60. «Марко проклятий» о. Стороженка – заснування «химерної прози» в укр. Літ.-рі

"химерні" оповідання. Вони ніби стоять на межі між романтичними творами XIX століття та "химерною" прозою XX століття, для якої певною мірою стали джерелом виникнення. До них належить також низка російськомовних оповідань, сюжети яких базуються на основі української демонології, повір'їв, легенд та переказів.

Сучасні дослідники часто звертаються до проблем міфологічного простору, химерного моделювання світу, розвитку міфологеми конкретного героя (наприклад, Марка Проклятого з однойменного роману О. Стороженка) у світовій літературі.

саме оповідання О. Стороженка ("Закоханий чорт", "Чортова корчма", "Сужена", "Стехин Ріг", "Дорош", "Мірошник") потрібно вважати початком "химерної" традиції в українській літературі. Звичайно, ці твори відрізняються від "химерної прози" XX ст., адже у них відсутнє висміювання села як відсталого середовища, немає філософських проблем, що становлять тематичне підґрунтя "химерного роману". О.Стороженко ж насамперед використовував

сміх і народну фантастику, щоб розважити читача. Його оповідання нагадують романтичні твори, але водночас певні особливості наближають їх до "химерних".

Як відомо, визначальними рисами "химерного роману" вважають фантастичність і сміх; вільну, але цілеспрямовану деформацію часово-просторових зв'язків та відносин; сільський ландшафт; наявність фольклорних елементів та мотивів з історії (період козаччини). Для таких творів характерною є умовність з її різновидами – концептуальною (двопланова розповідь, двосвіття), характерологічною (надприродні здатності героїв), ситуаційною (герої живуть у реальному світі, а потрапляють в ірреальні ситуації) тощо.

Більшість цих ознак властива оповіданням "Закоханий чорт", "Чортова корчма", "Сужена", "Стехин Ріг", "Дорош", "Мірошник". Але варто виокремити й ті ознаки, що притаманні саме Стороженковим "химерним" оповіданням:

наявність двох світів (фантастичного і реального, які настільки тісно переплетені, що утворюють одну хронотопну систему);

метаморфози, що відбуваються з героями;

незвичайні переміщення в часі і просторі;

місце дії – село;

історичний колорит – часи козаччини;

наявність фольклорних елементів;

присутні засоби "химерності" – сміх, народна фантастика;

застосовані всі види умовності.

Класичним прикладом "gothic story" є російськомовне оповідання "Видение в Несвижском замке", в якому письменник використав готику як принцип організації тексту. Спираючись на подвійну інтерпретацію фабули, письменник він змалював правдиву політичну ситуацію у Російській імперії XIX століття.

О. Стороженко використовував засоби "химерності" не лише у малій прозі, а й при створенні особливих персонажів-характерників, зокрема Гаркуші та Мельхиседока ("Братья-близнецы") та Марка Проклятого ("Марко Проклятий").

61. Поезія пошевченківської доби, спроба вивільнення її з-під впливу лірики т. Шевченка.

Друга половина XIX століття в українській літературі є епохою пізнього П. Куліша й І. Франка;

драматургів М. Кропивницького, М. Старицького та І. Карпенка-Карого; І. Нечуя-Левицького й Панаса Мирного, Бориса Грінченка й Олександра Кониського, Олени Пчілки і юної Лесі Українки, Михайла Коцюбинського й Ольги Кобилянської... Їхня творчість визначила характер української літератури пошевченківської доби – драматичної і суперечливої, позначеної переходом від романтизму до реалізму. Як і в попередні десятиліття, українська література залишалася літературою бездержавної нації. Традиційно українські землі були роз’єднані. Територія нинішньої України була розділена на шматки: Наддніпрянщина входила до складу Російської імперії, Галичина й Закарпаття – до Австро-Угорської імперії, Буковина – до Румунії. Ніякого автономного статусу українські землі в складі названих держав не мали. Українці, хоч їх у Російській імперії і налічувалося понад 25 млн., були позбавлені елементарних національних прав. «Чорний антракт», який розпочався для української літератури після розгрому кирило-мефодіївського товариства, тривав цілих десять років. Перервала його смерть імператора Миколи І, який раптово відійшов у кращий світ у ніч на 18 лютого 1855 р. Власне, перервала системна криза, що охопила Російську імперію. Кріпосницька Росія ганебно програла Кримську війну. Необхідність реформ стала очевидною.

Російський престол на 26 років зайняв новий цар, Олександр II, якого сучасники назвуть «освободителем», оскільки в 1860-х pp. йому вдалося здійснити «революцію згори» (земельна та судова реформи). Певна лібералізація швидко привела до пожвавлення національно-культурного життя «окраїн». У Царстві Польському воскресли старі національно-політичні мріяння, які в 1863 р. завершилися великим повстанням. Ожило й українство. Красномовними є цифри, що показують кількість українських цензурованих видань у Росії:

1847 – 0, 1848 – 3, 1850 – 1, 1851 – 2, 1852 – 1, 1854 – 3, 1855 – 4, 1856 – 5. А далі починається досить стрімке зростання, яке триває кілька років: 1857 – 12, 1860 – 24, 1861 – 33, 1862 – 41.

Серед найбільш важливих видань тієї пори – «Записки о Южной Руси» (1856-57) і «Чорна рада» (1856) П. Куліша, а також «Народні оповідання» (1857) Марка Вовчка. 1860 року з'являються два випуски альманаху «Хата». До кожного з цих видань доклав руки Пантелеймон Куліш.

Прикра уповільненість розвитку української літератури, викликана ненормальними обставинами національного буття, особливо помітна на тлі літератур, які в своїй історії не знали «антрактів». У той час, коли Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров відбували визначені їм монаршою волею терміни заслання, у французькій літературі з'явилися «Античні поеми» (1852) Леконт де

Ліля і «Квіти зла» (1857) Ш.Бодлера, «Мадам Боварі» (1857) Г. Флобера, нові романи Віктора Гюго; в американській – «Хатина дядька Тома» (1852) Г. Бічер-Стоу, «Пісня про Гайавату» Г. Лонгфелло й «Листя трави» В. Вітмена (обидва – 1855); у російській – «Дитинство, отроцтво, юність» (1851–1856) Л. Толстого, «Обломов» (1859) І. Гончарова й «Дворянське гніздо» (1859) І. Тургенєва; у швейцарській – «Зелений Генріх» (1854) Г. Келлера...

І все ж, «відлига» на зламі 1850–1860-х рр. не пройшла безслідно. Іван Нечуй-Левицький, який у першій половині 1860-х навчався в Київській духовній академії, згодом писав: «Тоді був гарячий час в руській літературі. Вийшов «Базаров» Тургенєва і критика на нього Писарєва. «Основа» розворушила українські питання. Студенти були дуже цим усім заінтересо-вані, і змаганням не було кінця.... У мене з'явилась думка писати оповідання українським язиком для «Основи». Але вона швидко потім перестала видаватись»2.

Характерними є самі дискусії, що їх вели в своїх номерах «казеннокоштні» студенти академії. Домінували дві проблеми: «нові люди» – і «українське питання». Імпульси, як бачимо, йшли від роману І. Тургенева, статей Д. Писарєва, журналу «Основа»...