демонст­рують ту роль і місце, які посідала держава в громадянському суспільстві. Ці роль і місце істотно змінювалися з плином часу і дійшли тієї межі, коли в системі суспільних зв'язків доміную­чим є їх' відношення, що грунтується на принципах саморегу­ляції та самоуправління, за якими має перебудовуватись і фор­муватись державність. Але остання у різних формах і з різним ступенем владності буде необхідною у весь найближчий період розвитку людства. Доказом цього є те, що зі збільшенням інститутів громадянського суспільства, а саме політичних пар­тій, рухів, громадських об'єднань тощо, діяльність держави, її. регулятивна роль від цього не втратить своєї актуальності, хоч форми, методи, обсяг регулювання можуть змінюватися.

Актуальність і необхідність державного регулювання в ме­жах громадянського суспільства пояснюється тим, що певні сфери життєдіяльності останнього просто не можуть обійтися без цього. Це, наприклад, проблема забезпечення реальності

¹ Гегель Г. В. Ф. Философия права: Пер. с нем. / Ред. и сост. Д. А. Ке­римов и В. С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - С. 279-289.

Ыев Н. А. Философия неравенства. - М., 1923. - С. 77.

-77-

прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і грома­дянина, економічного розвитку, освоєння космосу, національ­ної безпеки тощо.

Проблема формування громадянського суспільства не може вирішуватися вольовими, а тим більше авторитарно-владними методами, оскільки в становленні громадянського суспільства, зокрема в Україні, вирішальну роль повинен відіграти не суб'єктивний фактор, а об'єктивний, природно-історичний процес розвитку суспільства, де люди відіграють найважливі­шу роль як головна виробнича сила суспільства, основний суб'­єкт створення матеріальних і духовних цінностей. Саме сучас­ним поколінням людей випало на долю сформувати громадян­ське суспільство, тобто відштовхуючись від уже досягнутого у народному господарстві, освіті, культурі тощо, примножуючи багатства українського суспільства, забезпечити його еволю­ційний прогрес. А для цього необхідно, насамперед, зупинити падіння суспільства за всіма показниками, що фіксуються, а потім уже поступово виправляти становище. Не можна забува­ти, що за неофіційними даними засобів масової інформації ще у першій половині 1993 р. національний прибуток в Україні зменшився на 40 відсотків, що перевищує рівень аналогічного зниження у роки Великої Вітчизняної війни. Сучасний еконо­мічний стан України характеризується ще більшою і глибшою кризою, що є підставою для твердження про те, що не можна розраховувати на швидке виправлення економічного стану Ук­раїни. Тому тільки процес відновлення, напевне, займе не 20— 25 років, як прогнозують деякі вчені-економісти, а набагато більше, і то за умови сприятливого політичного стану і соціаль­ного консенсусу в суспільстві.

Отже, український народ не повинен орієнтуватися на швидке вирішення соціально-економічних та інших проблем. До того ж надмірна поквапність у таких справах теж до добра не доводить. Водночас не слід розуміти ці процеси спрощено, у практичному житті українського народу відновлення втрачено­го і рух у напрямі формування громадянського суспільства здійснюватимуть разом, вони діалектично взаємопов'язані. То­му питання про формування громадянського суспільства не по­винно зніматися, забуватися, втрачати актуальність. Надалі,

-78-

навпаки, необхідно чітко визначитися хоча б із загальною кон­цепцією діяльності у цьому напрямі, з урахуванням не тільки теоретично-наукових ідей, світового досвіду його побудови, а й, що особливо актуально, з розумінням реалій нашого сього­дення.

Закономірності соціальної психології вимагають також не допустити песимізму, людського відчаю щодо можливості фор­мування громадянського суспільства. Історія розвитку людства знає надзвичайно багато позитивних і негативних прикладів, що звеличували або ж принижували силу духу людини і тим самим вирішували долю народів: були пригнічені та темні на­товпи, що спалювали відьом, однак їй відомі й горді та неза­лежні афіняни і римські громадяни, серед останніх був Калігу-ла, але був і Муцій Сцевола, який на знак непокори спалив власну руку на очах парфянського царя. Певно, що україн­ському народові слід за приклад обирати останнього, бо без максимальної самовідданості важко чекати успіху в цій над­звичайно важливій справі.