2. Прийоми вивчення історичних фактів на емпіричному рівні.

Вивчення історичних фактів на емпіричному рівні відбувається у монологічній формі, основними видами якої є оповідання, опис, характеристика, пояснення. Оповідання в шкільній історичній освіті застосовується для засвоєння динамічних фактів і може бути образним або сюжетним. Якщо в основі динамічного факту лежить зіткнення протиріч, конфлікт, конкретність події і діючих осіб то застосовується прийом сюжетного оповідання. Як правило він має таку структуру: зав’язка, кульмінація і розв’язка. Якщо ж події розгортаються у часі та просторі плавно і безконфліктно, таке оповідання є образним. Для засвоєння статичних фактів використовується прийом опису. Опис – це викладення істотних рис, ознак, стану, виду, характеру історичних явищ і процесів у вигляді сталого (який не розвивається, незмінного) образу. Опис має об’єкт , але не має сюжету. На уроках історії він є розповсюдженим видом усного викладу: показуються умови життя людей, їх заняття, побут, знаряддя праці, пам’ятники культури, місця історичних подій тощо.  Опис може бути картинним і аналітичним. Картинний опис сприяє створенню образних уявлень про події і явища минулого. Аналітичний опис дає аналіз об’єкта, що вивчається, підкреслює взаємодію та взаємозв’язок деталей образу. Він застосовується при ознайомленні учнів з предметами побуту, знаряддями праці, політичним управлінням, умовами життя. Достатньо часто опис переростає в образну характеристику, яка являє собою його різновид. Характеристика історичної особи чи історичного явища – це точно сформульований перерахунок істотних рис і особливостей їх внутрішнього взаємозв’язку. Прикладом стислої характеристики може слугувати характеристика певної історичної особи. У викладі історичного матеріалу характеристика вводиться з метою конкретизації інформації, узагальнення і часто носить оціночний характер.  Прийоми емпіричного вивчення історії можуть бути представлені у процесі навчання на трьох рівнях пізнавальної діяльності: 1) викладу та відтворення навчальної інформації; 2) її перетворення; 3) творчої реконструкції образів минулого. Це дозволяє враховувати різні пізнавальні можливості учнів. Прийомом вивчення неголовних фактів є коротке повідомлення. Воно стисло розкриває кількісну або якісну сторону фактів. Для вивчення декількох неголовних фактів, які слугують розкриттю зв’язків між головними, застосовується прийом конспективного оповідання, що є стислим логічно побудованим переліком таких фактів.

3. Прийоми вивчення історичного матеріалу на теоретичному рівні.

Для вивчення внутрішньої сторони історичних подій, явищ та процесів, відбитої в історичних поняттях, зв’язках та тенденція історичного розвитку, існують спеціальні прийоми навчання. У відкритому вигляді теорія, як правило,, викладається вчителем або підручником за допомогою прийому пояснення. Пояснення – це розкриття внутрішніх зв’язків, закономірностей, смислу, сутності і значення історичних явищ, розкриття нових понять, історичних термінів. Структурними компонентами пояснення є: 1) положення що пояснюється; 2) положення якими аргументується і конкретизується. Наступними прийомами засвоєння історичного матеріалу на теоретичному рівні є доведення та міркування. Вони передбачають ґрунтовний виклад сутності історичних явищ, подій чи процесів, показують як відбувається виділення суттєвих ознак, виокремлення несуттєвого, як відбувається процес мислення. Для побудови доведення потрібно сформулювати тезу, що доводиться, навести аргументи, приклади, що підтверджують або спростовують її, а також свої міркування з приводу цих аргументів, сформулювати висновки, які пов’язані з висунутою тезою. Структура прийому міркування є протилежною доведенню. Тут потрібно: підібрати аргументи, що розкривають загальні ознаки явища або процесу; сформулювати судження, які витікають з аргументів, побудувати тезу, що ґрунтується на підібраних аргументах та сформульованих судженнях. Прийом узагальнюючої характеристики передбачає стислий виклад суттєвих ознак поняття чи зв’язку історичного розвитку. На відміну від пояснення узагальнююча характеристика передає сутність не розгорнуто, а абстрактно. Для врахування різних пізнавальних можливостей школярів прийоми теоретичного вивчення історії також можуть бути представлені у процесі навчання на трьох рівнях пізнавальної діяльності: 1) викладу та відтворення навчальної інформації; 2) її перетворення; 3) творчого застосування теоретичних знань. Паралельно з цими прийомами, у навчанні історії широко застосовується діалогічний прийом – аналітична та евристична бесіда. Вона передбачає різні форми спілкування вчителя та учнів, у процесі яких аналізується навчальний історичний матеріал і формулюються нові теоретичні положення, раніше невідомі учням. Висновки. Отже, метод навчання – це складне, багатомірне утворення, в якому знаходять відображення об’єктивні закономірності, цілі, зміст, принципи і форми навчання. На сьогоднішній день у вітчизняній науковій та методичній літературі зберігається неузгодженість термінів і підходів до моделей їх класифікації. Виходячи з такого критерію як характер взаємодії між учителем і учнями, методи навчання історії можна умовно розподілити на пасивні, активні та інтерактивні.  Серед найважливіших складових методів навчання історії, варто виділити, насамперед, - прийоми навчання. Останні відповідно до основних компонентів змісту освіти можна умовно розподілити на прийоми вивчення історичних фактів на емпіричному рівні і прийоми вивчення історичного матеріалу на теоретичному рівні.

НЕ 2.3. ПІДРУЧНИК У СУЧАСНІЙ ШКІЛЬНІЙ ІСТОРИЧНІЙ ОСВІТІ

ВСТУП 1. МЕТОДОЛОГІЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ НАВЧАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРИ З ІСТОРІЇ (1991-2004 РР.)