3. Актуальні проблеми сучасного підручника з історії в україні.

Європейська ідея історії не залишилися в Україні непоміченою. У той чи інший спосіб пов’язані з нею питання обговорюються, дискутуються і навіть частково враховані у нових стандартах і програмах національної освіти. В сучасних підручниках історії, які виглядають частково як ода вільному світу, демократії та громадянському суспільству, вже не зустрічається намагань бачити в Європі щось чуже і вороже. Практично подолано той стереотип образу ворога, який існував у часи радянської системи. Звертається увага на європейську перспективу. Налагодилася певна співпраця України з Радою Європи. Зокрема, фахівцями з Ради Європи спільно з українськими колегами було проведено ряд спільних конференцій і семінарів.  Водночас автори шкільних підручників, заповнюючи «білі», невідомі раніше сторіки вітчизняної історії, загалом не прагнуть подолати в підручниках суперечливі, а тим більше «темні» сторінки в історії України. У 1998 р. у м. Брауншвейгу в Німеччині, відбулася зустріч організована Інститутом імені Г.Еккерта, на якій експерти з ряду європейських країн і США проаналізували українські, білоруські, молдовські, грузинські та узбекські підручники з історії. Експерти дійшли висновку, що спільним у всіх підручниках є перебільшення значення національної історії, а самі вони мають мало спільного з «відкритою історією». Натомість пропонувалося викладати історію в «контексті сприяння демократичним цінностям і терпимості. Загалом, на поч. ХХІ ст. серед вітчизняних освітян доволі відчутно зростають заклики до переосмислення націоцентричної концепції викладання історії та відходу від усталених схем та образів. Вихід вбачається у компромісі між «патріотичною» історією та «ідеєю примирення історії», пошуку нової картини минулого України серед сусідніх країн Європи, яка відповідатиме новим прагненням майбутнього. Однак в сучасних умовах ця світоглядна проблема викликає серед вітчизняних фахівців багато гострих дискусій. Зокрема у контексті вимоги уникнення національних пріоритетів і акцентів постає непросте запитання: якою є межа такого уникнення? Відповіді на нього далеко неоднозначні, як серед експертів, так і серед освітян, політиків, широкої громадськості. Лідери Всеукраїнської організації вчителів історії та суспільних дисциплін «Нова доба» Поліна Вербицька та Олександр Войтенко переконані, що настав час по-новому викладати історію в школах та ВНЗ України. Вони категорично проти міфологізації минулого та вважають, що урок має проходити в формі дискусії, що є цілком європейською традицією. З приводу необхідності трансформації вітчизняних підручників відповідно до нових вимог, фахівці зазначають, що кількісне співвідношення між розділами присвяченими війнам і мирним періодам наводить на думку, що війни є визначними історичними подіями, які рухають історію, сповнюють її динамізмом і спричиняють визначальні історичні зміни. Історія мирних періодів подається виключно як історія політична, майже зовсім позбавлена соціального і культурного виміру та створює враження «міжвоєнного періоду», під час якого виправляються наслідки попередньої війни і починаються приготування до наступної. Чи подаються в підручниках матеріали, що показували б можливості інших варіантів, альтернативних рухів, що несуть інші розв’язання і не вважали б війну логічним і природнім способом вирішення міжнародних проблем? Історики переконані, що в контексті сучасних реалій, зокрема й процесів євроінтеграції, викладання історії в цьому плані неминуче вимагає певного переосмислення.  Експертна група з моніторинґу шкільних підручників історії України під керівництвом Н. Яковенко, яка протягом 2007-2009 рр. розробила проект Концепції та програми викладання історії України в школі, першочерговими завданнями історичної освіти визначила вміння учнів: • аналізувати найважливіші історичні явища і розрізняти спільне та відмінне в історичному розвитку різних епох і суспільств; • самостійно пояснювати причини історичного явища та аналізувати його наслідки; • бачити історичні процеси під різними кутами зору, усвідомлюючи, що історія – це відкритий процес, який не визначається наперед жодними законами; • розуміти відмінність між історичною подією та її інтерпретацією, усвідомлювати причини існування різних інтерпретацій одного й того самого явища та вміти критично зіставляти й оцінювати такі інтерпретації; • виховувати на історичних прикладах патріотичну, громадянську й морально-етичну позицію людини, яка шанує загальнолюдські та національні цінності і з повагою ставиться до інших народів та культур. З метою покращення якісного наповнення підручників з історії, експертна група рекомендує також посилити увагу до процедури проведення Всеукраїнського конкурсу рукописів підручників для навчальних закладів системи загальної середньої освіти, яка викликає певні нарікання серед педагогів-істориків та представників громадськості. Для удосконалення цієї процедури варто проводити широкі громадські обговорення конкурсних підручників.

НЕ 2.4. УРОК ЯК ОСНОВНА ФОРМА НАВЧАННЯ ІСТОРІЇ.

ВСТУП 1. ПІДХОДИ ДО КЛАСИФІКАЦІЇ УРОКУ ІСТОРІЇ. 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ТИПІВ УРОКІВ ІСТОРІЇ. 3. МЕТОДИКА ПРОВЕДЕННЯ УРОКІВ ІСТОРІЇ.

Ключові слова: методика, урок, форми організації навчання, типи і форми уроку, структура уроку, планування, очікувані результати.  Вступ.  Методика розробляє форми організації навчання у єдності з розкриттям їх методичних можливостей. В українській школі в якості основної прийнята класно-урочна форма організації навчання. Клас – це група учнів постійного складу, які мають приблизно один вік, навчаються за однаковою програмою та зобов’язані систематично відвідувати уроки та готувати домашні завдання. Уроки – це основна одиниця освітнього процесу, що мають однакову тривалість, проводиться за розкладом і в сумі мають вичерпати вивчення програми. По відношенню до процесу навчання урок відіграє інтегруючу роль, оскільки відбиває та поєднує такі його компоненти, як мета, зміст, методи, засоби навчання, взаємодія вчителя і учнів. Кількість уроків визначає навчальний план школи, а їх зміст – програми та державний стандарт. Незважаючи на широке визнання та використання в світовій освіті, класно-урочна система має багато недоліків. Найбільш істотними з них є: орієнтованість на середнього учня; висока складність навчання для слабких учнів як за рахунок темпу, так і змісту навчання; неможливість повної реалізації в навчальному процесі індивідуальних особливостей учнів. Тому у ХХ ст. до уроку долучились такі форми, як консультації, конкурси, олімпіади, семінари, практичні заняття тощо.