81. Суперечливість естетичних та суспільно-політичних поглядів Куліша

У( системі історіософських поглядів Куліша критична оцінка козаччини випливала з його уявлень про перспективні й неперспективні шляхи боротьби за національне визволення й обумовлювалася неприйняттям революційної ідеології, «безобразной коммунистической и нигилистической фантазии» 9, що спекулювала на народних рухах в минулому й загрожувала антисуспільними, руїнницькими акціями в майбутньому.

У світогляді й творчості пізнього Куліша відбувалася не тільки своєрідна романтизація позитивістських уявлень, а й позитивізація романтичних, що виявилося насамперед у його відході від романтичного козакофільства, характерного для нього та інших українських письменників ЗО—60-х років. зіпершись на документальні джерела, зокрема праці польських, українських і єврейських літописців, мемуаристів та істориків, Куліш переглянув свої погляди на історію України та українського козацтва.

він негативно оцінив козацькі та селянські повстання як такі, що руйнували культуру, початки української державності, осудив народних і літературних співців козаччини та гайдамаччини (зокрема Шевченка) , піднісши натомість культуртрегерську місію українського міщанства, української та польської шляхти, а також російського «освіченого» абсолютизму. Як деміфологізатор козаччини, Куліш не уник нових крайнощів — категоричного осудження й навіть злісного знеславлення запорозької вольниці та гайдамаччини, генералізації «руїнництва», що було тільки негативним боком великої історичної ролі козацтва. Заповітною мрією Куліша було створення самостійної української держави, віру в яку він висловив іще 1843 р. в «Книзі о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького» і проніс через усе життя.

У своїх суперечливих політичних орієнтаціях на чужоземну силу — російський «освічений» абсолютизм (у 1864— 1867 pp., середині 70-х років), польську шляхту й інтелігенцію Галичини (1882) — Куліш був дуже послідовним: щоразу намагався опанувати несприятливу для розвитку української культури ситуацію, пробуючи знайти шляхи для національно-культурного поступу рідного народу навіть у співпраці з його гнобителями.

Лейтмотивом Кулішевих змагань упродовж усього життя було двоєдине прагнення: зберегти національне обличчя українського народу, його мову й культуру, звичаї і традиції, закласти основи національно-самобутньої української літератури — і водночас європеїзувати українців. Орієнтуючи співвітчизників на засвоєння здобутків західної і світової цивілізації, він ревно жадав вивести рідний народ, українське письменство й науку на широку дорогу світового культурного поступу.

Усвідомлюючи суперечливий характер творчого процесу, Куліш не раз задумувався над проблемою ваги в творчому акті безпосередньо життєвого, стихійно-органічного та культурно-наукового, засадничо-естетичного первнів. З одного боку, літературна творчість, на його переконання, мусить спиратися на науковий фундамент — письменник має бути добре обізнаний насамперед із національним фольклором, літературою, історією, народною культурою, засвоювати досвід світового мистецтва слова. З іншого боку, він убачав джерело художньої творчості не тільки в духовному освоєнні письменником національної і вселюдської культурно-мистецької та наукової скарбниці, а насамперед в авторській душі, сформованій реальним життям, і розумів, що в творчому процесі незамінну роль відіграють почуття, інтуїція, підсвідоме.

Наскрізним у літературній спадщині П. Куліша є мотив світла – традиційний у мистецтві узагальнюючий символ всього доброго, духовно-піднесеного. Письменник навіть виносить цей образ-символ у

назву своєї поетичної збірки “Досвітки", що говорить про визначальне місце світла в естетичному дискурсі і

художньо-образній системі мислення митця. Необхідно зазначити, що цей факт породжує і протилежний мотив темряви, який інколи навіть

домінує над мотивом світла у поетичному доробку письменника. Особливо наочно це простежується у

збірці “Дзвін".П. Куліш бере на себе місію пророкування, у зв’язку із чим у нього згодом народжу-

ється романтичний образ поета-пророка. Поет ототожнюється із пророком, а усвідомлення себе як поета примушує П. Куліша осмислювати свою по-

зицію і призначення як митця  громадянина і культурника. Куліша цікавлять романтичні ідеї сенсу художньої творчості, у зв’язку з чим його вражає думка

про естетичну позицію самотності поета. Куліш ще і ще раз переосмислює ідею П. Плетньова стосов-

но високого ідеалу, що дарма поет шукає в людях. На думку російського теоретика, такий ідеал можна

віднайти тільки у самому собі. Скоріш за все, саме це вплинуло на формування мотиву “втечі" у твор-

чості українського митця. П. Куліш прагне зрозуміти, в чому полягає зв’язок між поетом і людьми. У зв’язку із мотивом втечі, що перманентно присутній у творчій спадщині П. Куліша, виникає

ще один пов’язаний із цим образ  образ Сходу, на який, не відхиляючись від романтичних позицій, а

навпаки, стверджуючи їх, поет спрямовує свій естетичний погляд. Підтвердження цьому знаходимо у

Кулішевих творах “Дума про татарина й орапа", “Маруся Богуславка", “Магомед і Хадиза" тощо.

На романтичну ідею вивчення східних впливів пізній Куліш виходить, оцінюючи історичне “бу-

яння" свавільного запорізького козацтва, пояснюючи його азійськими впливами (кримсько-татарськими

і турецькими). Звідси певне негативне ставлення до Сходу як символу завойовництва і невільництва.

“Азіятство" для письменника було пов’язане не лише із свавільним, войовничим, “руйнівним" духом, а

й з відсутністю демократичних свобод, тоталітарним тиском держави, бюрократичними перешкодами

розвиткові культури тощо. У цьому напрямку і розвивалась Кулішева наукова думка і естетичний дискурс в останній чвер-

ті ХІХ століття.