63. Ліризація байки л. Глібова.

Ліризм — особлива індивідуальна риса Глібова-байкаря. Ліричні мотиви зустрічалися також у Крилова і Гребінки («Утята та Степ»). Проте тільки у Глібова ліризм набирав характеру тенденції, він спрямований передусім на поглиблення основного смислу байки. Глібов показав у ряді байок, що за нових соціально-економічних умов, після реформи 1861 p., огидні явища феодально-кріпосницького суспільства були ще досить живучі. Залишились ті самі хижаки-поміщики. Але тепер пани грабують селян «по-новому», з «позицій» запроваджених земств («Громада», «Вед-мідь-пасічник», «Вовк та Зозуля», «Собака й Кінь» та ін.). Нищівну характеристику дає Глібов у байках «Щука», «Пан на всю губу», «Лисиця і Ховрах» тогочасному судочинству, де він показав продажність і підступність суду. У кращій частині свого доробку Л. Глібов виявив себе уважним художником, знавцем суспільних явищ сучасної йому дійсності, зумів засобами поетичного слова передати значні зміни, що відбувалися в соціально-економічному житті країни напередодні та після реформи, зокрема класове розшарування на селі, занепад поміщицьких господарств. Яскраву картину банкрутства кріпосників, приреченості дворянства відтворив він у байці «Мірошник», де вістря своєї сатири спрямував проти недбайливих панів, які в умовах занепаду кріпосницької системи терплять повне банкрутство. Мораль байки — осуд не тільки одного Хоми, а всієї тогочасної розтлінної системи, за якої пани «без діла сотні всюди сують. А за недогарок вони людей і лають, і мордують». У цих словах велика правда тогочасного життя та й нинішнього, бо скільки безгосподарних імущих правитимуть країною, стільки не вибратись їй з руїни. З нещадною іронією письменник сказав про них: «Та й диво, що у їх хазяйство піде все на сміх!»

У байках, написаних протягом 70—90-х років, Глібов поряд зі старими темами порушував і нові. Поглиблювалось його світобачення, урізноманітнювалась галерея образів, засоби реалістичного зображення дійсності, зміцнювався зв'язок з народною творчістю. Байкарський доробок Глібова цього періоду органічно вливався в загальне річище розвитку української літератури. Байкар розкривав жорстокість урядовців, тупість титулованих царських чиновників, поміщиків-самодурів («Лев на облаві», «Жаби», «Кундель» та ін.), гостро висміював владу «золотого мішка» («Скоробагатько», «Сила»), суспільний індиферентизм консерваторів і ретроградів («Мальований Стовп»). Засуджуючи соціальну несправедливість, поет продовжував утверджувати чесність і працьовитість простих людей, їхню моральну вищість над експлуататорами.

Незаперечні заслуги Глібова в розвитку поетики байки. Він сміливо розсунув її жанрові межі, урізноманітнив форми, вперше в українській літературі збагатив байку рисами пісні й балади, демонструючи широкі, невичерпні можливості цього найтради-ційнішого літературного жанру.

64. Соціальна заангажованість віршів п. Грабовського, і. Манжури та ін.

До збірок оригінальної поезії П. Грабовського "Пролісок", "З Півночі", "Кобза" увійшли вірші широкого діапазону звучання. Серед них посвяти друзям, в яких щире захоплення "справжніми героями", вірші, адресовані школярам (із рівнем освіти він пов'язував майбутнє України), прекрасні зразки пейзажної лірики, зокрема "Веснянки".

Справжніми перлинами творчості поета можна, вважати його вірші "Швач-ка", "Трудівниця", "Робітникові". Вони засвідчують надзвичайно тонку душу, чутливе серце поета, вболівання за долю братів-українців, готовність стати на їх захист.

Характерною прикметою творів П. Грабовського різних тематичних груп є громадянський пафос. Він звучить і в пейзажній, і в інтимній ліриці поета. Своє мистецьке кредо поета-громадянина виголошує П. Грабовський у вірші "Я не співець чудовної природи".

Глибоким ліризмом перейнятий вірш "До матері", страждання якої у зв'язку з арештом сина уявляються йому стократ тяжчими, ніж власні. Адже, крім природного материнського болю за сином, їй доводиться захищати його іще "від людського неправого суду".

Ряд віршів у творчій спадщині П. Грабовського присвячені Надії Сигиді - жінці, яка стала для політичних в'язнів полум'яним символом нескореності. Це вірші "До Н. К. С.", "Тяжкий завіт", "До мучениці". Через усе своє життя І творчість проніс П. Грабовський любов і повагу до Надії Сигиди. У віршах-присвятах автор називає її "ангелом", "сестронькою", "святою та невинною". Мужність та рішучість - це ті риси, якими повинен володіти борець. Саме такою була Надія Сигида. Серед творів П. Грабовського вирізняється вірш "Уперед", у якому він закликає до рішучих дій "за край рідний та волю".

Домінуючим мотивом поетичної спадщини П. Грабовського є мотив неволі України. Звертаючись до України, П. Грабовський найчастіше використовує поетичну форму послання. Це вірш "До України" ("Під небом дальньої чужини..."), "До українців" ("Українці, браття милі"), "До галичан", "Народові українському", "Поетам-українцям", "До українки", "До України ("Сиджу в неволі та марю тихенько"), "До Русі-України".

У поезії до "Русі-України" поет виказує своє найзаповітніше бажання бачити рідний край вільним. І йдеться тут не тільки про класову залежність, але й національну. П. Грабовський висловлює своє переконання в тому, що волю український народ повинен здобувати сам: "Бажав би я, мій рідний краю, Щоб ти на волю здобувавсь, Давно сподіваного раю Від себе власне сподівавсь"

Мир, злагода, "велич простого народу" повинні запанувати в Україні, коли вона визволиться "з-під віковічного ярма" - таку думку проводить П. Грабовсь-кий у вірші "До Русі-України".

У названих віршах-посланнях поет утверджує ідеї правди, освіти, згоди, любові до України. Запорукою національної свідомості П. Грабовський вважає освіченість народу. До проблеми освіченості він звертався неодноразово у своїх віршах, адресованих землякам. Освоїти "лан освіти" поет закликає у вірші "До українців". Тільки разом, тільки шляхом освіти, яка відкриє очі, допоможе національному прозрінню, можна творити майбутню долю України. Спільна невтомна праця допоможе розв'язати руки, дасть наснагу до боротьби "за високість духа", допоможе знайти відповідь на запитання: "Хто ми?"

Болючою проблемою поета було те, що ло нього мало доходило інформації про події в Україні. Лише з листів Б. Грінченка, М. Павлика і І. Франка він дізнавався про деякі новини в культурному й суспільному житті українців. ТОМУ є зрозумілим звернення до земляків: "Українці, браття милі. Відгукніться, де ви е, Чи жнві ще. чи в могилі Давня слава зогниє".

Турбується поет і тим, "чи покраща наша доля"" чи позбудемося ми рабсь-кого ярма. І тут знову звучить висновок поета про те, шо лише разом, шляхом освіти, з палкою любов'ю у серці до України можна прийти до кращих часів.

Характеризуючи І.Манжуру як поета, С.Єфремов назвав його "співцем степу, тихої господарської праці та хліборобського, хоч дрібного, але насущного клопоту". А про мотиви поезії сказано ним так: "Скрізь у Манжури виступає його гуманне почуття, сум по знівеченому життю, широка любов до людини… Але нема слова протесту у Манжури, тільки сум розлягається з його пісень…"Найголовніше у творах Манжури – це логічний, послідовний аналіз буденного народного життя з його злигоднями й клопотами, свідоме наголошення на обставинах, які оточують ліричного героя. Однак конкретні описи і картини, пов'язані з економічним становищем села аж до географічно-етнографічної деталізації, зовсім не свідчили про брак поетичної фантазії чи брак майстерності у використанні зображувальних засобів, а становили одну з специфічних неповторних ознак художньої манери І.Манжури, його естетичного кредо.Принагідно варто наголосити, що поезія І.Манжури тяжіє до сюжетності. Це значною мірою випливало з характеру того життєвого матеріалу, який складає цілюще джерело його творчості. Сюжетний вірш І.Манжури – це частка живої дійсності, епізод життя і побуту, які поет спостерігав постійно ("Босяцька пісня", "Сторіж", "Билиця")."Лелія" – один з чудових зразків української сюжетної лірики. Елементи літературні і народнопоетичні перебувають в повній гармонії, прекрасна ритмічна організація вірша, гарні рими, вдале внутрішнє римування.І ще один зразок сюжетного вірша, але абсолютно іншого за тональністю, що свідчить про те, що І.Манжура не був одноманітний. Це поезія "Щира молитва" – дотепна, їдка сатира, в якій поет демонструє вміння на конкретному матеріалі малювати соціальні картини дійсності, будувати сюжетний вірш.