Навчальний елемент 1.4. Етнонаціональні спільноти: різновиди, утворення, розвиток

План:

1. Сутність та класифікація етнонаціональних спільнот

2. Основні підходи щодо походження етнонаціональних спільнот

3. Розмаїття теорій етносу та нації

4. Націоналізм як суспільний феномен

1. Сутність та класифікація етнонаціональних спільнот

Термінологічна невизначеність у питанні етнічних спільнот.

Етнічна спільнота (Концепція державної етнонаціональної політики України) – це стала сукупність людей, об’єднаних спільними ідентифікуючими ознаками (окремим походженням, мовою, культурою, релігією), яка має достатній потенціал для збереження і розвитку своєї етнічної самобутності.

Для позначення соціальних спільнот, які утворені за етнічним принципом, використовуються різні поняття: „народ”, „етнос”, „нація”, „народність”, „етнічна група”, „плем’я” тощо. Наразі проблемним залишається трактування відношень між цими поняттями і певна термінологічна невизначеність, обумовлена різними науковими підходами. Визначення понять – процедура аж ніяк не нейтральна, зокрема, у самому визначенні нації (етносу) вже імпліцитно закладена її теорія.

Термін «етнос» протягом століть мав значення групи кровно споріднених чи чужинців, об’єднаних спільним географічним місцем походження. Він передусім підкреслював значення кровно-родинного (сім’я – рід – плем’я) чи територіального походження особи.

У Радянському Союзі поняття „етнос” вживалося як родове для усіх етнічних спільнот, які, своєю чергою, поділялися на племена, народності та нації. При цьому, кожний із цих видів прив’язувався до певної формації (за К. Марксом). Племена відповідали первісній та частково рабовласницькій формаціям, народності – частково рабовласницькій і феодальній, нації – капіталістичній. На думку К. Маркса, в комуністичній формації етносів не буде, етнічність як така зникне. Соціалізм вважався перехідним етапом до комунізму і тому в країнах, де керували комуністи, було негативне ставлення до проявів етнічності. Зокрема, у Радянському Союзі йшла послідовна робота зі створення „радянського народу”.

У зарубіжній науці існує дещо відмінне розуміння етнічної термінології. Для позначення етнічних спільнот первісного та аграрного суспільств використовується термін „етнос”, а для індустріального та постіндустріального – використовуються терміни „етнічна група” і „нація”. Внаслідок того, що соціологія передусім досліджує сучасне суспільство, більшість соціологів зосереджує свою увагу на вивченні націй, а проблематику етносів залишають для етнологів. При цьому нації не можна розглядати як певні споруди, збудовані на очищеному майданчику. Невіддільність націогенезу від етногенезу засвідчується тим фактом, що люди завжди жили спільнотами. Отже, попри певну дискусійність, більшість сучасних учених вважають поняття „етнос” родовим для будь-якої стадії цивілізаційного розвитку народу.

Етнос (Концепція державної етнонаціональної політики України) – біосоціальна спільнота, котра виникла як результат тривалого процесу етногенезу на певній території, має сталі ознаки самобутньої свідомості, менталітету, психології, поведінки, стереотипів, культурної ідентичності, що сформувалася внаслідок спільності території проживання, історії, культури, мови та інших ознак.

Типологія націй.

Одна з перших спроб типології націй, яка була здійснена Г. Гегелем у праці „Філософія історії”, побудована на „державному” критерії. Без перебільшення можна стверджувати, що вона була „першопоштовхом” для цілої низки пізніших класифікацій, автори яких свідомо чи несвідомо копіювали гегелівський підхід, навіть тоді, коли вони не погоджувалися з ним у принципових моментах. Її „популяризували” К. Маркс і Ф. Енгельс, які користувалися цією типологією в ідеологічній полеміці. Іноді їх навіть називають авторами цієї типології. За Г. Гегелем, народи чи нації (він вживав ці поняття як тотожні) поділялись на „історичні” та „неісторичні”. На думку Г. Гегеля, держави – це „шлях Бога у світ”. Відтак народи (нації), які не мали своєї держави, не мають й історії, вони – „неісторичні” і приречені на зникнення. Загалом, народи, які протягом певного часу не довели своєї спроможності створити власну державу, не здатні на це в принципі. Натомість державні нації є „історичними”, мають право на подальше існування.

Німецька та французька нації мали різну політичну традицію, що обумовило різне розуміння самої нації. Ще у кінці ХVІІІ ст. німецький філософ і просвітитель Йоган Готфрід Гердер охарактеризував „націю” передусім як мовно-культурну спільноту, яка об’єднувала німців не за політичною ознакою, а за такими характеристиками, як спільність мови, культури, традицій. Це було обумовлено тим, що німці були розпорошені між сотнями, а після наполеонівських війн – десятками німецьких держав, князівств і „вільних міст”. Прийнято вважати, що такий принцип лежить в основі націй «східного типу» (Німеччина, Східна Європа, країни Третього світу).

Друга доктрина, авторство якої зазвичай приписують французьким філософам Ж. Руссо і Е. Ренану, ставить на перше місце принцип вільного волевиявлення, виражає волю індивіда розділити долю групи людей, що підпорядковуються одними з ними законами і визнають легітимність однієї і тієї ж державної влади на певній території. Етнічні складники не відігравали суттєвої ролі – до „нації” включалося все населення країни, незалежно від етнічного походження. Рівність прав різних етнічних груп гарантувалася належністю до однієї – політичної „нації”. Французька „нація” складалася не лише з етнічних „французів”, а й з бретонців, провансальців, пікардійців, ельзасьців та ін. На цьому побудовані нації «західного типу» (Франція, Великобританія, США, Канада та ін.).

Німецький історик Фрідріх Майнеке у книзі „Світове громадянство і національна держава” (1907 р.) запропонував поділ націй на „культурні” і „політичні”. Належність до «культурної» нації не залежить від державних кордонів, тим часом як належність до «політичної» нації обмежена ними. У «культурній» нації домінують „об’єктивні” чинники – спільна історична спадщина й мова, територія, релігія, звичаї тощо. Вона може існувати й без наявності держави та політичних інститутів. Особистість у такому випадку не вільна визначати власну національну належність – це її „природна” риса, така ж, як і здатність дихати. Під «культурною» нацією розуміється певний етнос з давньою історією; це найчастіше титульний етнос у поліетнічній країні. Таке трактування нації характерне для європейських країн. В основі «політичної» нації – ототожнення громадянства з національною належністю. Терміном «політична» нація позначають громадян однієї країни, незалежно від їх етнічної належності. Вона більш типова для новітніх країн. Типологія Ф. Майнеке подібна до типології Г. Гегеля, оскільки політична нація Ф. Майнеке є, передусім, державною.

Часто відповідником поняття „нація” є поняття „народ” та „держава”. Слово „нація” в англійській і французькій мовах часто є відповідником слова „країна” або „держава”. Ліга Націй, утворена у 1919 р., була, як відомо, об’єднанням держав, як і її наступниця – ООН. Термін „нація” в значенні „державна спільнота” використовується в міжнародній організації ООН.

Отже, у сучасній науці виділяють два розуміння поняття „нація”: 1) як політичної спільноти – політична або громадянська нація, яка базується на праві грунту і громадянства; 2) як мовно-культурної спільноти – культурна або етнічна нація, яка базується на абсолютизації кровної спорідненості і культури. Перше базується на англійській і французькій традиції, а друге – на німецькій та східноєвропейській. Насправді ці дві доктрини мають безліч нюансів, котрі ставлять під сумнів правомірність різкого протиставлення «етнонації» та «політичної нації», а їх бінарна типологія надзвичайно спрощена.

Проблематика націогенези.

Проблема виникнення й еволюції націй (націогенеза) охоплює надзвичайно широке коло питань, які можна узагальнити так: „де?”, „коли?” і „як?”. Якщо перше питання не викликає особливих проблем, оскільки відповідь на нього на загальнотеоретичному рівні відома – батьківщиною національного принципу вважається Європа, щоправда, з варіаціями по окремих країнах; то два інших залишаються предметом тривалих і завзятих дискусій.

Відповідь на питання „коли?” і „як?” взаємопов’язана. Щодо питання «коли?», то більшість дослідників є модерністами, тобто вважають нації продуктом модерної доби (індустріального суспільства, капіталізму) і закликають вимірюється їхній стан критеріями індустріалізації. Отже, акцент робиться на економічний чинниках націогенези. Вокер Коннор (США) зазначає, що твердження про те, що та чи інша нація існувала раніше кінця ХІХ ст., слід сприймати вкрай обережно. На підтвердження цієї думки він цитує дослідження Юджина Вебера, в якому говориться про те, що до Першої світової війни більшість французьких селян не усвідомлювали себе нацією, хоча французька нація вважається найдавнішою з європейських націй. Також він вказує, що хорватський, польський чи мадярський поміщик ХІХ ст. скоріше б визнав членом своєї нації свого коня, аніж селянина. Втім із модерністами не погоджуються представники так званого етатичного (від фр. „etat” – держава) підхіду, який заперечує співвіднесення нації лише з модерною добою. Обов’язковим атрибутом нації вони вважають наявність власної держави. На їхню думку нації існували ще до модерної доби.