33. Критична філософія Імануїла Канта

Философское развитие Канта делится на 2 периода. В 1-й период (до нач. 70-х гг) пытался решать фил. проблемы - о бытии, фил. природы, религии, этики. Во 2-й пер (критический) пытается строго отделить явления от вещей в себе. Последние не могут быть даны в опыте. Вещи непознаваемы. Мы познаём лишь явления или тот способ, который эти вещи в себе действуют на нас. Это учение - агностицизм. Кант называл его критикой разума. Это учение ограничивает разум, поскольку оно отказывает ему в познании сущности вещей. Развивая эту критику Кант пытался:

1. Выяснить источники различного вида знаний - научного и философского.

2. Выяснить на чем основывается достоверность знаний.

3. Исследовать формы и категории научного мышления...

Учение критич. фил. сформировалось к началу 80-х гг. Оно изложено в трактате Критика чистого разума, Критика практического разума и Критика способности суждения. Познание начинается с того, что вещи в себе воздействуют на наши органы чувств и вызывают ощущения. Это конечно материализм. Но дальше Кант - идеалист. Идеализм состоит в убеждении, что ни ощущений нашей чувственности, ни понятия и суждении нашего рассудка, ни понятия разума не могут дать нам теорет. знания о вещах в себе (ввс). Достоверное знание существует - это математика и естествознание. Истины этих наук всеобщие и необходимые. Но это не есть знание о ввс, а только о свойствах вещей, к которым приложимы формы нашего сознания: ощущения, понятия. Ввс принципиально непознаваемы.

37.Філософська думка Київської Русі.

Основного розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі. Винекнення філософії Русі відбувалось у процесі розв’язання суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та християнством. Київська русь – перша східнослов’янська держава, яка розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного переходу від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського рівня світогляду.

Філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілої низки світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський характер.

Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру:проповіді, повчання та ін.

На початку ХІІ ст. з’явилася “Повість временних літ” Нестора – одна із пам’яток філософської думки. Філософське звучання мають “Слово про закон і благодать” (митрополит Іларіон), “Посланіє” (Климент Смолятич), “Златоуст” (Кирило Туровський) та ін. “Слово о полку Ігоревім” є не тільки видатною пам’яткою літератури Київської Русі, а й джерелом своєрідної філософської культури.

Отже, філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалось крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти.

Із становленням феодального ладу християнський характер української філософії змістився у бік утвердження патристичних і агіографічних ідей. Проповідувалась зверхність віри над знанням, вищою метою пізнання проголошувався Бог.