3.1. Малярська лексика слов’янського походження

Терміни власне українського походження відносно не чисельні в своїх обсягах у межах термінології живопису. При цьому більшість з них є або запозиченнями з давньоруської мови, або лексичними кальками, які виникли у процесі буквального перекладу понять з галузі живопису. Наприклад, термін “світлотінь” – контрастне виявлення освітлених і тіньових місць на формі, яке сприяє зоровому сприйняттю пластики й об’ємності предмета [44, c. 167] є типовою калькою, повністю передаючи подібне ж поняття у теорії західноєвропейського живопису, у якому, власне, і була вироблена техніка такого контрасту.

У той же час можна відзначити ряд власне українських слів, що виникли всередині національної практики живопису, хоча при цьому сам процес використання певних об’єктів у живописному мистецтві міг і запозичуватися. Так, малюнок пером – це дуже давня техніка зображення, відповідно, “перо” [44, c. 133] – це власне українське слово, що виникло на базі переосмислення первісного значення слова – спеціального органу у птахів для польоту. За рахунок переосмислення значення пером став називатися не тільки зроблений з пір’я, а будь-який інструмент для письма.

Аналогічним чином назва інструмента для створення гравюр голка, суха голка [44, c. 177] є також власне українським за походженням словом, хоча сама техніка гравірування голкою прийшла в Україну з Заходу. Перенесеним з побутової сфери у живопис є й поняття полотно, що виступає як синонім, часто посилений означенням “художнє”, до поняття картина. Таке розширення значення відбулося за рахунок того, що олійний живопис виконується на тканинній основі грубого плетіння.

Генетично походять з давньоруської мови також терміни книжкової графіки заставка [47, c. 219] та кінцівка [47, c. 355], які позначають відповідно малюнок на початку розділу книги і в кінці, а також всієї книги. Той же генезис має і термін цього ж шару буквиця [47. c. 70] – перша графічно прикрашена літера тексту чи глави книги.

Власне українським є й слово олівець [44, c. 120], у якому закріплена практика писати спеціальними свинцевими стрижнями. Свинець у минулому називався “олово” (від загальнослов’янської основи зі значенням “жовтий” [64, с. 308], а отже, сучасний термін закріпив цю застарілу нині практику. Сьогодні олівці робляться з графітним грифелем.

Складним питанням розмежування власне українських та запозичених слів є випадки, коли українська мова дуже активно засвоїла давнє запозичення, так, що вже важко говорити про те, що маємо дійсно запозичення. Такі давні запозичення можемо сприймати як асимільовані українською мовою слова, які вже не сприймаються як запозичення.

Прикладом такої асиміляції можуть бути слова рисунок [44, c. 156] і малюнок [44, c. 116]: обидва слова є запозиченнями з польської мови, яка, у свою чергу, засвоїла ці слова з німецької мови (відповідно, reissen – креслити [64, c. 390] і malen – малювати [64, c. 253]. Однак за кілька віків свого функціонування в українській мові ці слова цілком асимілювалися, на що вказують вживані і в живописі лексичні одиниці риса, риска, обрис. Подібний же процес глибокого засвоєння іншомовного слова відрізняє й запозичене через німецьку мову латинське слово лінія [53, c. 493].

Цілком асимільованими виглядають і терміни, що генетично походять зі старослов’янської мови. Наприклад, поняття тло, що є абсолютним синонімом до галліцизму фон, походить від “тъло” – “основа, дно” [64, c. 131]. Старослов’янізмом є також і слово художник, яке походить від слова зі значенням “умілий”, яке, в свою чергу, бере початок від давньогерманського (готського) слова “рука” [64, c. 183]. Тобто генетично лексема художник є більш широким за значенням, ніж сучасне, у сучасній мові йому відповідає слово-германізм майстер.

Старослов’янізмом є також термін іконопису чин [48, c. 384], що позначає горизонтальний ряд ікон в іконостасі. Складний випадок генезису бачимо в слові лубок [44, c. 99], що має більш деталізований варіант назви “російський лубок”, але походить від загальнослов’янської основи “луб-“, спорідненої з основою “луп-“: лубочні картини виготовлялися на липових дошках, з яких потім робилися відбитки-малюнки. Те ж саме можна сказати й про термін передвижник [48, c. 272], що номінально позначає суто російських художників, а в реальності рух передвижників включає ряд живописців українського походження.

Номінально слово лубок, як бачимо, є русизмом, але в період активного розповсюдження лубочних картинок Україна політично входила до Росії, сприймаючи, разом з іншими культурними впливами, і лубочний живопис. Тому такого роду малюнок можна назвати й “українським лубком”.

Те ж саме можна сказати й про слово парсуна [44, c. 133]: генетично це слово походить з латини, але має характер істотного спотворення первісного звучання та семантично асоціюється тільки з українським та російським живописом, де є формою індивідуального портрета на основі техніки іконопису в 17-18 століттях.

Тобто парсуна – не тільки асимільоване запозичення, а й слово, що виникло на суто східнослов’янському культурному ґрунті, з живописом якого й пов’язується. Асимільованим можна вважати і термін картина [44, c. 82], який виник у російській мові на основі або польського слова “карта”, запозиченого з грецької мови, або на основі італійського слова, що означає “тонкий папір”. Якщо припущення про власне російське походження слова є правильним, то “-ина” тут – суфікс, а не частина кореня [64, c.190].

Термінологія іконопису, у межах якого виникла і парсуна як жанрова форма, взагалі щільно переплітає антично-візантійські та давньоруські корені цього виду живопису. Ряд термінів цієї сфери асимільовано, наприклад, вохра [44, c. 42] (ознакою асиміляції тут є поява початкового “прикриваючого” приголосного “в”, аналогічно до слів “вісім”, “вівця”, “вітчим”). Те ж саме можна сказати про інша групу слів, наприклад, “складень” [44, c. 170], які є такими, що виникли в часи Давньої Русі під час засвоєння іконопису, котрий прийшов в Україну разом з прийняттям Руссю християнства.

Від давньогрецького слова ізографія утворено і термін-калька живопис [44, c. 63], який, як універсальне поняття, породжує, у свою чергу, цілий ряд пов’язаних з ним термінів-словосполучень: клейовий живопис [44, c. 86], олійний живопис [44, c. 122], станковий живопис [48, c. 257] тощо. Саме Давня Греція є однією з тих цивілізацій, де власне і виникло письмо фарбами та розвилася техніка малювання різними засобами.

У той же час асиміляція ряду слів того ж таки грецького походження має досить обмежений характер. Ці слова якщо й увійшли міцно в живописну термінологію, вживаючись дуже давно в межах спочатку староукраїнської, а нині – й сучасної української мови, проте обслуговують виключно професійну сферу, наприклад, левкас [44, c. 97], фініфть [44, c. 191].

У цьому випадку можемо констатувати асиміляцію в обмежених вузькою сферою термінології рамках іконопису та декоративно-прикладного мистецтва. У той же час ряд запозичених термінів, асимільованих українською мовою, може мати власне український варіант, наприклад, ікона називається також образ. Це при тому, що “образ” тут – омонім до поняття мистецтва, що вживається і в живописі, “образ”, тобто узагальнений тип відображення дійсності.

Подібними ж рисами відрізняються терміни, що є полонізмами німецького походження, наприклад, муштабель [44, c. 108], шкіц [53, c. 937], штука [53, c. 938], але за межами вузької професійної мови живопису майже невідомі, а певний час сприймалися і як застарілі, як штука, хоча зараз і повертаються до активного вжитку. У цьому сенсі термінологія живопису переживає зараз ті ж процеси нормалізації, що й вся терміносистема української літературної мови після того, як у радянський період спостерігалася певна уніфікація російської та української терміносистем.

Отже, підсумовуючи, можна сказати, що живопис – це щільно пов’язаний з культурно-цивілізаційними впливами шар мистецтва. Звідси відносно мала кількість власне українських слів у складі термінології цієї сфери. Причому й ці слова були запозичені з інших царин вжитку, як перо, голка, полотно (художнє) чи є лексичними кальками (світлотінь, живопис), напівкальками (іконопис), асимільованими словами (парсуна, картина). Певна частина термінів живопису походить зі старослов’янської мови (тло, складень, фініфть, буквиця, заставка), частина з них є полонізмами та польськими запозиченнями з німецької мови (відбиток, малюнок, рисунок, муштабель, шкіц), а також русизмами (лубок, передвижник).

3.2. Запозичення в складі лексики малярства

3.2.1. Грецизми

Українська термінологія живопису в силу давніх і плідних стосунків Давньої Русі з Елладою та Візантією аж надто щільно переплітається з грецькою. Це, зокрема, знаходить своє вираження в асиміляції запозичень з давньогрецької мови чи в калькуванні і творенні гібридних слів.

Окремі слова уже майже втратили в сприйнятті мовців риси іншомовного походження, подібно до слова ікона [44, c. 68-69] (буквально – “зображення”) та похідне від нього іконопис, іконостас [44, c. 71]. У той же час, як ми вже відзначали вище, ряд термінів-грецизмів не входить до загальнонародного вжитку, залишаючись виключно в мистецтвознавстві та в практиці живопису.

Це явище можна проілюструвати словами-термінами іконографія [44, c. 69] та іконотека [53, c. 339]. Маючи у своєму складі той же компонент “ікона”, ці поняття використовуються лише у межах мистецтва. Якщо більш активно вживані слова цієї сфери мають гібридний характер, як іконопис, то грецизми більш вузької сфери вживання можуть розглядатися як інтернаціональні терміни, спільність яких підкреслюють інтернаціональні терміноелементи: іконографія, ізографія [53, c. 335] ксилографія [44, c. 94], літографія [44, c. 98], олеографія [44, c. 120]; іконотека [53, c. 339],пінакотека [44, c. 136], гліптотека [44, c. 45], панорама [44, c. 133], діорама [53, c. 619], диптих [44, c. 57], триптих [44, c. 187], поліптих [44, c. 166].

Перші чотири терміни мають інтернаціональний терміноелемент, що добре передається українським компонентом подібного ж типу “-пис” або поняттям письмо, хоча калькуванню піддався тільки термін ізографія та похідне від нього слово ізограф – іконописець. Два терміни з цього ряду позначають види гравюр, вказуючи на матеріал, на якому вони вирізаються: ксилографія – на дереві, літографія – на камені, олеографія, як і хромолітографія – назва способу друку живописних зображень, пов’язані з поняттями “олія” та “кольоровий камінь”.

Східний, зокрема, китайський і японський, живопис має як жанр каліграфію [53, c. 374], назва якого запозичена з грецької мови, місцева ж назва цієї манери малювання ієрогліфів за допомогою туші не вживається. У цьому випадку термін каліграфія до певної міри конкурує з загальновживаним словом “каліграфія” з кальками краснопис, чистописання, що значно ширші за своїм значенням.

Термінооснова “граф-“ бере участь і в створенні терміна малярства графіка [44, c. 47], що називає однотонні малюнки у різних живописних техніках – сепії, сангіни, штрихування олівцем тощо. У цьому випадку також не дотримується тенденція до однозначності терміна: те ж поняття діє і в лінгвістиці для назви науки про письмо.

Терміноелемент “-тека” [53, c. 813] (від грецького “сховище, вмістилище”) бере участь у творенні слів зі значенням “зібрання”: іконотека – зібрання зображень за певною тематикою, гліптотека – сукупність зображень дрібної пластики, пінакотека – тип музею, що виник у Стародавній Греції та функціонує в Німеччині.

Терміноелемент “-рама” означає “вид, видовище”: у терміні панорама до нього додана основа зі значенням “усе”, тобто панорамою називають вид, у якому місцевість видно згори або на далекий простір, друге значення цього слова, більш вузьке – панорамою називають картину великих розмірів з об’ємним переднім планом, що розміщена на стіні круглого приміщення. Натомість діорама додає до основи зі значенням “вид” грецький префікс з семантикою “крізь”. Тут, як і в панорамі, є об’ємний перший план, але сама картина розташована на рівній площині [53, c. 619].

Терміни вівтарного живопису диптих, триптих та поліптих містять однаковий терміноелемент “-птих”, що етимологічно означає “крило”, а в переносному значенні – частину, стулку ікони. Відповідно ікона-складень з двох частин має назву “диптих”, з трьох – “триптих”, з багатьох – “поліптих”, тобто перші компоненти складного за походженням слова тут є числівниками. Термін триптих має також і значення поза межами іконопису, називаючи цикл з трьох окремих, але об’єднаних одним задумом картин, а також може вживатися для назви поетичного циклу з трьох віршів.

Як терміноелемент можна виділити також постпозитивний блок “-хромія” у термінах монохромія [44, c. 107] та поліхромія [44, c. 139], де також бачимо у випадках з першими компонентами використання інтернаціональних терміноелементів зі значеннями “один” (моностих, монополія, монолог) та “багато” поліграфія, політипаж, поліптих). Відповідно, перше слово позначає однотонні, однокольорові зображення, а друге – багатобарвні.

Термін іконопису та церковно-оздоблювального мистецтва панагія [53, c. 617] також має терміноелемент “все-“, що входить у назву Богородиці “Всесвята”. Іконопис, церковна відправа з елементами оздоблення, як бачимо, в українському мистецтві щільно пов’язана з грецько-візантійськими впливами, звідси запозичення слів левкас, фініфть, вівтар [53, c. 153] (трансформована за допомогою прикривання переднього голосного, як і вохра, форма з елементами уподібнення приголосних), диптих, іконостас, ізографія.

У теорії іконопису використовується також поняття ієратизм (від грецького “священний”). Ієратизмом називається урочиста застиглість як особливість композиції ікон, де сюжети раз і назавжди підкорені певним обмеженням і канонам. У цьому сенсі терміном живопису є й багатозначне слово-грецизм канон [53, c. 380] (буквально – палиця, у переносному смислі – норма, правило).

Той факт, що давньогрецька мова, як і латина, є міжнародною мовою науки і культури, сприяє тому, що запозичення з грецької проникають і в термінологію сучасного живопису. Наприклад, “мастихін” [53, c. 520] – це інструмент для розтирання й накладання на полотно фарб та очищення палітри. Багатозначне слово “гама” використовується у терміні кольорова гама [44, c. 43], що називає гармонійне поєднання кольору і відтінків в образотворчому мистецтві. Музичні за походженням терміни, гама, “гармонія” , “гармонійний” [53, c. 170], як бачимо, добре корелюють з тематикою малярства як суміжною сферою мистецтва.

Грецьким за походженням словом є термін “енкаустика” [44, c. 60]: цим поняттям називається восковий живопис, тобто малювання на основі воскових фарб. Той факт, що термінологія живопису щільно взаємодіє з такою дисципліною літературознавства, як поетика, мотивує наявність у термінології живопису термінів архаїка [44, c. 25] та архітектоніка [44, c. 26]. Перше поняття позначає застарілу манеру відтворення дійсності, друге взаємодіє з терміном-латинізмом композиція.

Етимологічний суфікс “-ік(а)/-ик(а), наявний у термінах архаїка та архітектоніка, бачимо також у поняттях живопису гліптика [44, c. 47], техніка (у складі словосполучення “техніка живопису” [53, c. 824], “енкаустика”. В українській мові цей суфікс входить до складу кореня. Деякі грецькі префікси також можуть достатньо активно брати участь у творенні термінів живопису або суміжних з ним галузей мистецтва.

Таким чином, грецькі запозичення в українській термінології живопису стимулюються, по-перше, щільними культурними контактами Стародавньої Греції та Візантії з Руссю, що, зокрема, відобразилося в іконописі, по-друге, тим, що давньогрецька мова – одна з двох мов науки і культури, творення термінів від слів якої не припиняється і зараз.