Навчальний елемент 2.3. Вироблення національної політики держави

План:

1. Моделі етнополітичних стратегій держави

2. Етнонаціональна політика сучасної України

3. Національні аспекти соціальної структури та мобільності

4. Політика держави щодо національних меншин в Чернівецькій області

1. Моделі етнополітичних стратегій держави

Проблематика етнонаціональної інтеграції.

Однією з ключових проблем соціологічної теорії суспільства є проблема соціальної інтеграції. Вона вимагає відповіді на найбільш суттєве питання: «Яким чином досить різноманітні елементи, що входять до складу суспільства, утримуються разом, утворюють єдину соціальну цілісність або систему, та яким чином така система може ефективно функціонувати?».

Концептуальне значення ця проблема набула перш за все у рамках структурно-функціонального підходу до аналізу суспільства (Е. Дюркгайм, Т. Парсонс, Н. Смелзер, Е. Шилз). Теоретичні положення класиків соціології можуть бути покладені в основу етносоціологічного аналізу стану інтегративних процесів у сучасних поліетнічних суспільствах та засобів досягнення у ньому відношень солідарності.

Вважається, що держава для забезпечення своєї легітимності і стабільності потребує дуже сильної колективної ідентичності, тобто, не тільки лояльного ставлення громадян до своєї країни, але й свідомого, ціннісно-значущого сприйняття своєї приналежності до єдиної національної спільноти. Тому при побудові держави її влада, яка найчастіше представляє домінуючий етнос, застосовує різні методи інтеграції інших етносів у єдиний державний організм. Ці методи інтегративної політики ще називають етнополітичними стратегіями. Вони можуть бути від поміркованих до відверто агресивних. Умовно виділяють дві етнополітичні стратегії: мультикультурну та асиміляційну. Перша має на меті забезпечення рівноправного існування різних культур. Друга ж базується на концепції національної держави як такої, що обов’язково передбачає існування гомогенної культури і єдиної національно-державної ідентичності.

Сутність та різновиди асиміляційної стратегії.

Найчастіше в історії людства застосовувалися асиміляційні етнополітична стратегія. На жаль, більшість етнічних взаємодій пов'язувалися насамперед із частковою чи повною дискримінацією тієї чи тієї етнічної групи, її підкоренням іншій, сильнішій, із подальшим розчиненням першої в інонаціональному організмі. Отже, асиміляція являє собою процес поступового розчинення етносу або його частини у середовищі іншого етносу, втрати мови, культурних традицій, етнічної самосвідомості та засвоєння нової культури, виникнення нової ідентичності.

Неодмінним етапом процесу етнічної асиміляції є мовна асиміляція. Тому найчастіше асиміляція починається з наступу на мову. Світова історія знає багато прикладів, коли етноси частково або повністю переходили на іншу мову, але зберігалися як такі. Результатом етнічної асиміляції є повна зміна етнічної ідентичності.

Результат асиміляції може бути досягнутий різними шляхами, як добровільно, так і примусово. Відповідно, добровільна асиміляція виходить із внутрішніх потреб етнічних спільнот, а примусова – із потреб домінуючої спільноти в досягненні більшої етнічної однорідності та уніфікації культури. Добровільна асиміляція може мати природний або вимушений характер. Природна добровільна асиміляція відбувається у разі інтенсивної довготривалої взаємодії між тісно пов’язаними між собою етносами, внаслідок чого один або декілька з них приймають культуру іншого етносу. Вимушена добровільна асиміляція характерна переважно для іммігрантів, а також для дисперсно розселених представників певних етносів, які знаходяться в іноетнічному середовищі й постійно взаємодіють з носіями домінуючою у даному регіоні культурою, поступово засвоюючи її і сприймаючи як власну. Примусова асиміляція є системою заходів уряду або місцевої влади, спрямованих на штучне прискорення процесу розчинення іноетнічних груп або окремих їх представників у політично домінуючому етносі. Ці заходи можуть бути законодавчі, освітні, ідеолого-пропагандистські тощо. У багатьох випадках при проведенні асиміляції використовувалися не просто примусові, але й насильницькі засоби, аж до фізичного знищення представників певного етносу, який не бажає асимілюватися та інтегруватися. Більшість засобів реалізації такої політики можна підвести під визначення поняття геноцид.

Геноцид здебільшого супроводжується жертвами (фізичне винищення, „етнічні чистки” – цей термін набув поширення внаслідок югославських подій), потоками біженців (вимушені переселенці) і депортаціями (примусові переселення). Так, за роки вірмено-азербайджанського конфлікту кінця 1980-х рр. мали місце не тільки масові жертви, але й величезні потоки біженців. Загальна кількість біженців з цих республік, за різними оцінками, складає від 500 до 700 тис. людей: понад 160 тис. азербайджанців було вигнано з Вірменії і понад 250 тис. вірмен – з Азербайджану. Кількість біженців через конфлікт в Південній Осетії (осетин і грузинів) оцінюється приблизно в 100 тис. осіб. Не менше 600 людей загинуло і понад 50 тис. стали біженцями в результаті осетино-інгушського збройного конфлікту. Величезні людські жертви приніс чеченський конфлікт. За даними Федеральної міграційної служби Російської Федерації, кількість лише зареєстрованих з 8 грудня 1994 р. до квітня 1995 р. біженців із Чечні склало 302,8 тис. осіб.

Біженець – це особа, яка внаслідок особливого перебігу подій або через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою раси, етнічного походження, релігійного вірування, громадянства, приналежності до певної соціальної групи або політичної орієнтації знаходиться за межами своєї країни й не може скористуватися її захистом або не бажає цього робити внаслідок таких побоювань; або, не маючи певного громадянства й знаходячись поза межами країни свого попереднього постійного мешкання, не може або не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

У міжнародному праві статус біженців, їх права регулюються низкою міжнародних угод, наприклад, „Конвенцією про статус біженців” 1951 р. Для захисту та розв'язання проблем біженців створено посаду Верховного комісара ООН у справах біженців.

В українській історії проблема біженців поставала декілька разів. Уперше масова поява біженців була пов'язана з політичними подіями XVIII ст. („мазепинці”, неодноразова ліквідація Запорізької Січі). Найбільша кількість біженців спостерігалася у XX ст., коли близько 200 000 вихідців з України, які опинилися у Європі внаслідок подій Другої світової війни, із різних причин відмовились від повернення до СРСР і з часом розселилися по світу. Сьогодні на території України перебуває певна кількість біженців з країн колишнього Радянського Союзу, Африки, Азії.

Етноцид може здійснюватись не тільки шляхом фізичного винищення, але й „м’якшими” методами. Тут мова йде про навмисне створення для певних етносів таких умов життя, які мають призвести не до винищення, а до суттєвої деградації. Це здійснюється за допомогою цілеспрямованого підриву соціально-економічної, демографічної, екологічної, культурної бази розвитку етнічної спільноти.

Одним із „м’якших” методів є депортація (вигнання, вислання) – це примусове виселення з місця постійного проживання особи, яка визнана соціально небезпечною. Це особливий вид заслання. Депортація може застосовуватися як до окремих осіб, так і до представників певної соціальної групи, наприклад етносу. При цьому виселення часто відбувається в малопристосовану для нормальної життєдіяльності місцевість, в незвичне культурне середовище.

Вперше депортацію було застосовано у Франції в кінці XVIII ст. під час революції по відношенню до політично неблагонадійних осіб. У СРСР депортація була наслідком політичних рішень. У 1940-х рр., на підставі звинувачень у співпраці з фашистами, з місць свого історичного або постійного проживання були переселені етнічні німці, турки-месхетинці, кримські татари, чеченці, інгуші, калмики тощо, загальною чисельністю понад 2,2 млн. осіб. Зокрема, найбільш масовою депортаційною акцією з території сучасної України було переселення у травні 1944 p. близько 200 000 кримських татар у Середню Азію. 14 листопада 1989 p. Верховна Рада СРСР ухвалила Декларацію про визнання незаконними та злочинними репресивні акти проти народів, що підпали під насильне переселення, та забезпечення їх прав. Станом на початок 1997 р. в Україну повернулося близько 200 тис. кримських татар, 12 тис. вірмен, греків, болгар, 2 тис німців.

Підрив культурної бази можна розцінювати як культурний етноцид – це ліквідація еліти, утримування етнічної культури на глибоко провінційному рівні.

Наслідки етноциду є дуже тяжкими і відчуваються протягом десятиліть – як в генетичному (зменшення чисельності народів, нищення еліти), так і в етносоціальному сенсі (конфлікти між народами, які повертаються, і штучно змішаними етносами, що викликає спотворення соціальної структури, диспропорції в розподілі матеріальних благ тощо).

Нинішні труднощі процесу відродження українського етносу також частково можна пояснити наслідками етноциду. Якщо до приходу радянської влади він здебільшого носив форми підриву соціально-економічної та культурної баз розвитку етносу – недопущення до престижних позицій, зубожіння, заборона мови, дискримінація національної інтелігенції, то з її приходом додались відверто насильницькі методи – нищення інтелігенції, голодомор 1930-х рр., імміграція за кордон та депортація у Сибір значної кількості населення Західної України, масове переселення на українські землі (на Сході і Півдні) представників інших етносів, передусім росіян.

Приклади асиміляційних стратегій у США та Франції.

Типовими зразками асиміляційної стратегії вважається американська концепція „плавильного тигля” та концепція формування французької політичної нації. Перша була закладена батьками-засновниками США і полягала у включенні численних потоків іммігрантів у американську націю шляхом асиміляції новоприбулих англосаксонським ядром. Із „плавильного тигля” (melting pot) передбачалось отримати „стовідсоткового американця”. При цьому англійська мова стала єдиною мовою державного і приватного діловодства, освіти тощо. Наразі процес формування американської нації передбачав численні виключення. Вони стосуються чорношкірих громадян США, автохтонного населення Америки, багатьох інших етнічних груп (ірландці, євреї, поляки, італійці тощо), які тривалий час відчували дискримінацію.

Американська модель почала давати збої з середини ХХ ст., коли почалась масова імміграція до США вихідців із країн Латинської Америки, Тихоокеанського регіону, Карибського басейну, Китаю, Індії, Близького Сходу та Африки. Значна частина нових переселенців виявилася не тільки нездатною адаптуватися до нових умов, але й не прагнула до цього, відчуваючи себе комфортніше у своїх культурних нішах. Показовим прикладом цього є вихідці з Мексики, чисельність яких у 2000 р. склала 27,6% від загальної чисельності усіх, хто народився за межами США. Вони утворюють у багатьох великих містах (Майамі, Лос-Анджелесі, Нью-Йорку) замкнуті етнічні анклави. Серед них переважають моногамні за етнічною ознакою шлюби, а мовою спілкування є іспанська.

Внаслідок вищеописаних змін у США вдаються до таких речей «позитивна дискримінація» та «політична коректність». Для подолання расової нерівності, яка полягає не стільки в етнічному чи культурному, скільки у соціальному ракурсі, здійснюється „позитивна дискримінація” – надання певних переваг на ринку освіти і праці найбільш ущемленим групам населення, зокрема шляхом встановлення квот. Водночас ця політика має багато критиків, які зазначають, що надання особливо сприятливих умов для уражених груп не стимулює їхнє прагнення ліквідувати існуючу нерівність, а, навпаки, призводить до консервації патерналістських зразків поведінки. Для подолання культурних відмінностей у США культивується так звана „політична коректність” – форма поведінки і спілкування, яка спрямована на формування толерантності та шанобливого ставлення до різних соціальних груп, з метою визнання їх рівноправними. Вона накладає табу на використання таких термінів та такі дії, які викликають негативні конотації, сприймаються як такі, що ущемляють людську гідність, порушують рівні права усіх громадян. Так, по відношенню до чорношкірого населення США можна використовувати лише термін „афроамериканець” і заборонено вживання слів „Black”, «Negro”, «Nigger” («чорномазий»). Політкоректні найменування та форми звернення поширенні й на інші групи населення: жінок, сексуальні меншини, інвалідів, осіб похилого віку тощо. Отже, політична коректність є передусім інструментом мовної політики, тобто цілеспрямованим впливом на мову з метою запобігти невдоволення окремих груп населення й таким чином зберегти соціальну стабільність.

Французька асиміляційна модель була закладена у період Великої Французької революції і базувалася на визнанні рівних прав усіх громадян перед суспільством. Вона ігнорувала етнічні відмінності, вимагаючи обов’язкової для усіх громадянської ідентичності й приналежності до однієї культури („одна культура – одна нація”). Тому усі громадяни мусять говорити на одній офіційній мові і навчатися за однаковою програмою. Але й ця модель нині почала давати збої.

Той факт, що більшість вже не може інтегрувати, а меншість вже не хоче інтегруватись, досить наочно підтвердили події у Франції восени 2005 р., коли молодь – вихідці з Магрибу (країн Північної Африки), вчинили масові хуліганські дії у передмісті Парижу й інших міст Франції. Головна їх причина полягає у соціально-економічному становищі цієї молоді: рівень безробіття сягає 30-50%, передусім через дискримінацію. Навіть шанси на співбесіду з роботодавцем у 5 разів є меншими для тих, хто має інший колір шкіри, чиє ім’я звучить «по-ісламськи», хто живе у приміських районах, незалежно від знання французької та сприйняття французької культури.

Попри багато недоліків, американська і французька асиміляційні моделі відіграли конструктивну роль у становленні націй, тобто були сформовані міцні нації. Але вирішити проблеми відносин етнічної більшості та етнічних меншин (переважно іммігрантського походження) повністю не вдалося. Наразі асиміляційна модель продовжує застосовуватись у багатьох країнах.

Особливості мультикультурної стратегії.

Думка про те, що людина мусить придушувати свою „іншість” заради того, щоб вписатись у якусь домінуючу більшість, спосіб життя якої визначається в даному суспільстві як єдино правильний, поступово зникає. І це стосується не лише етнічних спільнот, але й гендерних стандартів, сексуальних меншин, молодіжних субкультур тощо. А ця думка є основою асиміляційної стратегії.

Тому останнім часом у наукових і політичних колах активно обговорюється доцільність застосування поміркованих етнополітичних стратегій, зокрема стратегії „культурного плюралізму” (багатокультурності) як найперспективнішого засобу консолідації етнонаціональних груп у поліетнічному соціумі. Головну сутність мультикультурної стратегії можна визначити формулою: „єдність при різноманітності”. Йдеться про гармонічну взаємодію носіїв різних культур у рамках єдиного державного утворення. На рівні реальної політики мультикультуралізм – це комплекс заходів по викоріненню й запобіганню будь-яких форм дискримінації, по збереженню та розвитку етнокультурної різноманітності, але при обов’язковій умові визнання цінностей більшості, домінуючої у суспільстві культури. Мультикультуралізм – це не безумовне визнання культурних відмінностей, а свого роду форма компромісу між державою, яка представляє культуру більшості, та меншинами. Від них вимагається лояльне ставлення до своєї держави, вони повинні знати її мову, історію, традиції. З іншого боку, держава має показувати своє позитивне ставлення до представників меншин, пристосувати свої інститути до особливостей їхніх соціокультурних практик.

Мультикультуралізм у Канаді.

Мультикультурна стратегія як доктрина етнополітики була офіційно проголошена в Канаді, Австралії та США в 1970-і рр. Кожна з країн бажала цією стратегією вирішити свої проблеми, але головна мета усіх країн, які застосовують мультикультуралізм – це прагнення забезпечити соціальну злагоду та інтеграцію етнічно та культурно різноманітного суспільства. Так, зокрема, Канаду на шлях мультикультуралізму спонукала досить складна та неврівноважена етнонаціональна структура населення. На роль «нації-засновника» претендують дві спільноти: канадці англійського та французького походження. Перші на початок 1970-х рр. складали 44%, а другі 28% населення країни. Інші 27% населення Канади представляли автохтонне населення (індійці, ескімоси) та вихідці з інших країн світу (90 національностей).

Канадська модель наголошує на двомовній основі існування єдиної канадської нації при одночасному визнанні як рівноправних інших культур. Канадський уряд визначив чотири основних напрямки державної політики мультикультурності, на які виділяються досить значні фінансові та організаційні ресурси:

1) допомога представникам усіх груп по подоланню культурних та інших бар’єрів на шляху до повноцінної участі у канадському суспільстві;

2) допомога іммігрантам з оволодіння офіційними мовами Канади;

3) допомога усім етнічним групам, які мають бажання та роблять зусилля зберегти й розвивати власну культуру;

4) сприяння контактам та культурній взаємодії членів різних груп в інтересах забезпечення національної єдності.

Отже, етнічні відмінності в Канаді сприймаються й навіть культивуються, однак до тієї межі, поки вони не порушують прав людини і не порушують існуючий у суспільстві порядок.

Незважаючи на досить суттєві вади мультикультуралізму, більшість фахівців вважає, що на сучасному етапі йому немає альтернативи, особливо в іммігрантських країнах. Відмова від „політики відмінностей” на користь примусової тотожності може призвести до зростання соціальної напруженості. Симптоматично, що й так звані „національні держави” Європи поступово відмовляються від асиміляційної стратегії, реально проводячи політику культурного плюралізму. Стає очевидним, що держава не може розраховувати на перетворення іммігрантів у повноцінних членів суспільства, не визнаючи за ними, хоча б частково, право на відмінність, на збереження ідентичності.