3. Концептуальні орієнтири сучасної системи історичної освіти в україні.

Розвиток української історичної освіти на рубежі ХХ-ХХІ ст., здебільшого, був обумовлений створенням нової національної ідентичності, що за великим рахунком є легітимним та зрозумілим наміром. Історична навчальна література конструювала таке розуміння історії, яке формується через схему боротьби за національну незалежність і власну державу проти різних суперників, які перешкоджали здійсненню цієї остаточної мети. За допомогою певних підходів, наприклад «пробудження» чи «відродження», автори підручників обґрунтовували історичну безперервність української нації. Автоматично створювалось враження чогось тривалого, що розпочалося в давні часи. Отож, українська нація поставала вже не як продукт національних рухів ХХ ст., а нацією зі столітніми державними традиціями. Втім, вже на початку ХХІ ст. неабиякої гостроти набуло питання трансформації цих основних домінант і цілей вітчизняної історичної освіти. Така необхідність пов’язана з рядом чинників. Насамперед, це вимога пошуку точок дотику і спільного бачення як з Європою так і з Росією, етапів історичного розвитку. Цей пошук видається особливо актуальним, якщо взяти до уваги часто акцентоване українськими політиками прагнення «повернення до Європи». Іншою, не менш важливою, причиною долання виразно етноцентристського фокусу у підходах до минулого є потреба вироблення в Україні спільних і прийнятних для різних регіональних орієнтацій опор національної самосвідомості та гармонійного поєднання понять «великої» та «малої» батьківщини. Адже безумовне домінування ідеологічно сконструйованого у вітчизняній історичній освіті, відчутно стає на заваді створенню повнокровної картини історичного процесу. Показово, що на початок ХХІ ст. державі так і не вдалося подолати регіональну поляризацію суспільства та прищепити почуття впевненості і стабільності щодо його майбутнього. Так само не відбулося й суттєвих зрушень настроїв молоді у бік превалювання національних цінностей.  Загалом, на поч. ХХІ ст. серед вітчизняних освітян доволі відчутно зростають заклики до переосмислення націоцентричної концепції викладання історії та відходу від усталених схем та образів. Вихід вбачається у компромісі між «патріотичною» історією та «ідеєю примирення історії», пошуку нової картини минулого України серед сусідніх країн Європи, яка відповідатиме новим прагненням майбутнього. В сучасних умовах ця світоглядна проблема викликає серед вітчизняних фахівців багато гострих дискусій. Зокрема, у контексті вимоги уникнення національних пріоритетів і акцентів постає непросте запитання: якою є межа такого уникнення? Відповіді на нього далеко неоднозначні, як серед експертів, так і серед освітян, політиків, широкої громадськості. Експертна група з моніторинґу шкільних підручників історії України під керівництвом Н. Яковенко, яка протягом 2007-2009 рр. розробила проект Концепції та програми викладання історії України в школі, першочерговими завданнями історичної освіти визначила вміння учнів: • аналізувати найважливіші історичні явища і розрізняти спільне та відмінне в історичному розвитку різних епох і суспільств; • самостійно пояснювати причини історичного явища та аналізувати його наслідки; • бачити історичні процеси під різними кутами зору, усвідомлюючи, що історія – це відкритий процес, який не визначається наперед жодними законами; • розуміти відмінність між історичною подією та її інтерпретацією, усвідомлювати причини існування різних інтерпретацій одного й того самого явища та вміти критично зіставляти й оцінювати такі інтерпретації; • виховувати на історичних прикладах патріотичну, громадянську й морально-етичну позицію людини, яка шанує загальнолюдські та національні цінності і з повагою ставиться до інших народів та культур. У проекті Концепції загальні засади оновлення змісту шкільних курсів історії України спираються на принцип антропологізації («олюднення») минулого, завдяки чому «передбачається досягти бажаного виховного ефекту, а саме щоб учень щільно та емоційно ідентифікував себе з минулим України, щоб історія сприймалася як цікава та позитивно насаджена; щоб в уяві учня постав пластичний образ минулого в усій його різноспрямованій динаміці. Окреслені засади обумовили принципову відмову від властивого дотеперішнім підручникам канону української історії як історії століттями кривдженої нації-жертви з підкресленням страждань і втрат на користь «чужих держав». Нарівні з програшними стрінками минулого передбачено привернути значну увагу до його успішних аспектів, реалізованих в особистісних, соціальних чи культурних досягненнях конкретних людей, а також до прикладів різноплановості позицій українців у державах, до складу яких входила українська територія. Таке переконструювання, по-перше, наблизить учня до реального, а не ідеологічно сконструйованого минулого, а по-друге, сприятиме формуванню позитивної самооцінки власної нації…». Антропологічний підхід у проекті Концепції, зумовив ще одну суттєву пропозицію щодо змістового наповнення підручників, а саме: провідним підходом викладу пропонується бачити «конкретні прояви буття суспільства, а не державу як абстрактну політичну владну силу». Це логічно призводить до суттєвого скорочення оповіді про політичну й міліарну історію, зокрема звільняє підручник від другорядного фактажу, що надасть простір для обговорення політичних та військових подій здебільшого на прикладах поведінки конкретних соціальних груп, а не безособових державних чинників. Можливість урівноваження політично-мілітарної історії вбачається також у приверненні уваги до широко витлумаченої культури – ідеологій, правничої та соціальної свідомості, історії повсякденності й аналізу світоглядних мотивів, якими керувалися люди певної доби, певної групи тощо. З метою покращення якісного наповнення підручників з історії, експертна група рекомендує також посилити увагу до процедури проведення Всеукраїнського конкурсу рукописів підручників для навчальних закладів системи загальної середньої освіти, яка викликає певні нарікання серед педагогів-істориків та представників громадськості. Для удосконалення цієї процедури варто проводити широкі громадські обговорення конкурсних підручників. Висновки. Отже, сучасний стан вітчизняної історичної освіти відзначається неоднозначністю та складністю свого розвитку. Це зумовлено рядом не лише внутрішніх, а й зовнішніх чиників, серед яких варто виділити, насамперед - кризу традиційної парадигми освіти в умовах становлення інформаційного суспільства, що зумовлює поворот від «історії як предмета знань» до історії як «предмета мислення». Не менш актуальною є й проблема концептуального наповнення інформаційного поля історичної освіти. Тут сформувалася доволі суперечлива ситуація. З одного боку, в руслі ревізії національної історії, дискримінованої протягом століть, за період незалежності в Україні сформувалася і нині домінує націоцентрична концепція історичної освіти, яка виявляється у розподілі годин в навчальних планах та відповідних інтерпретаціях минулого. З іншого боку, в умовах системної кризи освіти проголошеного на політичному рівні прагненні України приєднатися до країн Європейського союзу, намітилася тенденція до співпраці з Радою Європи, яка пропонує прямо протилежний підхід – універсалістський. Останній нині вивчається фахівцями педагогічної справи і, певною мірою, взятий до уваги. Проте, якщо проголошений європейський вибір України – не просто декларація намірів, а реальна прогнозована політика, то до пропозиції фахівців Ради Європи щодо «історії без кордонів» потрібно буде рано чи пізно прислухатися.

НЕ 1.3. МЕТОДИКА НАВЧАННЯ ІСТОРІЇ В ДОРЕВОЛЮЦІЙНІЙ РОСІЇ ТА РАДЯНСЬКОМУ СОЮЗІ (ІІ ПОЛ. ХІХ СТ. – КІН. ХХ СТ.)

ВСТУП 1. ВИКЛАДАННЯ ІСТОРІЇ В РОСІЇ У ІІ ПОЛ. ХІХ СТ. 2. РОЗВИТОК ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ В РОСІЇ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. 3. МЕТОДИКА НАВЧАННЯ ІСТОРІЇ В РАДЯНСЬКОМУ СОЮЗІ (1917 – ПОЧ. 30-Х РР. ХХ СТ.)