3. Базовий тип етнічної особистості та його емпіричне визначення.

Національний характер як базова (типова, модальна) особистість.

Якщо виходити з розуміння національного характеру як набору складних динамічно взаємозалежних елементів особистості, термін «національний характер» збігається з поняттям «базова особистість». Поняття базовий і модальний типи особистості були запроваджені в науковий обіг у США в 30-50-і роки XX ст. науковою школою “Культура й особистість”, пов'язаною з іменами відомих антропологів Ф.Боаса, М.Мід, Р.Ліптона, А.Кардинера, К.Дюбуа та ін.

Головна ідея цієї школи полягала в тому, що кожне суспільство може бути охарактеризовано через “типову особистість” і ці характеристики можуть бути порівнянні. Структура базової особистості, як уважали прихильники цього напрямку культурної антропології, містить елементи, загальні для всіх або ж більшої частини представників певної культури. Будучи оптимальним для життєдіяльності в певних умовах, формуючись на етапі первинної соціалізації, вони передаються з покоління в покоління. Втім існувало положення, згідно з яким нація не обов’язково має бути одномодальною – вона може бути й багатомодальною, тобто містити кілька модальних особистостей.

Одним з інваріантів базової особистості стало поняття “етнофор” або «етнотип» – представник етнічної спільноти, який уособлює в собі суттєві, найбільш характерні («нормальні») риси одного або декількох етносів у їхньому зіставленні одного з іншим. Це така модель особистості, у якій найбільш повно втілюються антропологічні, психо-фізіологічні особливості етнічної групи, її культурна специфіка, а також той комплекс соціально-психологічних якостей, які позначаються як національний характер.

Взявши за точку відліку модель етнофора, ми одержуємо можливість визначити міру типовості реальних особистостей залежно від ступеня їхнього наближення до сконструйованої абстрактно-теоретичної моделі, можемо говорити про високотипових і малотипових представників даної етнічної групи.

Міфологізований характер етнотипу у контексті кількісного підходу.

Але сформульована в такий спосіб модель, будучи цілком коректною й обґрунтованою в теоретичному плані, важко реалізована на емпіричному рівні. За словами І.С. Кона, «національний характер» – це й міф, і реальність. Говорячи про етнофор як базовий тип особистості, варто враховувати, що всі основні характеристики, використовувані для його опису, носять переважно міфологізований характер, являють собою скоріше стереотипізований образ етнічної групи й особистості, її що представляє.

Візьмемо, наприклад, такий визначник етнічної приналежності, як зовнішність. Хоча сучасні наукові дослідження переконливо спростовують можливість виділення таких рис зовнішності, які б характеризували “типового українця”, “типового француза”, “типового німця”, такі образи, безсумнівно, існують, що підтверджується численними дослідженнями авто- і гетеростереотипів. Саме вони є підставою для класифікації людей за їхньою етнічною приналежністю в ситуаціях міжнаціональної взаємодії.

Настільки ж складно вловити на індивідуальному рівні специфіку національного характеру навіть у тому випадку, якщо він розуміється як сукупність більш-менш стійких психологічних рис, властивих більшості представників нації, або як специфіка поводження людей, що представляють собою більшість націй. Чисто кількісний підхід приводить до простого арифметичного перерахування рис і властивостей. При цьому закономірно виникає питання: наскільки справедливе наділення того або іншого народу рисами, лише йому властивими, абсолютизація цих рис? Відповідаючи на це питання, І. Кон зауважує: «Говорять, що відмітна риса росіян терплячість. Але ця якість характерна і щодо китайців. Говорять, що грузини запальні. Але це типово також для іспанців...Яка би якість, будь те темперамент або ціннісні орієнтації, ми б не взяли, вона ніколи не буде унікальною. Унікальна структура характерологічних особливостей націй. Але всі елементи, що входять у цю структуру, є загальними».

Таким чином, мова йде не про набір специфічних рис, по суті властивим всім народам, а про ступінь виразності тих або інших цінностей, норм, орієнтацій, що дозволяє більш коректно судити про особливості психології етнічних груп у той або інший період або в тій або іншій ситуації.

Наприклад, така риса, як працьовитість, виглядає по-різному в різні часи та в різних народів. І. Кон пише з цього приводу: "Для стародавнього грека фізична праця – діяльність, яка недостойна вільної людини. Для середньовічного ремісника – це доля, що не викликає ані захвату, ані жалю, яку треба приймати як щось само собою зрозуміле. Протестантська ж етика піднімає працю до ступеня релігійного визнання і т. ін. Тобто все залежить від соціально-історичних умов".

Даний висновок, який поділяють сьогодні багато вітчизняних й закордонних фахівців, все-таки не підбиває остаточний підсумок багаторічної дискусії про те, чи є національний характер міфом або реальністю. З одного боку, безсумнівним є факт, що під впливом цілого комплексу специфічних умов: природного середовища, історії розвитку, соціально-економічних, політичних, культурних факторів і т.д. у кожного народу формуються, закріплюються, передаються наступним поколінням такі риси, які дозволяють говорити про характерний для нього етнотип. З іншого боку, настільки ж безсумнівним є той факт, що всі спроби зафіксувати прояв етнічної специфіки у свідомості індивіда, формах його діяльності є не тільки складно реалізованим, але, головне, майже у всіх випадках не безперечним.

Труднощі, з якими зустрічаються вчені при аналізі національної психології, породили висновок, що це завдання не може бути вирішене раціональним шляхом. Характерне висловлення М.Бердяєва: “національність таємнича, містична, ірраціональна”.

Проте, спроби виявити характерні риси різних народів, що сходять ще до часів античності, не припиняються й донині. Пояснюється це не тільки прагненням пізнати, але й необхідністю зрозуміти, чому саме так, а не інакше складається історична доля окремих народів, чому саме такий, а не інший шлях розвитку ними вибраний і т.п.

Сьогодні багато авторитетних фахівців доходять висновку, що уникнути суб'єктивізму в описі національного характеру й національного типу особистості можна лише опираючись на емпіричні методи дослідження. Якщо базова модель етнічного типу особистості (“етнофора”) може бути сконструйована шляхом теоретичної абстракції, то виявлення реально існуючих і досить широко розповсюджених “модальних” типів, вимагає масштабних, організованих на високому науковому рівні емпіричних досліджень із використанням усього арсеналу методів, накопичених етнологією, психологією, соціологією й багатьма іншими науками. Навіть якщо допустити, що таке завдання буде не тільки поставлене, але й вирішене, виникає проблема інтерпретації отриманих даних, у тому числі й з позицій соціологічного підходу.

Якісний підхід до вивчення етнотипу.

Що може нам дати інформація про ступінь виразності етнічності як приналежності? Очевидно, вона може доповнити якісними характеристиками аналіз етнонаціональної структури суспільства, його складу за етнічною ознакою, що опирається головним чином на результати переписів населення. Ми можемо одержати відомості про те, наскільки ті, хто називає себе українцями, росіянами, поляками й т.д., реально є носіями етнічної специфіки, наскільки вона зберігається в умовах розвитку процесів інтернаціоналізації й глобалізації.

Перспективний шлях дослідження ступеня виразності етнічності запропонований українським соціологом М.А. Шульгою. Використовуваний ним індивідуально-типологічний підхід полягає в тому, що етнос розглядається через характеристики, які проявляються в особистості, і ґрунтується на тому, що приналежність до етнічної спільноти, включеність у її життєдіяльність формує в особистості стійкі, повторювані риси, властивості, спрямованість, що є типовими для всіх або більшості членів спільноти. Трактуючи етнічність як узагальнену характеристику етнічних якостей особистості, як єдність її етнічних властивостей, М.А. Шульга вважає за можливе їхній опис як на абстрактно-теоретичному рівні у формі своєрідної етнічної моделі особистості так, і на конкретно-типовому рівні, що дозволяє виявити реально існуючий етнічний тип особистості.

Типовий портрет українця.

На початку 70-х рр. ХІХ ст. Російська Географічна Спілка організувала наукову експедицію до Західно-Руського краю, матеріали якої, узагальнені й відредаговані П. Чубинським, було опубліковано. Один із томів цієї праці – «Малороси Південно-Західного краю» – було присвячено виключно етнографічним даним, що стосуються українців. Один із розділів – портрету типового українця, його етнопсихологічної своєрідності. За П. Чубинським, українці дещо меланхолійні, неквапливі, з трохи уповільненими рухами, ходою, мовою. Може трохи повільніше вони також сприймають все і завжди довго обдумують, перш ніж прийняти рішення. Але засвоюють міцно і здатні всебічно й глибоко розвивати те, що засвоїли. А прийнявши якесь рішення, цілеспрямовано його виконують, що дало привід вважати їх упертими.

П. Чубинський підкреслює охайність українців, але зазначає, що це твердження не поширюється на всі сторони їхнього життя. Автор доводить, що типові українці не справляють враження енергійних, працьовитих і практичних. Вони не схильні до ремісництва й торгівлі. Щоправда, виняток становлять українські жінки, які не страждають лінощами і взагалі, з погляду дослідника, «стоять вище чоловіка у всіх відношеннях».

Згадує П. Чубинський також про особливу чутливість українців (їх легко довести до сліз) і, можливо, пов’язану з цим виняткову музичну й поетичну обдарованість. Автор не обходить у своїй характеристиці також питання про близькість українців до природи, естетичне єднання з нею, звертає увагу на особливий психологічний клімат в українській родині, теплі стосунки між чоловіком та жінкою, любов до дітей, делікатність і ввічливість (що, зокрема, проявляється у загальновживаності звертання на «Ви»). Учений звертає також увагу на гостинність малоросів, практику частування, дотепність і почуття гумору, відсутність хитрості.

Винятково великого розвитку, як вважає дослідник, набула в Україні ідея особистості, що тісно пов’язана з любов’ю до свободи. На думку П. Чубинського, її гіперрозвиток (проявляється практично в усіх сферах) не дає проростати паросткам асоціативності, не сприяє організованості, заважає створенню сильної самостійної держави.

Порівнюючи українців з росіянами, П. Чубинський, як і деякі його попередники, підкреслює індивідуалізм малоросів на відміну від ідеї суспільності у великоросів, переваги останніх в практичній діяльності, тоді як в українців більшого розвитку набуває «ідеальна творчість». Це порівняння приводить автора до ідеї компліментарності цих двох народів, тобто необхідності їхньої дружби та єдності саме завдяки їхній несхожості.

Професор Харківського університету, психіатр П.Ковалевський у праці «Історія Росії з національної точки зору» (кінець ХІХ ст.) дає розгорнуту характеристику психології малоросів. Вони, з погляду автора, розумні, легко навчаються, мають багату фантазію, однак ліниві й неквапливі. Можуть бути хитрими й потайними. Вони гостинні, наполегливі до впертості, здатні до гумору, прямі, чесні, релігійні. Саме ця гілка зберегла, за Ковалевським, найтиповіші риси слов’янського характеру та зовнішнього вигляду.

Отже, виділяють наступні риси національного характеру українця: одвічні волелюбність і справедливість, гостинність і пишнота, гордовитість і покірність, прагнення вислужитись і досягти зверхності, працьовитість і старанність, життєрадісність, терплячість, наполегливість і розважливість, музикальність, любов до природи, легко адаптуються до іноетнічного оточення і відзначаються почуттям гумору.

За висновками дослідників Інституту соціології НАН України та канадської української діаспори сучасному українському етносу притаманні переважно жіночі риси характеру. Кількісна пропорція "жіночого" і "чоловічого" за даними Інституту соціології складає сьогодні відповідно 62% і 38%. Отже не дивно, що в суспільній оцінці щодо розподілу соціальних ролей у сучасній Україні переважає в цілому роль жінки. Хоча історичне минуле та майбутнє існування України її суспільна думка пов'язує із перевагою чоловічої ролі в соціумі.