Основні засоби фоностилістики

На відміну від фонетики, що вивчає звуки української мови у фізіологічному, артикуляторному та соціальному аспектах, фоностилістика базується на ній. Вона вивчає частоту вживання фонем у різних стилях, здійснює вибір фонетичних засобів для звукових ефектів і розглядає способи їх використання. У першу чергу фоностилістика пов’язана зі словами із семантикою руху, звучання, якості, форми, кольору, світла. Головним елементом звукової організації художньої мови є звуковий повтор. Виділяють постійні (регулярні) звукові повтори, серед яких виділяється рима (співзвуччя, переважно в кінці рядків). Є і нерегулярні (непостійні) звукові повтори, серед яких виділяється звуковий паралелізм. Найважливішими фігурами є:

Алітерація – повтор одного чи кількох приголосних у суміжних чи розташованих недалеко одне від одного слова.

Асонанс – повтор одного або кількох голосних в аналогічній ситуації.

Анафора – початковий (ініціальний) повтор однакових звуків (слів) відповідно на початку слів, рядків, строф, абзаців, розділів.

Епіфора – повтор однакових звуків (слів) відповідно наприкінці слів, рядків, строф, абзаців, розділів.

Кільце (епанадиплоса) – повтор однакових звуків на початку одних слів чи рядків і наприкінці наступних.

Логогриф – це гра зі складом; вигадлива стилістична фігура, що нагадує словомереживо, утворене усіченням звуків, складів, їх додаванням, поєднаним із алітераціями і асонансом. Jedno slovo v různých řádcích téže básně.

Звуконаслідування (ономатопоя) – спосіб звукописання, що полягає в імітації звуків природи за допомогою прямого їх наслідування. Це один із засобів урізноманітнення мови художньої літератури.

Лексична стилістика

Зв’язок між лексикологією української мови та лексичною стилістикою базується на таких засадах, що й між фонетикою та фоностилістикою. Лексикологія дає повну характеристику лексичних одиниць мови з точки зору того, як вони відображають дійсність, з якими поняттями співвідносяться. Лексична стилістика виділяє групу слів, здатних створювати не тільки лексико-семантичні, а й стилістичні протиставлення. На матеріалі класифікації слів, здійснюваних у лексикології, стилістика виділяє лексеми, стилістичні можливості яких ґрунтуються на оцінних характеристиках понять і реалій. На змінах семантичної структури слова формуються стилістичні засоби словесної виразності – тропи – слово троп з грецької (спосіб, манера, прийом), це слово, вжите в переносному значенні для створення образності. До тропів належать:

Порівняння – троп, побудований на зіставленні фактів, для пояснення одного з них за допомогою іншого. Роль порівнянь полягає у виділенні якоїсь особливості предмета чи явища, яка найяскравіше виявляється у порівнюваних предметах (білий як сніг, місяць як золотий серп = форма місяця, очі блакитні як небо).

Епітет – слово, що образно означає предмет або дію, підкреслює характерну властивість певного явища чи поняття. Його функція полягає в тому, що він індивідуалізує якусь ознаку, показує предмет із несподіваного боку.

Метафора – троп, побудований на вживанні слів у переносному значенні, на основі подібності за кольором, формою, призначенням (Дощ іде. = дощить; Перша ластівка = початок).

Метонімія – троп, побудований на перенесенні значення за суміжністю, тобто на основі внутрішнього чи зовнішнього зв’язку між поняттями.

Синекдоха – троп, побудований на кількісній заміні: Однина вживається замість множини, видова назва замість родової (частина замість цілого), напр., і буде син, і буде мати, і будуть люди на землі = буде багато дітей і матерів.

Персоніфікація – троп, побудований на наділенні предметів, явищ природи та абстрактних понять рисами людини. Може бути частковим різновидом метафори.

Гіпербола – троп, в основі якого лежить підкреслене перебільшення розмірів, рис, характеристик, ознак предмета чи явища.

Літота – протилежність гіперболи.

Алегорія являє собою втілення абстрактного поняття в конкретному образі (хитрий – лисиця, упертий як осел).

Антитеза – риторична фігура, що полягає у навмисне підкреслюваному зіставленні двох протилежних, але пов’язаних між собою поять, явищ, речей та образів для підсилення враження, напр., Кайдашева сім’я = мова селян.

Порівняння з фольклору – як тополя, шовкова нитка, буйний вітер.

Патронімічні назви – по-батькові, напр., Ходаківна (Ходак – батько).

Вираження синонімії.Слова близькі за значенням і різні за звучанням, відрізняючись семантичними, стилістичним забарвленням, або обома цими ознаками.

Для лексикології синонімія – це повний або частковий збіг значень двох або кількох слів як одиниць словника у відриві від контексту.

Стиль (одягу, архітектурний, високий/низький, романтичний, барвистий, сухий, архаїчний, Бальзака,...) – це специфічний спосіб діяння, відмінний від решти, властивий комусь або чомусь одному. Багатство синонімів – це одна з основних ознак багатства мови взагалі.

Стилістику цікавлять реальні можливості вибору, які дає мовцеві мова для вираження думки. Стилістиці властиве поширене розуміння синонімії. Під нею ми розуміємо не тільки лексику, але й синтаксис (радіти з/від чогось), морфологію (братові/брату, буду працювати/працюватиму), словотвір, фразеологію.

Стилістичні синоніми належать до різних стилів і характерні різною мірою експресивного забарвлення, напр., іти – топтатися, лізти, тюпати, тягтися тощо; розмовляти – балакати, щебетати, бурчати, варнякати (п’яна людина) тощо.

Стилістичне використання антонімів. Слова, які означають протилежні за змістом поняття. Під час визначення антонімів обов’язковою умовою є логічно-семантична співвідношеність позначуваних ними понять. Сюди належать слова, що позначають якості (добрий – поганий), почуття (друг – ворог), простір і час (південь – північ), дії і стани (сумувати – радіти), а також нейтральні та емоційні назви одного і того ж поняття (хлопець – красень, нероба, балакун, базіка(ло) тощо.

Слова з конкретним значенням, як правило, антонімів не мають, як і велика частина займенників. Антонімія пов’язана із полісемією. Багатозначне слово має антоніми на кожне значення або їх частину (зелений = неосвічений). Антоніми допомагають створити контрастну характеристику образів, предметів, явищ.

Стилістичні можливості омонімії. Напр., чайка = птах або човен, кава = напій або птах. Зі стилістичною метою найчастіше використовуються омоніми, що виникли на рідному ґрунті внаслідок розпаду семантичної єдності. Основна стилістична функція омонімів – досягнення жартівливого чи іронічного ефекту. Омонімія є основою для створення каламбурів. Каламбурна манера характерна для художньої літератури. Можливості омонімів використовує і публіцистика (заголовки). Українська мова – міжмовна омонімія (укр. слова – протиставлені росій.).

Паронімія. Напр., континент – контингент, адресант – адресат. Як і омоніми, пароніми використовуються для створення каламбурів, але пароніми тут мають ширші можливості. Приклади: розрахунки (бюджет) і прорахунки (помилка), манери й маневри, факт і фактор, таємничий і утаємничений, індійці й індіанці.

Морфологічні засоби стилістики.

У стилістичному плані морфологія використовується, по-перше, при наявності близьких за походженням явищ або, по-друге, розподілу морфологічних одиниць за окремими стилями мови, де вони вживаються з різною частотністю.

Морфологічні синоніми – це граматичні форми того самого слова, які розрізняються засобами граматичного вираження: повні форми (дрібний, дрібная, дрібноє, дрібнії) та стягнені форми прикметників (дрібен, дрібна, дрібне, дрібні).

Стилістичні можливості окремих морфологічних категорій.

Категорія роду: В офіційно-діловому мовленні перевага надається формам чоловічого роду навіть при наявності жіночих відповідників, напр., лікар Надія Іванчук. Форми з –ка вживаються в художньому, публіцистичному та розмовному стилях. Найабстрактнішим є середній рід, найчастіше вживаний у науковому стилі, де не допускаються варіантні форми. Ширшими є можливості цієї категорії у художньо-белетристичному та розмовному стилях. За їх допомогою можна створити пестливий (ласкавий) тон, відтінок, співчутливе, прихильне чи навпаки зневажливе ставлення, а також дитяче сприйняття світу. Найчастіше середній рід використовують при створенні негативних характеристик.

Категорія числа: Офіційно-діловий стиль надає перевагу іменникам, що вживаються лише в однині (запровадження, скасування) чи лише у множині (кадри, ресурси, фінанси), натомість науковий стиль використовує специфічну множину речовинних іменників на позначення видів, сортів, ґатунків речовин. У художньому стилі така множина є засобом експресії чи масовості (чаї, кави; шумлять пшениці, жита). У критичних наукових статтях уживається т. зв. авторська форма множини (не тільки для висловлення власних думок, а й для наукового узагальнення, напр., Ми зафіксували достатню кількість прикладів, щоб...). Здебільшого у таких випадках використовуються дієслова теперішнього часу у множині, безособові конструкції і непрямі відмінки займенників (у роботі розглядаються норми літературної мови = безособова конструкція).

Ступені порівняння та розряди прикметників: Офіційно-діловий та науковий стилі використовують переважно відносні прикметники (надзвичайний, повноважний, дипломатичні стосунки). Навіть якісні прикметники термінологізуються і переходять у розряд відносних (білі та червоні порічки – різновид смородини, černého rybízu, білий та червоний тут терміни, тому вони належать до відносних прикметників). Приклади: геополітична ситуація, громадсько-політичні партії тощо. Значна кількість термінів утворюється за допомогою іменникових означень, напр., Міністерство закордонних справ, обмін речовин. Проста форма вищого та найвищого ступеня порівняння прикметників нейтральна й використовується у всіх стилях (приваблива дівчина – більш приваблива). Складена = аналітична форма має відтінок книжності, тому вживається паралельно з простою в офіційно-діловому й науковому стилях. $ ознаки створюються також за допомогою префіксів арх-, гіпер-, над-, ультра-, які в офіційно-діловому та науковому стилях мають нейтральне та в художньому та публіцистичному емоційно-експресивне забарвлення.

Стягнені і нестягнені форми: Нормативними та звичайними є повні форми прикметників. Короткі та нестягнені форми прикметників (чи займенників) характерні для народної творчості та української поезії 19-ого – початку 20-ого ст. Вони надавали урочистого чи інтимного відтінку й підтримували ритміку та мелодичну вірша, проте ніколи не переважали в жодному стилі.