З історії вчення про темперамент

Вчення про темперамент бере свій у початок в далекій давнині. Відмінності в темпераменті та характері людини пояснювали домінуючим впливом однієї з чотирьох світових стихій таких як: Земля, Вода, Вогонь та Повітря. Вплив Землі, означає холод та утворює флегматичний темперамент, Вогонь впливав на утворення холеристичного, Вода створювала меланхолійний та Повітря – сангвіністичний[25,с.56-57].

Поняття темпераменту вживається з V століття до нашої ери – з того часу, як відомий грецький вчений і лікар Гіппократ позначив таким чином стійкі індивідуальні особливості людини, динамічну своєрідність психічного душевного життя[4,с.136]. За Гіппократом, усі тіла – як мікрокосмос, так і макрокосмос – складаються з одних і тих самих стихій. Переживання однієї з чотирьох стихій визначає темперамент[16,с.212]. Тобто, Гіппократа вважають першим, хто заговорив про темперамент. У своєму трактаті „Про природу людини” він вказував, що темперамент утворюється на основі від змішання сухого та вологого, холодного та теплого, що тіло вміщує в собі чотири вологи: кров (сангвіністичний темперамент), червоно-жовту жовч (холеристичний), мокроту або флегму (флегматичний), та чорну жовч (меланхолічний темперамент). Домінування в людини тієї чи іншої рідини, а також їх різноманітні поєднання й дають визначений тип темпераменту ( слово „темперамент” у перекладі з грецької означає „змішування відповідним чином”[25,с.57].

Послідовником Гіппократа був Клавдій Гален, який розвивав гуморальне вчення про темперамент. Існує декілька теорій темпераменту (гуморальна – Гіппократ, І.Кант, П.Лесгафт, морфологічна – Е.Кречмер, У.Шелдон, К.Конрад та інші), але загальновизнаною є теорія, яка побудована на вченні І.Павлова про типологічні властивості нервової системи[25,с.57].

Основу темпераменту становлять базові потреби людини, які зумовлюють характер темпераментних реакцій. І.Кант ще у вісімнадцятому столітті писав, що основним прагненням сангвініка є прагнення до насолоди, яке поєднується з легкою збуджуваністю почуттів та їх невеликою тривалістю. У меланхоліка панує схильність до суму, журби; кожна дрібниця його ображає, і страждання здаються нестерпними. Холерик виявляє велику силу в діяльності, енергію, наполегливість, коли він перебуває під впливом певної пристрасті; його гордість, мстивість, честолюбство не мають меж. Флегматик хоче усталеності, спокою, йому не потрібно дуже себе стримувати, щоб зберегти холоднокровність[16,с.215].

На думку І.Канта: „Із фізіологічної точки зору, коли мова йде про темперамент, мають на увазі фізичну конституцію (слабку або сильну тілобудову) та комплектацію (рідке, з допомогою життєвої сили закономірно рухливе в тілі, до чого відносять також тепло або холод при обробці цих соків). Але з точки зору психологічної, тобто як темперамент душі (здібності почуття та бажання), ці вираження, які торкаються властивостей крові, визначені тільки за аналогією гри почуттів та бажань з тілесними рухаючими причинами (із-за яких кров є основною)”[8,с.148].

„Тоді виявляється, що темпераменти, які ми приписуємо тільки душі, все ж можуть приховано мати в якості впливової причини й тілесне в людині; далі, що так як, по-перше, вони допускають основний поділ їх на темпераменти почуття та темпераменти діяльності й, по-друге, кожен із них може бути пов’язаний із збудженням життєвої сили або її ослабленням, то можна встановити лише чотири простих темпераменти” [8,с.149], -- вказує Іммануїл Кант. Тоді можуть бути збережені стародавні форми поділу й може виникнути більш зручне тлумачення, яке відповідає духу цього вчення про темпераменти[8,с.149].

Основний поділ вчення про темперамент може бути таким на думку Канта: темпераменти чуття й темпераменти діяльності; вони, в свою чергу, поділяються на два види, що в сукупності дають чотири типи темпераменту[8,с.149]. І.Кант до темпераментів чуття відносить: А – сангвінічний, та його протилежність – В – меланхолічний. Перший має ту особливість, що на відчуття виявляється швидкий і сильний вплив, але відчуття проникає не глибоко (не буває довготривалим); у другому ж темпераменті відчуття буває менш яскравим, за те пускає глибоке коріння. У цьому випадку потрібно вбачати відмінності темпераментів чуття, а не в розташуванні веселості або смутку. Легковажність сангвініка сприяє веселості, глибина мислення над відчуттями віднімає від веселої вдачі його швидку мінливість, хоча це ще не призводить до смутку. Але так як будь-яка переміна, яка знаходиться в нашій владі, взагалі пожвавлює душу, то те, хто все, що з ними стається, сприймає легко, якщо не розумніше, то безперечно щасливіше тих, хто приділяє велике значення відчуттям, які гальмують його життєву силу[8,с.149].

Таблиця 1.