2. Сутність, структура, формування та місце етнічної ідентичності.

Співвідношення понять «етнічність» та «етнічна ідентичність».

Зрозуміти механізми формування етнічності не можна, не звертаючись до аналізу ролі в цьому процесі культурних факторів. Саме від ступеня включенності особистості у своє етнокультурне середовище найбільш залежить міра виразності етнічності і її ціннісна значимість для індивіда.

Якщо проблема етнічності як приналежності, міри її виразності, тільки поставлена, то вимір етнічності як стану свідомості має досить сталу методологію й методику дослідження в рамках наук психологічного циклу. У них, як правило, предметом дослідження є етнічна ідентичність, яка трактується багатьма як синонім етнічності.

Вище було зазначено, що етнічна ідентичність являє собою основу формування етнічних спільнот. Сам термін «етнічна ідентичність» походить із зарубіжної етнопсихології. Його відповідником у радянський час був термін «етнічна самосвідомість», який має етнологічні корені. Попри дискусійність щодо змісту цих понять у сучасній науці їх прийнято ототожнювати.

Ю. Бромлей запровадив у науковий обіг вузьке й широке розуміння етнічної ідентичності: у вузькому розумінні вона інтерпретується як усвідомлення належності до етнічної спільноти, а в широкому – це уявлення людей про культуру, мову, історичне минуле свого народу, в тому числі про державність, територію. Якщо узагальнити дане визначення, то можна сказати, що етнічна ідентичність – це етнічні уявлення, усвідомлення належності до етнічної групи та етнічні інтереси.

Структура етнічної ідентичності.

Втім думки щодо структури етнічної ідентичності розрізняються в різних наукових школах. Одна з них визначає три компоненти етнічної ідентичності – когнітивний, афективний і поведінковий.

Когнітивний (раціонально-пізнавальний) компонент складається з уявлень, які формують «образ ми». Це етнічна поінформованість, знання про існуючу диференціацію людей на етнічні групи (етноси), про критерії їхнього виділення, про особливості “своєї” та інших етногруп і т.д. У період національних рухів і конфліктів особливо помітно зростає вплив уявлень із минулого. До них відносяться уявлення про великі часи в історії, успішних правителів, героїв, про стародавню культуру, звернення до якої, за припущенням, «врятує» народ. Повернення до традиційності часто називають «архетипами» свідомості. Зазначимо, що групові уявлення дуже стійкі. Транслюючись із покоління в покоління, вони мають властивість нормативного впливу на людей.

Однак поінформованість про принципи етнічної категоризації й самокатегоризації не приводить автоматично до готовності індивіда ототожнити себе з тією або іншою етнічною групою, тому що цей процес включає й афективні компоненти: емоції, оцінки, почуття. Вони можуть бути позитивними, негативними або нейтральними. Серед емоційних утворень особливо виділяеться «прагнення до психологічної спільності з групою» – соціальний мотив аффіліації.

Цю потребу люди відчувають різною мірою. Ступінь суб'єктивної включеності в етнічну спільноту може коливатися від високого ступеня особистісної значимості такої включеності (“для мене дуже важливо почувати себе представником свого етносу”) до повного відторгнення даної цінності (“для мене це не має значення”); може викликати як почуття самоповаги, так і почуття сорому. Загалом емоційність сприяє активному засвоєнню соціальної поведінки, прийняттю тих групових норм і моральних цінностей, які виробили члени даної групи чи колективу. Отже, у самій етнічній ідентичності закладена внутрішня конфліктність. Тому про неї можна говорити лише в тому випадку, коли сформоване почуття приналежності до етнічної групи, а основні її характеристики сприймаються як цінність.

Крім цього, в ідентичності присутній дуже важливий регулятивний, поведінковий компонент. Він і пояснює, чому етнічна ідентичність, як і всяка інша групова ідентичність, «керує» поведінкою людей. Цей компонент найбільш чітко виражений в інтересах, тому ми й називаємо інтереси «двигуном етнічної ідентичності». Ці інтереси включають в себе колективістські моральні принципи та цінності, вироблені в колективах і засновані на спільній реальній діяльності.

У вивченні етнічної ідентичності особистості й групи існують відміності. Ідентичність особистості вивчається за допомогою тестів, інтерв’ю та інших соціально-психолічних прийомів, а групова ідентичність вивчається ще й по вторинних джерелах – літературі, пресі, міфах, прислів’ях і т.ін.

Формування етнічної ідентичності.

Етнічна ідентичність набувається завдяки етнічній ідентифікації – процесу емоційно-пізнавального ототожнення особистості з певною етнічною групою. На практиці вона розгортається як аспект соціалізації, який полягає у свідомій діяльності особистості з пошуку свого етнічного „Я”. Процес етнічної ідентифікації особи триває протягом усього її життя. Це пов'язано як з величезним обсягом етнокультурної інформації, яка сприймається особою, так і з тим, що у самому сховищі цієї інформації – етнічній свідомості особи – відбуваються зміни, іде розвиток, доповнення, перетворення.

Етнічна група тільки тому має самоідентифікацію, а значить самосвідомість, що існують інші етнічні групи, які за рядом ознак відрізняються від неї. На основі своєї етнічності людина ідентифікує себе з певною етнічною групою. Спочатку йде процес адаптації: людина знаходить схожість (ідентичність) зі своєї етнічною групою („ми”) і різницю (диференціацію) з іншими етнічними групами („вони”). Відбувається порівняння „ми” і „вони”. У результаті міжособистісного спілкування зі «своїми» людина поступово звикає до сприйняття певного типу зовнішності, до фонетики (звучанню) рідної мови й т.п. Звикання переходить у схвалення, на основі якого формується почуття приналежності.

Етноцентризм.

Етнічна ідентифікація відбувається у формі порівняння, насамперед, за такими відмітними ознаками, як зовнішність, мова або звичаї Отже, тільки «розділення» – тобто диференціація й сприяє груповому самовиділенню. Порівняння неусвідомлено приводить до оцінювання. «Своє» (схоже) схвалюється і приймається, а «чуже» (несхоже) викликає зовні невмотивоване відкидання. Так, людина здається нам некрасивою, тому, що «у нас», приміром, світліша шкіра. Подібно і рідна мова: вона – звична, і тому здається благозвучною, а от чужа мова сприймається як незрозуміла «тарабарщина». Подібне порівняння тримається не стільки на реальних відмінностях, скільки на неусвідомлених даних про значимість цих розходжень, у яких уявлювана реальність стає «маркером» як етнічної диференціації, так і консолідації.

Етнічна ідентичність тлумачить „свою” етнічну спільноту як вищу порівняно з іншими. Уже люди первісної епохи свою належність до етнічних спільнот визначали за принципом: „я – інший”, „я – не такий”, „ми – свої”, „вони – чужі, не такі як ми”. „Ми” – всі ті, хто говорить нашою мовою, живе однаковим життям, володіє тією ж етнічною пам’яттю, знаннями і досвідом, мораллю і віруваннями і т.ін. Ця модель ставлення до чужинців функціонує з часів появи етносів і називається етноцентризмом.

Етноцентризм – це переконання вищості власного етносу над чужинцями і, відповідно, підозріле ставлення до представників інших етнічних груп, оцінка їхньої культури під поглядом власної; це поділ етнічних груп на „передові” та „відсталі”.

Фактично всі культури були до певної міри етноцентричними, і неважко розгледіти, як етноцентризм поєднується зі стереотипами мислення. Цим обумовлюється право свого етносу на виключне становище і провідну роль серед етносів певного народу, певної країни або й у більш широкому вимірі. Про чужих думають як про варварів або про людей, нижчих із морального погляду й розумово неповноцінних (у греків – «ми»-демос і «вони»-етнос; у римлян – «ми»-популос і «вони»-націо). Саме так більшість цивілізацій дивилися на представників нижчих культур, і таке ставлення спричинило безліч етнічних конфліктів упродовж історії людства. Етноцентризм може постати із ідеологічних намагань захистити свій етнос від політики його практичного знецінення з боку владних та ідеологічних структур інших (особливо державних) етносів. Водночас етноцентризм може проявитися як ідеологічна форма широкої експансії пануючого у певній поліетнічній державі етносу щодо усіх інших «підпорядкованих» етносів. Тоді він фактично стає подібним із шовінізмом.

Отже, етноцентризмом позначається унікальність, центричність та цінність якогось етносу у його взаєминах з іншими етносами. Але часто його використовують, щоб позначити зневагу до чужинців.

Етноцентризм, як джерело етнічних стереотипів, може виконувати як позитивні, так і негативні функції. Як правило, етнічні автостереотипи є позитивними, вони не відбивають реального сприйняття людини однієї національності іншими, оскільки вони переважно складаються на базі найкращих уявлень про себе. Зміст етнічного автостереотипу особливо чітко виявляється у стосунках за формулою «ми – вони». Кожен етнос, а більш точно його лідери, через міфи, ідеї, легенди, історію, традиції прагнуть утвердити оптимально вигідний для себе образ у світі, який досить часто допомагає досягти панівного статусу у поліетнічному середовищі. І тому люди так старанно вишукують своїх, перебуваючи в чужому середовищі.

Етнічна ідентичність в ієрархії соціальних ідентичностей.

Етнічна ідентичність має своє місце в загальній структурі ідентичностей людини: в однієї людини етнічна ідентичність може домінувати над іншими ідентичностями (громадянською, професійною, гендерною, віковою, релігійною тощо); в іншої – навпаки, відсуватися на узбіччя ідентифікаційної матриці. У першому випадку йдеться про етноорієнтований, у другому – про етноіндиферентний (лат. «байдужий») тип особистості. Ступінь виразності етнічного «я» залежить від того, як людина визначає саму себе. При цьому в структурі особистісної визначеності, і насамперед у матриці соціальної ідентифікації, етнічний статус займає, хоч і істотне, але непостійне місце (ефект ситуативної етнічності).

Для виявлення значимості етнічності в самосвідомості особистості використовується тест установок особистості на себе (self-attitudes test) М. Куна і Т. Макпартленда, який частіше називають просто «тестом Куна». Він був розроблений у середині 1950-х рр. і апробований численними соціальними психологами й соціологами. Інструкція у варіанті її творців (пізніше вона неодноразово змінювалася) виглядає в такий спосіб: «Нижче на сторінці Ви бачите 20 пронумерованих порожніх лінійок. Будьте ласкаві, напишіть на кожній з них відповідь на просте питання: "Хто я?" Напишіть просто 20 різних відповідей на це питання. Відповідайте так, начебто Ви відповідаєте самому собі, а не комусь іншому. Розташовуйте відповіді у тій послідовності, у якій вони приходять Вам у голову. Не піклуйтеся про їхню логічність або важливість. Пишіть швидко, оскільки Ваш час обмежений». Випробуваним на виконання тесту давалося 12 хвилин. Кількість відповідей на це питання варіювалося від 1-2 до 20 (при цьому середнє – становило 17 відповідей).

У міру виразності етнічного «я» вказівка своєї національної приналежності респондентом може «пересуватися» від 1 до 20 (останнього) місця. Так, соціолог може встановити наскільки для даного респондента або всієї вибірки важливий етнічний статус. Його місце в структурі особистісної визначеності може стати основою угруповання (наприклад, 1-7 місце – висока акцентуація етнічного статусу; 8-14 місце – середня акцентуація етнічного статусу; 15-20 місце – слабка акцентуація етнічного статусу), наступної типологізації й факторного аналізу за критерієм інтенсивності переживання етнічного «я».

Найчастіше у людей наявна етнічна ідентичність по типу «норми» (70% і вище). Доля тих, хто відніс себе до етнічно індиферентних (не надають значення національності при різних видах контактів), складає 10-12%. Людей з етноскривдженою ідентичністю взагалі небагато – до 5%, а з етноцентричною та етнодомінуючою – від 1 до 10%.

У дослідженні О.А. Болдецької, проведеному в Харківській області серед старшокласників і їхніх батьків, виділялися як приналежні до протилежних полюсів дві групи індивідів: етноорієнтовані й етноіндиферентні. До перших віднесені ті, для яких характерна глибока включенность в етнічну проблематику, висока значимість своєї етнічної приналежності й свого етнічного статусу. До групи етноіндиферентних були віднесені ті, для кого власна національна приналежність і національність оточуючих людей не мають значення, для кого етнічний статус не має особистісної цінності. Між позначеними крайніми полюсами етнічної ідентичності в реальності може розташовуватися безліч їхніх різновидів, що тяжіють в одну або іншу сторону.

Російська дослідниця М. Дробіжева, узагальнюючи результати ряду досліджень, проведених серед представників цілого ряду етнічних груп населення Російської Федерації, зокрема Г. Солдатовою, виділяє сім типів етнічної ідентичності: етнічний фанатизм, етнодомінуюча ідентичність, етноцентрична ідентичність, нормальна ідентичність, амбівалентна ідентичність, етнічна індиферентність, етнонігілізм у формі космополітизму. За основу взятий тип, названий “нормальна ідентичність”. Люди, що належать до цього типу, позитивно сприймають образ свого народу. Має місце сприятливе відношення до його культури, історії, природний патріотизм, що не переходить у фаворитизм, толерантні установки на спілкування з іншими народами, розуміння їхнього внеску в історію. Відхилення від норми можуть іти й у напрямку наростання етнічності, і в напрямку її згасання й навіть заперечення.

Рівні групової етнічної ідентичності.

Виявлення різних типів етнічної ідентичності свідчить про міру її виразності на особистісному рівні. Але можна виділити кілька її різновидів на рівні групи: нормальна та актуалізована. У нормальному стані в більшості представників етнічної групи проблеми, пов'язані з її статусом у системі етнічної стратифікації даного суспільства, політичним, економічним становищем, можливостями культурного розвитку, перебувають або на периферії інтересів групи, або взагалі не хвилюють більшість її представників. Актуалізація етнічності відбувається при наявності елементів соціальної нерівності, обумовленого етнічною приналежністю, нерозв'язаності багатьох важливих проблем, що забезпечують нормальне функціонування етнічної спільності, її життєздатність і подальший розвиток. Зростає її значимість у загальній структурі групових цінностей. Етнічність починає виконувати роль механізму інтеграції групи, формування її як “ми - спільноти”, що усвідомлює свою зв'язаність загальною історією, культурою, спільними інтересами і потребами.

Аналіз стану етнічності в сучасній Україні дозволяє зробити висновок, що для більшості її етнічних груп, характерний стан актуалізованої етнічності. Він проявляється в усе більшому усвідомленні свого національного “Я”, своєї культурної специфіки, інтересів свого етносу. Прийняті державою і його органами рішення усе більше починають сприйматися через оцінки їхнього впливу на статус, положення, перспективи розвитку груп, що утворюють етнонаціональну структуру населення України.

Ситуативний характер і соціальна обумовленість етнічної ідентичності.

Американський учений С. Хантингтон указує, що в сучасному світі людина вільна обирати будь-яку ідентичність, і якщо раніше вважалося, що походження, стать і вік є жорстко фіксованими, то тепер їх часто обирають, змінюють або зрікаються. Отже, етнічна ідентичність (утім, як і інші види ідентичностей) – ситуативна, тобто має здатність змінюватися, особливо за тривалих міжетнічних взаємин.

Це свідчить про повну соціальну домінанту етнічної ідентичності щодо етнічності і залежність головним чином від етнічної ідентифікації (соціалізації). У сучасній соціології превалює теза про те, що майже всі ідентичності індивіда є соціокультурними за своїм змістом. На думку російського дослідника М. Губогло, фактично всі ідентичності, крім гендерної та частково етнічної, належать до класу соціокультурних явищ. Вони базуються на певних цінностях – стрижнях культури, роль якої в сучасному світі стало зростає.

За твердженням І. Семененка, ідентичність стає сьогодні в центрі змінюваної соціокультурної реальності; саме вона поєднує ланки тріади „особистість – суспільство – культура”. Мова та інші культурні коди є відтепер центральними для внутрішньої ідентичності так само, як і для нашого відчуття належності до спільноти і групи чи нашої колективної ідентичності.

Зменшення питомої ваги соціальності, втрата глибокої соціальної вкоріненості (занепад соціальних інститутів, розмивання соціальних груп) та формування соціокультурної реальності (розширення транскультурних просторів) істотно змінили зміст і перебіг ідентифікацій. Якщо раніше ідентичність була наслідком впливу соціальних структур та інститутів, то тепер вона, по-перше, сама виявляється дедалі більше здатною структурувати цілий світ, а по-друге, дедалі частіше утворюється під впливом культурних чинників.

За сучасних умов стабільна ідентичність – принципово неможлива. Ідентичності слід сприймати як змінні, нестабільні й узгоджувальні. Межі ідентичності змінюються протягом життя індивіда. Це зумовлено циркуляцією культурних значень. Індивіди можуть на різних рівнях ідентифікації відчувати свою належність водночас до кількох етнічних спільнот. Сучасна етносоціологія говорить про «плавучу етнічність» – подвійну чи навіть потрійну, що зумовлює складність ідентифікації особистості, особливо за умов поліетнічного суспільства.

Фактори посилення етнічної ідентичності.

До головних факторів, які забезпечують і підкріплюють етнічну ідентичність відносять державотворення, військову мобілізацію та релігію. Можна навіть стверджувати, що творення власної держави, війни та спільна релігія посилювали етнічні почуття не лише в окремих індивідах, але й серед цілих етносів.

Залежність між національною та соціальною стійкістю групи взагалі ще мало досліджена і потребує подальшого аналізу. Проте певну відповідність можна відзначити і нині. Скажімо, існує взаємна залежність між зовнішнім оточенням та внутрішньою стабільністю. Вона обернено пропорційна: чим сильніша зовнішня небезпека, тим міцніше внутрішнє об’єднання; і навпаки – якщо слабшає зовнішня загроза, помітнішими стають внутрішні конфлікти.

Означений механізм широко використовується в політичній практиці: створення образу зовнішнього ворога нерідко використовується як засіб для закликів до національної єдності, або до посилення колективного протистояння. У такому разі „ми-група” („свої”) приписуватиме собі переважно позитивні якості, а негативними нагороджуватиме свого супротивника. Цей соціально-психологічний механізм покладений в основу етноцентризму, проте він діє також як чинник почуттів патріотизму, здатності до самопожертви.

Основним механізмом згуртованості етнічної спільноти є «оживлення» історичної пам’яті. Зокрема, найбільш етнічно мобілізуюча тема – це ідеологема збитків народу, насамперед збитків культурі. Їх убачають у дискримінації національної мови, витісненні її з конкретних сфер функціонування, наприклад сфери суспільного життя, вищої освіти, а в деяких народів навіть із домашнього, сімейного спілкування.

При цьому, частина етнополітичної еліти посилається, як правило, на найбільш негативні сторінки історії колонізації. Водночас колонізаторська еліта частіше згадує лише про позитивні моменти. Слід зауважити, що місцеві еліти далеко не завжди виступали захисниками власних народів, надаючи перевагу компромісам із колонізаторами.

Пріоритет позитивного ставлення до представників власної нації – вияв того, що К. Дойч називав «компліментарністю». Іншими словами – це система емоційних зв’язків між представниками однієї нації, почуття солідарності. Цей принцип діє на найзагальнішому, здебільшого, абстрактному рівні. Американець може не любити свого сусіда-американця і дружити з французом, але на загальному рівні він ставиться до «американців взагалі» краще, аніж до «французів узагалі». Це почуття солідарності міцнішає у воєнний час і стає більш усвідомленим, коли конкретна особа опиняється за кордонами власної країни. У пошуках виходу з лабет самотності людина починає шукати „групи своїх” — своїх за мовою, культурою, способами думання і поведінки. Такими референтними, захисними „групами своїх” стають і етнічні групи. Отже, етнічні характеристики є дуже сильними, глибоко вкоріненими у внутрішній світ і повсякденне життя особистості навіть в умовах посилення уніфікаційних і глобалізаційних процесів.