Сучасна західна філософія 19-20 ст.

Позитивізм

У кінці 19 ст. впливовим став позитивістський напрям філософії з його орієнтацією на точне знання. Поширення позитивізму віддзеркалювало бурхливий розвиток західної цивілізації на індустріальному шляху, де без таких знань не можна було ступити і кроку.

Позитивімзм (лат. positivus -- позитивний) -- парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії ("метафізики") як пізнавальної діяльності, що в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтезуючий і прогностичний потенціал

У філософії позитивізм -- напрям, що ґрунтується на зазначеній установці.

У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів.

1. Перший позитивізм

Перший позитивізм виник у 30-40-х роках 19 ст.. Його засновниками були Огюст Конт (1798-1857), який і запровадив термін "позитивізм", Герберт Спенсер (1820-1903), Джон Стюарт Мілль (1806-1873), Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан та інші.

Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма.

Програма початкового позитивізму зводилась до таких засад:

· Пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

· Вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

· у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом;

· вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом в роботі "Курс позитивної філософії" та Гербертом Спенсером у 10-томнику "Синтетична філософія". Оґюст Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільство.

Також головним досягненням цього періоду є розроблений О. Контом закон трьох стадій інтелектуальної еволюції людства:

· теологічна стадія, коли людство воліло знаходити надприродні пояснення природних явищ,

· метафізична стадія, коли панує філософія і оперує абстрактними поняттями та сутностями, так само далекими від реального стану справ, як і релігійні пояснення;

· позитивна, наукова стадія, яка, на думку перших позитивістів, тільки-но розпочиналася.

Наука має бути позитивним знанням, яке спирається на данні досвіду. Справа науки- констатувати, описувати, класифікувати факти, встановлювати зв'язки між ними, послідовність явищ, тобто виявляти злочини. Наука не повинна претендувати на пізнання глибинної сутності явищ,субстанцій, причиноівості, оскільки результати таких спроб пізнання- "метафізичні", тобто ненаукові.

2. Другий позитивізм (емпіріокритицизм)

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого та набув певного поширення наприкінці 19-початку 20 ст.. Його відомими представниками були австрійський фізик і філософ Ернст Мах (1838-1916), німецький філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896), французький математик Ж. А. Пуанкаре.

Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об'єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу. Проблему теорії пізнання було висунуто на перший план. розв'язати ці проблеми, на думку теоретиків другого позитивізму, можливо на підставі закону зайвої витрати пізнавальних зусиль та "критики чистого досвіду", замість того, щоб вигадувати якісь абстрактні сутності, справжнє пізнання має використовувати тільки ті поняття, що вкорінені в досвіді, мають матеріальний еквівалент. Наприклад, можна міркувати над рухом атомів, над взаємодією між ними, але не треба говорити про "матерію як об'єктивну реальність".