2. Концентрична структура.

3. Характеристика сучасної структури шкільної історичної освіти в україні.

ВИСНОВКИ

Ключові слова і терміни: лінійна структура, концентрична структура, шкільна історична освіта, історичний час, історичний простір, історичний рух.  Вступ. Структура шкільної історичної освіти відбиває специфіку історії як науки і предмета навчання. Кожний із її структурних елементів відповідно виконує особливу функцію і займає своє місце. Основу історичних знань школярів складають факти, які дозволяють розкрити суттєві зв’язки і відносини між ними: наступність, причинно-наслідкові зв’язки, їх осмислення в історичному процесі - відповідно до вікових особливостей учнів.  Таким чином, об’єкт вивчення історії – минуле людей і людства у їх природному і соціальному розвитку (людина-природа-суспільство). Основні системні характеристики об’єкта – історичний час, історичний простір та історичний рух. Означений об’єкт може бути представлений на різних рівнях: історія людини, історія соціальних груп і соціумів; історія всесвітня; історія цивілізацій і держав; історія етнонаціональна; історія регіональна; історія краю. Однак, загалом під структурою розуміють порядок і послідовність викладання основних домінантів шкільного курсу - всесвітньої і вітчизняної (в ряді країн також і європейської) історії.  В сучасній історичній дидактиці розроблені лінійна і концентрична структури історичної освіти, кожна з яких тісно пов’язана із цілями навчання і має свої переваги та недоліки. 

1. Лінійна структура.

Лінійний принцип структури історичної освіти передбачає однократне, хронологічно послідовне вивчення історичного минулого з найдавніших часів до сучасності. Така структура переважала в радянській історичній шкільній освіті протягом багатьох років. Вона була обрана 25 травня 1934 р. і до 1959 р. лежала в основі шкільного курсу історії в СРСР. З 1959 р. вживалися спроби перейти на концентричну структуру освіти. Проте 14 травня 1964 р. Радою Міністрів СРСР була прийнята Постанова «Про зміну порядку викладання історії в школах», в результаті чого ще 18 років панувала лінійна структура історичної освіти. Варто відзначити, що цей перехід в середині 60-х рр. не був простим поверненням до історичної освіти 30-50-х рр. Це був якісно інший період розвитку радянської освітньої системи. ЇЇ удосконалення тривало і останній варіант був розроблений в 1984 р. він виглядав наступним чином: Клас Історичний курс Кількість годин в тиждень 5 Епізодичні розповіді з історії СРСР 2 6 Історія стародавнього світу 2 7 Історія середніх віків (до середини ХVШ ст.) 2 8 Історія СРСР із найдавніших часів до кінця ХVШ ст. 2 9 Нова історія (1640-1870 рр.). Історія СРСР (ХІХ ст.) 3 10 Нова історія (1870-1918 рр.). Історія СРСР (з початку ХХ ст. до 1936 р.) Новітня історія зарубіжних країн (1917-1939 рр.) 4 11 Історія СРСР (з 1936 р. до сьогодення). Новітня історія зарубіжних країн (з 1939 до сьогодення) 3 Лінійна структура проіснувала довго оскільки володіла рядом позитивних моментів. Її перевага в тому, вона відповідає структурі історичної науки. Психолого-педагогічні підходи не відіграють провідної ролі в обґрунтуванні цього принципу. Розташування матеріалу природно щодо розгортання історичного руху і дозволяє уникати повторів. Вивчення нового матеріалу підтримує інтерес учні в до предмета. Така структура дозволяє притримуватись принципів послідовності, історизму, і систематичності. Вона дає можливість формувати поняття, виявляти причинно-наслідкові зв’язки та вносити зміни в зміст історичної освіти. Разом з тим у цієї структури є ряд серйозних недоліків. Насамперед, історія стародавнього світу та середніх віків завоюються на елементарному рівні. Можливості повернутися до даних періодів на більш високому теоретичному рівні немає. При лінійній структурі навчання розтягується на 6-7 років, носить екстенсивний характер. Нерідко порушувалась синхронізація вітчизняної і всесвітньої історії, у школярів не створювалося цілісного уявлення про хід історичного процесу. На всій території СРСР існував єдиний навчальний план, програма, що визначали зміст викладання історії. Недостатньою мірою враховувалися національні, регіональні та історичні особливості окремих республік і областей.