4. Історична освіта в радянському союзі (30 – 80-х рр. Хх ст.)

На початку 30-х років становище шкільної історичної освіти в СРСР кардинально змінюється. Постановами ЦК ВКП(б) від 5 вересня 1931 р. та 5 серпня 1932 р. основною формою організації навчання стає урок з групою учнів і чітко визначеним розкладом занять. Ставилося також завдання відновити систематичний курс історії в школі. Для підготовки кадрів вчителів відновлювались історичні факультети у ВУЗах, з’явились кафедри методики. В 1933 р. була видана програма з історії СРСР. В її основу була покладена марксистська теорія суспільно-економічних формацій, принципи хронологічної послідовності у викладі історичних подій та лінійності. Вводились самостійні курси вітчизняної і всесвітньої історії. У відповідності з програмами були затверджені й перші підручники.  З 1935 р. в школах збільшується кількість годин на вивчення історії: з 14 до 25,5 в тиждень. В 1939 р. вийшли оновлені програми з історії, які діяли до 50-х років: по всесвітній історії (давнього світу, середніх віків, нової історії),та з історії СРСР. Розділи всесвітньої історії вивчались в 5-9 класах. Історія СРСР викладалась двічі: спочатку у вигляді елементарного курсу у початкових класах, потім як систематичний курс – в старших. У 30-40-х роках в роботі над програмами і підручниками з історії практично була відсутня взаємодія між методистами та науковцями. До їх недоліків можна віднести перевантаженість датами, фактами, іменами та відсутність джерел. Все це не сприяло організації самостійної роботи учнів на уроках історії, якій відводилась другорядна роль. Функції і завдання підручника з історії по починають помітно змінюватись у 60-80-х рр. Йому відводиться роль не лише закріплення вивченого на уроці, але й для осмислення і систематизації курсів. Реалізувати ці завдання допомагав довідковий матеріал, джерела та схеми.  У 1965 р. приймається постанова «Про зміну порядку викладання історії в школах». Замість елементарного і систематичного вивчення історії вводився принцип лінійності. Курс вітчизняної історії почали вивчати послідовно з 7 по 10 клас, а курс нової та новітньої історії – з 8 по 10 клас. Встановлювалась також синхронність викладу вітчизняної і зарубіжної історії та вивчення історії союзної республіки. На уроки історії відводилось 18 годин в тиждень, 612 годин в рік (313 годин – вітчизняна історія, 299 – зарубіжна). В 60-70 рр. продовжується розвиток методики викладання історії такими вченими як А.Вагін, Д.Нікіфоров, Н.Дайрі, П.Гора, Ф.Коровкін. Розвиток методики спрямовувався на розробку засобів і прийомів з надання методичної допомоги вчителю та пошуку ефективних шляхів навчання учнів. В дидактиці розроблялися проблеми посилення активності і самостійності школярів в процесі навчання, введенні проблемності в навчаня. В 60-80-х рр. метою навчання історії в школі стає розвиток активності і самостійності учнів. Все більше уваги приділяється проблемі активізації їх пізнавальної діяльності, формуванню вмінь, прийомів роботи. Тривав пошук нових освітніх конструкцій, що відповідали новим реаліям розвитку суспільства.  Висновки. Сучасний етап розвитку вітчизняної шкільної історичної освіти позначений зміною її парадигм і концептуальних орієнтирів. Вона рухається у напрямку особистісно-орієнтованої і плюралістичної, спираючись на принцип «антропологізації» (олюднення) минулого. Водночас, очевидно, що традиції дореволюційної російської та радянської історичної освіти настільки глибокі і самоцінні, що без їх врахування неможливо створити сучасну і разом з тим національну систему історичної освіти. Необхідний ефективний механізм налаштування кожного її елемента та пошук оптимального співвідношення між традиціями, спадковістю і новаціями. Побудова системи шкільної історичної освіти, що відповідає запитам сучасного суспільства інформаційної доби передбачає також визначення оптимального балансу між всесвітньою, європейською, вітчизняною та регіональною історією.  

НЕ. 1.4. СТРУКТУРА ШКІЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ.

ВСТУП 1. ЛІНІЙНА СТРУКТУРА.