levchenko_v_i_sudakov_m_o_melnik_i_l_ta_in_klinichna_diagnos

ють рентгенівські промені в меншій мірі, ніж органи і тканини тварини, чим створюється необхідна для дослідження контрастність на екрані. Атмосферне повітря при введенні в різні порожнини не викликає ускладнень і швидко розсмоктується, через що його частіше використовують. Повітря для контрастності вводять у порожнини суглобів, сухожильних піхв і слизових сумок, шлунок коням, собакам, черевну порожнину коням, дрібним тваринам (пневмоперитонеум), в навколониркову жирову клітковину (пневморен), у сечовий міхур (пневмоцистографія). Повітря в порожнини вводять, дотримуючись звичайних правил хірургії.

Контрастні речовини з великою атомною масою здатні інтенсивно поглинати рентгенівські промені, чим викликають чітку контрастність на екрані. До них відносять барію сульфат (для дослідження шлунково-кишкового тракту), калію бромід (для дослідження сечового міхура та вим'я), сергозин (для урографії, ва-зографії, діагностики захворювань вим'я), йодоліпол (для бронхо-, пієло-, фістулографії, дослідження вим'я), кардіотраст (для дослідження судин серця і вим'я), а також ряд інших препаратів (діодон, нікотраст, йодурон, тріумбрен, тріопак, урограф, гіпак, кардіограф, трийодтраст тощо).

Використовуючи рентгеноскопію, при житті тварини можна побачити такі зміни, які не виявляють іншими методами. Крім того, можна простежити за роботою окремих внутрішніх органів (легень, серця, кишечника, суглобів) у динаміці, не викликаючи неприємного відчуття у тварин.

До недоліків рентгеноскопії слід віднести: відсутність об'єктивного документа, робота в затемненому приміщенні, перебування лікарярентгенолога під час дослідження у зоні розсіяного випромінювання.

Режим роботи апарата при просвічуванні залежить від його типу й товщини ділянки дослідження. Твердість рентгенівських променів для дослідження дрібних тварин може коливатися від 50 до 65 кіловольт, а інтенсивність від 3 до 4 міліампер, для великих — відповідно 60—80 кВ і 4—5 мА. При просвічуванні різних ділянок тіла у тварин на екрані спостерігають різноманітну тіньову картину, для аналізу якої необхідний певний досвід роботи.

При рентгеноскопії необхідно враховувати, що тіньова картина рентгенівського зображення, крім фізико-хімічних властивостей досліджуваної ділянки, залежить від просторового взаєморозміщення рентгенівської трубки, ділянки дослідження та екрана, а також напрямку центрального пучка рентгенівських променів.

Рентгенографія (виготовлення рентгенівських знімків) — це метод дослідження, при якому за допомогою рентгенівських променів на світлочутливій плівці після її фотографічної обробки

344

одержують негативне зображення внутрішньої структури досліджуваної ділянки тіла.

Для рентгенографії, крім рентгенівського апарата, необхідні рентгенівська плівка, касети, підсилюючі екрани, проявник і фіксаж для обробки плівки.

Рентгенівська плівка з двох боків має світлочутливий шар. її виготовляють розмірами 13X18 см, 18X24, 24X30, 30X40 см. Для дослідження тварин бажано мати плівку чутливістю 300— 400 обернених рентген і більше. Рентгенівська плівка чутлива до видимого світла, тому всі маніпуляції з нею проводять при темночервоному світлі.

Рентгенівські касети — плоскі алюмінієві коробки з грубостінною задньою кришкою. Касети мають ті ж стандартні розміри, що й плівка.

Підсилюючі екрани — картонні пластинки, вкриті вольфрамовокислим кальцієм. Розміри їх відповідають розмірам плівки та касет. При дії рентгенівських променів екрани світяться голубим світлом. Для виготовлення знімків рентгенівську плівку закладають у касету між підсилюючими екранами, які скорочують експозицію у 10—20 разів.

Рентгенографію проводять у незатемненому приміщенні. Касету щільно прикладають переднім боком до досліджуваної ділянки тіла, а з протилежного боку встановлюють рентгенівську трубку. Відстань від трубки до касети повинна бути такою, щоб конус рентгенівських променів охоплював необхідну для дослідження ділянку. Вона повинна бути не меншою п'ятикратної товщини об'єкта, з якого роблять рентгенографію. Перед проведенням рентгенографії на пульті управління підбирають відповідні параметри (напругу, експозицію).

Знімки з однієї і тієї ж ділянки роблять у двох взаємно перпендикулярних проекціях: ківцівки — в передній і боковій; голову, шию, грудну клітку, черевну порожнину — в боковій і зверху вниз або знизу вверх. У великих тварин рентгенографію грудної клітки і органів черевної порожнини роблять лише в боковій проекції.

Плівку обробляють у розчинах проявника і фіксажу. Рецепти цих розчинів додають до кожної коробки рентгенівських плівок. Експоновану плівку проявляють протягом 5—6 хв при температурі розчину 18—20 °С. Час фіксування повинен бути не менше подвоєного часу проявлення. Після фіксування плівку старанно промивають у проточній воді не менше 15—20 хв і сушать. Якісна рентгенограма повинна бути достатньо прозорою для проходження світла, мати чіткий контрастний малюнок як в загальному плані, так і в деталях. Розглядати й вивчати рентгенограми краще за допомогою негатоскопа. Це — прямокутний ящик, всередині якого розміщені електричні лампочки, а на передній стінці встановлене матове скло.

345

Крім звичайної рентгенографії, застосовують і ряд інших спеціальних методів: флюоро-, томо-, рентгенокімо-, стереорентгенографію, рентгенофотометрію, рентгенокінематографію.

Флюорографія — метод фотографування зображення з флюороскопічного екрана на малоформатну плівку. Плівки проявляють і переглядають на флюороскопі. Цей метод застосовують для масового дослідження легень у овець і телят, останніх хвостових хребців у корів.

Томографія — це метод пошарової рентгенографії, який дає змогу визначати глибину патологічного процесу. При томографії трубки і заряджена касета переміщаються у протилежних напрямках по відношенню до нерухомого досліджуваного об'єкта. На рентгенограмі буде зображення того шару, площина якого збігається з площиною осі качання трубки і касети.

Рентгенокімографія — це метод визначення величини амплітуди переміщення контурів тіні рухливих органів. Для цього використовують спеціальний кімограф, який має решітку з 25 свинцевих пластин шириною 12 мм кожна з проміжками між ними 1 мм. При рентгенокімографії переміщається або решітка, або касета. На рентгенокімограмі одержуємо амплітуду коливань тіні функціонуючого органа, за якими визначають наявні зміни.

Стереорентгенографія—метод одержання об'ємної рентгенограми досліджуваної ділянки. Вона полягає у тому, що роблять два знімки з однієї і тієї ж ділянки при зміщенні трубки на 6,5 см, тобто на довжину, рівну середній відстані між зіницями людини. Дві рентгенограми розглядають через стереоскоп, де одержують об'ємне зображення.

Рентгенофотометрія — метод кількісного визначення мінеральних речовин у кістковій тканині за рентгенограмою шляхом порівняння щільності тіні кістки з відповідною ділянкою тіні кісткового клина (еталона). Метод грунтується на властивості поглинання рентгенівських променів тканинами залежно від їх щільності. Еталон виготовляють із кістки великої рогатої худоби. Це клин довжиною 100 мм, шириною 12 мм, висотою на одному кінці 25 мм, на другому — 0,2 мм. Довжина клина розділена на 10 секторів, у кожному з яких відомий вміст мінеральних речовин. Рентгенофотометрію застосовують для ранньої діагностики порушення мінеральновітамінного обміну у високопродуктивних тварин. З цією метою проводять рентгенографію певної ділянки кісткової тканини (хвостові хребці, п'ястна кістка та ін.) на касету без підсилюючих екранів разом з кістковим еталоном. Рентгенограму вставляють у фотоосеометр і через досліджувану точку тіні кістки пропускають вузький пучок світла, інтенсивність якого вимірюють мікроамперметром. Потім визначають аналогічну за щільністю ділянку рентгенограми з тінню клина. Встановлена таким чином щільність ділянки тіні досліджуваної кістки за еталоном по-

346

казує вміст мінеральних речовин у даній ділянці в міліграмах на квадратний міліметр.

Рентгенокінематографія — фотографування кінокамерою внутрішніх органів, що знаходяться у русі із рентгенівського екрана. Необхідною умовою для цього є синхронна робота кінокамери та рентгенівської трубки.

Поряд з позитивними сторонами рентгенографія, як і рентгеноскопія, має свої недоліки. Недоліками цього методу є те, що рентгенографічний метод дослідження не дає змоги розглядати досліджувані органи при їх функціонуванні, й на його проведення витрачається багато часу, він порівняно дорогий.

ТЕХНІКА БЕЗПЕКИ ПРИ РОБОТІ З РЕНТГЕНІВСЬКИМИ АПАРАТАМИ

При рентгенологічному дослідженні для захисту від дії рентгенівських променів та струму високої напруги необхідно дотримуватися певних правил техніки безпеки та користуватися спеціальними пристосуваннями.

Для захисту від м'яких рентгенівських променів використовують алюмінієві фільтри. Пластинки з алюмінію товщиною 1— 2 мм встановлюють у рентгенівській трубці перед отвором для виходу променів. Наявність фільтра обов'язкова для кожної трубки.

Металевий тубус, прикріплений безпосередньо до трубки з боку отвору для виходу променів, обмежує ширину пучка рентгенівських променів, спрямованих на пацієнта. Широка металева основа та сам тубус з наявністю свинцю поглинають і відсікають промені, які розходяться в різні боки.

На передній стінці екрана для просвічування встановлюють просвинцьоване скло, яке захищає голову та верхню частину тулуба рентгенолога від рентгенівських променів при рентгеноскопії. Металеві козирки на екрані в місці прикріплення ручок захищають руки рентгенолога від променів, які пройшли мимо екрана з просвинцьованим склом. Для захисту його тулуба і ніг використовують просвинцьований гумовий фартух, для жінок-рентгеноло-гів — спідницю з просвинцьованої гуми. Для захисту рук рентгенолога або обслуговуючого персоналу від рентгенівських променів використовують просвинцьовані гумові рукавиці.

Нижня частина тулуба і ноги захищаються від рентгенівських променів ширмою, оббитою просвинцьованою гумою або листовим свинцем. Вона має вигляд дерев'яного щита довжиною 1,5 і висотою 1 м, встановленого на невеликих колесах для переміщення. Використовують і більші захисні ширми з вікном, у яке встановлено просвинцьоване скло.

Абсолютного захисту від рентгенівських променів не існує. Частина прямих і розсіяних променів завжди потрапляє на рентгено-

347

лога. Крім того, рентгенівські промені іонізують повітря, і в рентгенівському кабінеті протягом робочого дня (5—6 год) нагромаджуються озон і азотисті сполуки, які шкідливо впливають на організм через дихальні шляхи. Тому рентгенівський кабінет необхідно добре провітрювати. Для працівників рентгенівських кабінетів одержана доза рентгенівських променів не повинна перевищувати 0,1 рентгена на тиждень. Ефективність захисту від рентгенівських променів встановлюють за допомогою дозиметричного або медичного контролю.

При роботі з рентгенівськими апаратами необхідно дотримуватися загальних правил захисту від струму високої напруги. Конструкція сучасних рентгенівських апаратів виключає небезпеку удару струмом при правильній експлуатації апаратів. Для профілактики електротравм необхідно надійно заземлювати апарати, а також знати умови їх експлуатації і точно виконувати вимоги інструкції, що додається до кожного апарата.

Для захисту людей (рентгенологів, обслуговуючого персоналу, викладачів, студентів) від шкідливого впливу дії рентгенівських променів на організм важливо дотримуватися встановлених вимог при організації і обладнанні діагностичного кабінету ветеринарної медицини. Рентгенівський кабінет — це сукупність приміщень з апаратурою і допоміжним обладнанням, призначених для рентгенологічних досліджень. Рентгенівські кабінети ветеринарної медицини залежно від призначення і об'єктів дослідження повинні мати приміщення від 16 до ЗО м2 висотою 2,5—3 м. Кабінети для дослідження великих тварин (клініки вузів, іподроми, кінні заводи та ін.) обладнують стаціонарними рентгенівськими апаратами. В кабінеті встановлюють станок для фіксації тварин. При організації рентгенівського кабінету необхідно мати дозвіл санітарноепідеміологічної станції району або міста. При проектуванні кабінету слід ураховувати, що вікна повинні виходити на північний бік, стіни суміжних кімнат мати товщину в 1,5—2 цеглини (для стаціонарних апаратів). Капітальну стіну покривають баритовою штукатуркою товщиною 2—2,5 см на висоту 1,7 м або облицьовують просвинцьованою гумою. При наявності над рентгенівським кабінетом другого поверху стелю також забезпечують відповідним захистом. Двері рентгенівського кабінету повинні бути оббиті свинцевою пластиною товщиною 1 мм або просвинцьованою гумою на висоту 150—170 см. Електропроводка до щитка рентгенівського апарата має бути від окремого незалежного введення. Вікна в рентгенівському кабінеті затемнюють матерчастими шторами та порт'єрами чи ставнями й порт'єрами. Стаціонарний рентгенівський апарат у кабінеті встановлюють так, щоб пучок променів при дослідженні був спрямований у бік капітальної або добре захищеної стіни. Пульт управління розміщують подальше від штативу з рентгенівською трубкою і відгороджують від випроміню-

348

вання трубки великою захисною ширмою. Підлогу в кабінеті асфальтують або роблять дерев'яну, вкривають лінолеумом чи поліхлорвініловим пластиком. Система вентиляції повинна забезпечувати не менше як одноразовий обмін повітря протягом години з обігрівом повітря, що надходить в зимовий період. При вході в рентгенівський кабінет встановлюють сигналізацію, яка забороняє вхід у приміщення під час роботи.

Рентгенівський кабінет забезпечують індивідуальними засобами захисту від рентгенівських променів: захисні ширми, просвин-цьовані фартухи, рукавиці тощо.

При рентгенівському кабінеті розміщують фотолабораторію (не менше 12—15 м2 у вузах), де заряджають касети плівкою і обробляють рентгенівські плівки. В обладнання фотокімнати входять: вологий стіл для обробки плівки, сухий стіл для зарядки плівки в касети, два ліхтарі з червоним фільтром, ванночки для обробки плівки, негатоскоп, шафа для зберігання касет, плівок, хімічних реактивів, шафа для сушки плівок.

У кожному рентгенівському кабінеті ведуть журнал обліку рентгенологічних досліджень. В кабінетах обов'язково повинен бути рентгенологічний музей, для якого відбирають кращі рентгенограми з ділянок тіла здорових тварин і рентгенограми з типовими картинами захворювань. Рентгенограми розміщують у спеціально виготовлених світлових вітринах.

ЗАСТОСУВАННЯ РЕНТГЕНІВСЬКОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ДЛЯ ДІАГНОСТИКИ ЗАХВОРЮВАНЬ СКЕЛЕТА

Для одержання рентгенівських знімків окремих ділянок тіла тварини використовують певні укладки (положення досліджуваної ділянки по відношенню до касети з плівкою і напрямку пучка рентгенівських променів). Щоб виявити патологічні зміни, одні й ті ж ділянки кінцівок необхідно фотографувати з різних боків. Напрямок центрального пучка променів щодо досліджуваного об'єкта називають проекцією. Для кожної проекції використовують свою укладку.

Розрізняють дві основні проекції: пряму й бокову. В прямій проекції фотографування здійснюють при спрямуванні променів уздовж сагітальної площини в напрямку спереду назад або ззаду наперед. Залежно від напрямку центрального пучка променів розрізняють: прямий передній знімок (касету розміщують на передній поверхні кінцівки, а напрямок центрального пучка променів спрямовується ззаду наперед) і прямий задній знімок (касету прикладають до задньої поверхні, а центральний пучок променів йде спереду назад). При боковому знімку центральний пучок спрямовують з латерального боку, а касету прикладають з внутрішнього або навпаки. Крім основних проекцій, використовують

349

допоміжну скошену проекцію, або напівбоковий знімок, коли центральний пучок променів спрямовують під кутом до досліджуваного об'єкта, наприклад, спереду збоку, всередину й назад.

Знімки, як правило, роблять у двох взаємно перпендикулярних проекціях — прямій і боковій. Деякі частини тіла у тварин (голову, плечовий, скакальний, зап'ястковий суглоби та фаланги великої рогатої худоби) рекомендують фотографувати і в скошеній проекції.

Техніка укладки кінцівок у коней і великої рогатої худоби не має принципової різниці. Знімок проводять на стоячій тварині. Повал використовують при дослідженні неспокійних тварин, молодняка великої рогатої худоби і дрібних тварин. Для рентгенографії ділянки пальців великих тварин бажано мати підставки: скошену під кутом 20—25° для знімків прямої проекції і прямокутну — для бокової проекції.

При рентгенографії дотримуються таких правил: касету прикладають щільно до досліджуваного об'єкта, об'єкт і касету розміщують перпендикулярно до центрального пучка променів, стараючись розмістити на одній прямій центр трубки, середину об'єкта та центр касети. Відстань від трубки до касети повинна бути такою, щоб конус променів обхоплював повністю фотографовану ділянку кінцівки. Відповідно до цього вибирають і розмір касети. Стежать, щоб досліджувана кінцівка і касета були нерухомі.

Кожна кістка по периферії побудована із компактної речовини (кортикальний шар). Компактна кісткова речовина в різних кістках має неоднакову товщину. На рентгенограмі кортикальний шар довгих трубчастих кісток має найбільшу товщину, а в коротких — найменшу, середнє місце належить плоским кісткам. У здорових тварин кортикальний шар дає інтенсивне, гомогенне затемнення і має чіткі, гладенькі контури, а виявлені нерівності відповідають нормальним анатомічним горбам, гребеням, шершавостям. Під компактним шаром кістки знаходиться губчаста речовина, яка на рентгенограмі має дрібноабо крупнозернистий чи змішаний рисунок. Суглобовий хрящ на рентгенограмі не дає тіні, тому між суглобовими кінцями кісток помітна світла смужка — рентгенівська суглобова щілина. Ширина її у здорових тварин відповідає товщині суглобових хрящів. Окістя на рентгенограмі не дає тіні, але в патологічних випадках воно нерідко окостеніває і тоді вздовж поверхні кістки виявляють лінійні або іншої форми тіні периостальних нашарувань. Розрізняють фізіологічну та патологічну перебудову кістки. При фізіологічній перебудові загальна кількість кісткової речовини залишається незмінною. Патологічна перебудова може бути наслідком запальних, токсичних, дистрофічних процесів, травматичних пошкоджень, надмірного функціонального навантаження. Патологічна перебудова супроводжується або втратою кісткової речовини, або ж збільшенням її.

350

При 'рентгенологічній діагностиці захворювань скелета виявляють такі аномалії: зміни кісткової структури, форми й цілісності кісток та суглобів, а також їх контурів.

Остеопороз — патологічна перебудова кісткової структури, що супроводжується рівномірним зменшенням кількості кісткової речовини в одиниці об'єму кістки. Рентгенологічне на фоні нормальної кісткової структури спочатку з'являються окремі вогнища розрідження, які в подальшому зливаються.

Остеосклероз — характеризується протилежними остеопорозу ознаками. Кістка на рентгенограмі ущільнена, кортикальний шар потовщений, контури його збоку окістя і кістково-мозкового каналу нерівні. Рентгенологічне можна діагностувати кісткову атрофію (зменшення об'єму кістки), деструкцію кістки (порушення структури з заміною її гноєм, грануляціями або пухлинами), остеонекроз (розвивається при порушенні живлення кісткової тканини), секвестрацію кісткової тканини (зумовлюється гнійним запаленням), гіперостоз (значне потовщення кістки), екзостози (патологічні кісткові утворення внаслідок доброякісного пухлинного процесу), остеофіти (кісткові нашарування при подразненні окістя).

Тріщини кісток, або неповні переломи, відображаються на знімку або екрані у вигляді лінії просвітлення, що зникає у тіні кістки.

Повні переломи кісток (поперечні, косі, поздовжні, спіралеподібні, діафізарні, метафізарні, епіфізарні, комбіновані) рент-генологічно характеризуються лінією просвітлення і тінню зміщення.

'Артрити (запальні процеси в суглобах) рентгенівському зображенні проявляються змінами суглобової щілини, хрящових пластинок, суглобової капсули, форми поверхні суглоба та кінців кісток.

Артрози (дистрофічні процеси в суглобових хрящах і кістках, що утворюють суглоб) характеризуються звуженням рентгенівської суглобової щілини, зближенням кісток, кістковими розрощеннями на суглобових кінцях у вигляді губкоподібних утворень.

Рівень і стан мінерального обміну в кістковій тканині у тварин вивчають методом рентгенографії останніх хвостових хребців.

ЗАСТОСУВАННЯ РЕНТГЕНІВСЬКОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ДЛЯ ДІАГНОСТИКИ ЗАХВОРЮВАНЬ ОРГАНІВ ДИХАННЯ

Рентгенологічне дослідження органів дихання проводять за допомогою рентгеноскопії та рентгенографії. При рентгеноскопії вивчають морфологічну картину легень і встановлюють їх функціональний стан. На екрані стежать за характером рухів, положен-

351

ням і амплітудою переміщення діафрагми, за рухом тіней ребер, зміною яскравості легеневого фону при вдиху і видиху, за динамічною зміною патологічних тінеутворень. Рентгенографією досліджують лише морфологічні структурні зміни в легенях.

Найбільш широко у практиці ветеринарної медицини використовують рентгеноскопію легень. Кожне рентгенологічне дослідження починають обов'язково з просвічування легень, за результатами якого судять про необхідність і характер наступної рентгенографії. Великих тварин перед рентгенівським дослідженням витримують на 6—12-годинній голодній дієті. Тварин фіксують у станку (крім спокійних). Рентгенівську трубку встановлюють так, щоб центральний пучок променів при загальному огляді грудної клітки потрапляв на середину 8—9-го ребер. Трубка повинна знаходитися від грудної клітки на відстані 15—20 см, що забезпечує видимість легеневого поля у коня від 5—6-го до 15—16-го ребер. При такому положенні трубки рентгенівські промені спрямовуються зліва направо або справа наліво, проникаючи через усю товщину правої і лівої легень. За законами рентгенівського тінеутво-рення легеня, що прилягає до екрана або касети, проглядається чіткіше. Легеня ж другого боку, розміщена ближче до рентгенівської трубки, дає нечіткий, розпливчастий рисунок. Тому тварин досліджують з обох боків. Для одержання роздільних зображень легень у великих тварин можна робити знімки з однієї легені за допомогою дорсо-вентральної проекції.

Здорові легені практично майже не затримують рентгенівських променів, їх зображення має світлий фон, на якому добре виступають тіні щільних органів грудної клітки. На екрані та знімку легені видно лише в міжреберних проміжках, інші ділянки прикриваються інтенсивними тінями ребер, лопаток, плечових кісток, діафрагми й серцево-судинної системи. Рентгеноскопію легень у великої рогатої худоби та коней проводять при нагрузці 60— 80 кіловольт і силі струму 5—10 міліампер.

Рентгенографію легень проводять на плівку розміром 30X40 см при відстані від фокуса трубки до касети 90—100 см (відстань від трубки до грудної стінки тварини 20—25 см). Напругу та силу струму вибирають залежно від частоти дихання, чутливості плівки, вгодованості тварини, ширини грудної клітки, інших показників. При частому диханні експозиція повинна бути коротшою. Задовільні знімки одержують при напрузі 65—90 кіловольт, силі струму 100— 120 міліампер, експозиції — 0,25—0,50 с.

Для дослідження легень у дрібних тварин (вівці, кози, свині, собаки) в основному застосовують рентгеноскопію. Перед дослідженням тварин витримують на голодній дієті не менше 6 год. Грудну клітку просвічують в природному стоячому положенні тварини. Грудні кінцівки відводять вперед. Рентгенівські промені спрямовують справа наліво, трубку центрують у овець на середи-

352

ну 5—7-го ребер, а у свиней — 8—9-го. Для масового рентгенологічного дослідження можна застосовувати флюорографію.

У здорових тварин при дослідженні органів грудної клітки одержують диференційоване тіньове зображення. Воно складається із світлих легеневих полів, на фоні яких добре виділяються інтенсивні тіні ребер, серця і менш інтенсивні — судин та бронхів. При боковому спрямовуванні рентгенівських променів на екрані й плівці одержують площинне зображення правої і лівої легені. У великих тварин при боковому спрямуванні рентгенівських променів легеневе поле виступає у вигляді світлого трикутника, верхня частина якого межує з інтенсивними тінями грудних хребців і м'язів спини, передня

— щільними тінями від анконеусів і задньою межею серцевосудинного силуета, ззаду і знизу — з тінню діафрагми та органів черевної порожнини. У дорослих великих тварин верхівкові частки і передня частина діафрагмальних часток майже недоступні для рентгенологічного дослідження. На рентгенограмі грудної клітки розрізняють тіні від кровоносних судин та великих бронхів. У здорових тварин ступінь прозорості легень неоднаковий й залежить від вгодованості тварини, ширини грудної клітки, густоти волосяного покриву, фази дихання. При рентгеноскопії досліджують сам акт дихання (інтенсивність тіней легень, екскурсія тіні діафрагми при вдиху й видиху). У дрібних тварин, на відміну від великих, легеневе поле можна продивитися повністю. Прозорість легеневого фону також неоднакова в зв'язку з різним ступенем вентиляції легень у частках, нашаруванням більш інтенсивних тіней підшкірної клітковини, м'язів, інших тканин. У рентгенівській картині легень дрібних тварин ураховують зміщення тіней ребер, зміни прозорості легень при вдиху і видиху, положення і екскурсії тіні діафрагми, вираженість пульсації серця і судин. Трахея у всіх тварин входить у грудну порожнину на рівні плечо-лопаткового суглоба у вигляді світлої на екрані і темної рівної смуги на рентгенограмі. У здорових тварин лімфатичні вузли, листки реберної і пульмональної плеври не дають тіней.

При захворюваннях легень і плеври різні морфологічні зміни при рентгенологічній діагностиці будуть мати вигляд затемнень або просвітлінь на екрані чи на рентгенограмі, що пов'язане із зменшенням або збільшенням наповнення легень повітрям. Симптом затемнення оцінюють за його розміром, формою, інтенсивністю, структурністю, контурністю, кількістю і локалізацією.

Обширним затемненням може бути при лобарних пневмоніях і ексудативних плевритах. При вогнищевих змінах розміри затемнення будуть меншими.

За формою розрізняють затемнення округлі (ехінококові міхурці), кільцеподібні (повітряні кісти, абсцеси, каверни), овальні (осумковані плеврити), трикутні (ателектази), лінійні (сполучнотканинні та фіброзні розрощення у легенях по ходу бронхів).

353