10. Підстави, порядок і наслідки визнання особи обмежено дієздатною.

Під обмеженням дієздатності слід розуміти заборону гро­мадянинові на підставі рішення суду самостійно укладати правочини щодо розпорядження майном, одержувати заробітну пла­ту, пенсію або інші види доходів. Усі ці дії він може здійснювати лише за згодою піклувальника. Обмежений у дієздатності, само­стійно може укладати лише дрібні побутові правочини. Стаття 36 ЦК України встановлює дві необхідні підстави для прийняття судом такого рішення:

1)   якщо особа страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

2)   якщо особа зловживає спиртними напоями або наркотич­ними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім´ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне становище.

Дієздатність обмежується також у випадках засудження фі­зичної особи до позбавлення волі. Воно випливає з обмеження правоздат­ності та є наслідком кримінального покарання.

Що ж до цивільно-правового обмеження дієздатності, то його наслідками є встановлення контролю з боку спеціально призна­ченої особи - піклувальника - за здійсненням його підопічним правочинів, у тому числі одержання заробітку, пенсії, стипендії та інших доходів.

Особа, яка обмежена у дієздатності, самостійно відповідає за невиконання договірних зобов’язань або за заподіяння шкоди.

11. Підстави, порядок і наслідки визнання фізичної особи недієздатною.

Визнання фізичної особи недієздатною пов’язане з її здоров’ям. При цьому закон (ст. 39 ЦК України) враховує не всі хвороби, а лише ті, які не дають можливості громадянинові розуміти значення своїх дій або керувати ними. До таких захво­рювань закон відносить психічні хвороби, що призводять до стій­кого психічного розладу. Внаслідок цих хвороб фізична особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Визнання фізичної особи недієздатною можливе лише на під­ставі рішення суду. Суд, ухвалюючи рішення про визнання осо­би недієздатною, встановлює над нею опіку і за поданням органу опіки і піклування призначає їй опікуна.

12. Місце проживання фізичної особи. Умови, порядок, наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

Місцем проживання особи закон визначає житловий будинок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання (гурто­житок, готель тощо), у відповідному населеному пункті, де фі­зична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ч. 1 ст. 29 ЦК). Фізична особа може проживати у приміщенні, яке належить їй на праві власності, за договором найму (піднайму), на інших законних підставах.

Вільно обирати собі місце проживан­ня може особа, якій виповнилося 14 років, за винятком обмежень, що встановлюються законом.

Місцем проживання дитини, віком від десяти до чотирнадця­ти років, визнається місце проживання її батьків, усиновлювача, опікуна або місцезнаходження навчального чи лікувально-профілактичного закладу, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не передбачено погодженням між дитиною та батьками, усиновлювачем або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору питання вирішується органами опіки, піклування та судом.

Місцем проживання дитини, яка не досягла десятирічного віку, визнається місце проживання її батьків, усиновлювача чи опікуна, або місцезнаходження навчального чи лікувально-про­філактичного закладу, в якому вона проживає.

Місцем проживання недієздатної особи визнається місце про­живання її опікуна або місцезнаходження лікувального закла­ду, який виконує щодо неї функції опікуна.

З місцем проживання закон пов’язує місце виконання зобов’язань. Так, згідно зі ст. 532 ЦК України, якщо місце вико­нання зобов’язань не визначене, виконання повинно бути здійс­нене за загальним правилом, за місцем проживання боржника, а якщо боржник є юридичною особою - за місцем її знаходження. За місцем проживання, як правило, відкривається спадщина.

Безвісна відсутність - засвідчений у судовому порядку факт довготривалої відсутності фізичної особи в місці свого прожи­вання, якщо не вдалося встановити місце її перебування.

Відповідно до ст. 43 ЦК України фізична особа може бути виз­нана безвісно відсутньою якщо:

1. протягом одного року в місці, де особа постійно або переважно проживає, немає відомостей про її місцеперебування. День одержання останніх відомостей може бути підтверджено пред´явленням останнього листа відсутньої особи, або іншим способом.

У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про відсутню особу, початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, в якому були одержані останні відомості про неї, а в разі неможливості вста­новити цей місяць - перше січня наступного року (ч. 2 ст. 43 ЦК України);

2. вжитими заходами щодо розшуку відсутньої особи встано­вити місце її перебування неможливо;

3. визнання причин, через які заявник просить визнати фі­зичну особу безвісно відсутньою юридично поважними.

Згідно зі ст. 248 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України суд до початку розгляду справи встановлює осіб, які мо­жуть дати свідчення про фізичну особу, місцеперебування якої невідоме, а також запитує відповідні організації за її останнім місцем роботи та проживання про наявність відомостей щодо та­кої особи.

В юридичній літературі зазначається, що визнання фізич­ної особи безвісно відсутньою не допускається у випадках, коли вона переховується від розшуку (наприклад, за кримінальною справою), або про яку вірогідно відомо, що вона жива, але немає точних відомостей про її місце перебування.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою спричиняє пев­ні правові наслідки, але не відображається на її правоздатності та дієздатності. Особа, яка жива, не перестає бути суб’єктом права.

Згідно зі ст. 44 ЦК України на підставі рішення суду про виз­нання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. Цей захід не означає обмеження майнових прав даної особи, а навпаки, сприяє охороні її інтересів. Водночас він є гарантом задоволення майнових прав осіб, з якими відсутня особа мала певні зобов’язальні відносини.

За заявою заінтересованих осіб, органів опіки та піклування опіка може бути встановлена нотаріусом над майном фізичної особи, місцезнаходження якої невідоме, до ухвалення судом рі­шення про визнання її безвісно відсутньою.

Опікун зобов’язується з майном особи, яка визнана безвісно відсутньою, або особи, місцезнаходження якої невідоме, вико­нати низку обов´язків, які повинна була виконати відсутня осо­ба - забезпечити за рахунок цього майна утримання осіб, яких остання зобов´язана за законом утримувати (неповнолітні діти, пристарілі батьки), а також задовольнити вимоги щодо сплати боргів за зобов´язаннями безвісно відсутньої особи.

Орган опіки і піклування вправі підшукати для майна відсут­ньої особи управителя і укласти з ним договір управління май­ном у відповідності зі ст. 1029 ЦК України. Заінтересованими в цій процедурі можуть бути як члени сім´ї безвісно відсутньої особи, так і, напевно, ті, кому така особа повинна повернути борг або виконати інше зобов´язання.

Припиняються зобов´язання, тісно пов´язані з особою, яка безвісно відсутня, зокрема чинність довіреності, договору дору­чення.

Відповідно до ст. 46 Закону України «Про пенсійне забезпе­чення» неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, непра­цездатні батьки, дружина незалежно від віку і працездатності, якщо вона доглядає за дітьми безвісно відсутньої особи, які не досягли восьми років, мають право вимагати призначення їм пенсії у зв´язку з визнанням годувальника безвісно відсутнім.

Чоловік або дружина безвісно відсутньої особи набувають пра­ва розірвати шлюб у спрощеному порядку через органи РАЦСу.

Дитина безвісно відсутньої особи може бути усиновлена без згоди останньої.

Якщо фізична особа, яка визнана безвісно відсутньою, з´явилася або одержані відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або той, що ухвалив рішення про визнання її безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує його.