levchenko_v_i_sudakov_m_o_melnik_i_l_ta_in_klinichna_diagnos

який забезпечує двобічну передачу імпульсів з внутрішніх органів на шкіру і з шкіри на внутрішні органи. Це досягається через тісний анатомічний зв'язок вегетативної нервової системи з соматичною.

Вегетативна нервова система (симпатичний відділ) утворює в організмі ряд сплетінь, вузлів, які іннервують певні внутрішні органи. Від переднього сонячного сплетіння ідуть волокна до шлунка, дванадцятипалої кишки, підшлункової залози, печінки та селезінки, при патології яких у коня виникає зона гіпералгезії на шкірі нижньої частини грудної клітки (краще справа) між 5-м і 10-м ребрами. Болі з боку шлунка краще відображаються на шкіру заднього схилу холки.

Підвищену больову чутливість при ураженні тонкого відділу кишечника, сліпої кишки і нижнього коліна великої ободової кишки (іннервує заднє сонячне сплетіння) знаходять дещо нижче середини грудної стінки між 11-м і 13-м ребрами, при цьому сліпа кишка відбиває болі краще на правий бік, а інші — на лівий.

Зона гіпералгезії верхнього коліна великої ободової кишки з тазовим згином і шлункоподібним розширенням (іннервується

Уділянці, де поперек крижовий відділ, знаходять гіпералгезії сечового міхура, яєчників і сім'яників (іннервує сплетіння).

Увеликої рогатої худоби лише одна зона гіпералгезії — схил холки (захворювання Здорові тварини при дослідженні гіпералгезії не виявляють реакції. При патології

дослідження супроводжується занепокоєнням тварини.

До глибокої (пропріоцептивної) чутливості відносять чутливість м'язів, кісток, зв'язок, сухожиль, суглобів. Сигнали від цих утворень проводяться постійно, як і імпульси від шкірних рецепторів, у кору головного мозку. Але ці імпульси проводяться іншими волокнами дорсальних корінців і в спинному мозку ідуть в пучках Голля і Бурдаха. В мозку створюється уявлення про положення тіла в просторі під час руху тварини і в спокої. Кращим методом дослідження глибокої чутливості є спостереження за твариною, облік тих рухів, які вона здійснює в звичній обстановці. Крім того, тварині надають незвичні пози: перехрещують грудні кінцівки, виставляють ногу вбік або далеко вперед тощо. Здорові тварини зразу ж приймають природну позу, а при ураженнях стовбура мозку, дорсальних корінців його, зорового горба і тім'яної частини кори головного мозку такі положення в просторі довго утримуються твариною (рис. 69). При оцінці відповідних реакцій необхідно враховувати голод і втому тварини, які гальмують глибоку чутливість і тим самим сприяють тривалому збереженню зазначених розладів,

ДОСЛІДЖЕННЯ РУХОВОЇ СФЕРИ

Рухова сфера — це та частина нервової системи, яка відповідає за всі рухи тіла. Вона складається із центральних і периферичних нейронів.

Центральні нейрони розміщуються у корі і підкорковій частині головного мозку. Об'єднуючись, вони утворюють так звані пірамідні й екстрапірамідні шляхи. Пірамідні шляхи проводять імпульси від кори великих півкуль до спинного мозку і дальше до м'язів. При цьому частина волокон даного шляху направляється до ядер черепномозкових нервів і центрів спинномозкових рефлексів, завдяки чому кора мозку впливає на діяльність названих утворень.

Центри екстрапірамідних шляхів у вигляді смугастих тіл розміщуються в підкірці. По рухових волокнах цих шляхів в спинний мозок і дальше до м'язів безперервно надходять імпульси від проміжного, середнього та довгастого мозку, мозочка і мозкового мос-та. Завдяки цим імпульсам забезпечується підтримання м'язового тонусу і регуляція м'язових рефлексів.

Периферичні рухові нейрони знаходяться у вентральних рогах спинного мозку та ядрах черепномозкових нервів. Проходячи через рухові корінці спинного мозку і згаданих нервів, аксони їх досягають м'язів, де закінчуються у вигляді рухових волокон.

Важлива роль у регуляції рухів тіла належить також сегментарнорефлекторному апарату спинного мозку. Кожний такий сегмент складається із чутливого й рухливого нейронів, з'єднаних відповідно з певними ділянками шкіри та групами м'язів. До складу

244

сегмента входить також сіра речовина спинного мозку, де замикаються зазначені нейрони і утворюється рефлекторна дуга.

При дослідженні рухової сфери особливу увагу звертають на тонус м'язів, здатність їх до активних рухів і координацію рухів.

Загальний м'язовий тонус досліджують оглядом тварини, звертаючи увагу на положення тіла, постановку кінцівок, голови, вушних раковин і хвоста. Пальпацією визначають упругість і об'єм окремих груп м'язів. У здорових тварин вони помірно напружені, чинять деяку протидію пасивним рухам. Об'єктивні дані про стан м'язового тонусу і збудливості м'язів одержують при дослідженні їх спеціальними вимірювальними приладами: імпульсний електронний стимулятор марки ІЕС-01, апарат КЕД-5, апарати типу АСМ. При патології тонус м'язів може підвищуватися і знижуватися.

Підвищення м'язового тонусу (гіпертонія м'язів) характеризує ться тим, що уражені м'язи різко виділяються, стають щільними і майже не піддаються пасивним рухам. Суглоби в такої тварини знаходяться у стані максимального розгинання, а хода стає напру женою. Гіпертонія охоплює окремі м'язи або цілі групи їх (стовб няк, отруєння стрихніном). Підвищення тонусу м'язів буває також

в'ялістю і дряблістю уражених м'язів. Загальна гіпотонія виникає при тривалій гіподинамії, утриманні тварин без моціону, при недостатній і неповноцінній годівлі, анеміях, гастроентеритах, багатьох хронічних захворюваннях.

До розладів рухової сфери нервової системи відносять порушення скоротливої здатності м'язів. Часткову втрату здатності м'язів до активних рухів називають парезом, а повну втрату — паралічем. Залежно від місця ураження парези і паралічі поділяють на периферичні і центральні.

Периферичні паралічі виникають при ураженні рухових відділів спинного мозку або периферичних нервових стовпів. Вони характеризуються зниженням тонусу уражених м'язів, втратою шкірних і сухожильних рефлексів, швидким розвитком атрофії, відсутністю контрактур, пошкодженням окремих органів. Найбільш часто периферичні паралічі уражують лицьовий, передло-патковий, променевий нерви внаслідок здавлювання їх або травм.

Центральні паралічі виникають при ураженні рухових відділів головного мозку або нервових волокон, що з'єднують головний мозок із спинним. Вони характеризуються підвищенням тонусу уражених м'язів, підвищенням сухожильних рефлексів і послабленням шкірних, відсутністю явищ атрофії, наявністю контрактур, ураженням великої ділянки тіла. Центральні паралічі спостерігаються частіше при інфекційних захворюваннях (сказ, хвороба

245

Ауєскі, чума). Вони можуть виникати також при гельмінтозах, токсичних процесах і незаразній патології.

Паралічі можуть уражувати один м'яз або орган (моноплегія), -симетричні (парні) м'язи або органи (параплегія, рис. 70), одну половину тіла (геміплегія).

До розладів скоротливої здатності м'язів відносять також -судороги.

Судорогами називають мимовільні скорочення м'язів. Вони є наслідком збудження кори і підкоркових центрів, а також периферичних рухових нейронів. Залежно від характеру м'язових скорочень розрізняють клонічні, тонічні й змішані (клоніко-тонічні) судороги.

Клонічні судороги характеризуються дуже короткими і швидко настаючими один за одним скороченнями окремих м'язів або їх груп, що змінюються їх розслабленням. Виникають вони раптово і швидко припиняються, спостерігаються протягом короткого або тривалого часу. Клонічні судороги спостерігаються при ураженні головного мозку і його оболонок (інфекційний енцефаломієліт, чума), порушенні мозкового кровообігу, тяжких родах і розладах обміну речовин, отруєннях.

Інколи судороги поширюються на більшість м'язів тіла, й м'язові скорочення характеризуються великою силою і швидкістю. Такі судороги називають к о н в у л ь с і я м и . Різновидністю конвульсій є е п і л е п т и ч н і п р и п а д к и , при яких повністю втрачається свідомість, мимовільно виділяється сеча та кал.

246

Клонічні судороги, які поширюються на окремі групи м'язів, бувають у вигляді тремор_у м'язів, гіперкінезу і тіку.

Тр е м о р — невеликої сили скорочення м'язів, які нагадують тремтіння. Він буває при отруєннях, захворюваннях головного та спинного мозку, у кімнатних собак. Іноді тремор починається легкими скороченнями окремих м'язових пучків, які не поширюються на весь м'яз. Це так звані фібрилярні посмикування (посіпування). Як правило, вони починаються на м'язах анконеусів, потім поширюються на м'язи плеча, шиї, тулуба. Зустрічаються у чистокровних коней і високопродуктивних корів при підвищенні температури та інфекційних захворюваннях, у корів — при травматичному ретикуліті і перикардиті, кетозі, гепатодистрофії.

Г і п е р к і н е з и — ритмічні судороги окремих груп м'язів, які виникають внаслідок подразнення головного мозку різними токсинами. При інфекційному енцефаломієліті вони проявляються періодичним викиданням язика, погойдуванням голови, жувальними плавальними рухами, плямканням губами.

Ті к — ритмічні, координовані рухи одних і тих же м'язів. Проявляються у вигляді рухів повік, вух.

Тонічні судороги характеризуються стійким тривалим спазмом м'яза або групи м'язів, які нібито заклякають у цьому стані. Розрізняють тонічні судороги потиличних м'язів (контрактура потилиці), жуйних (тризм), м'язів кінцівок (крамп). Вони характерні для менінгіту, кетозу, лістеріозу, пасовищної тетанії, останніх стадій сказу у корів. Тризм буває у коней при стовбняці, ботулізмі. Тонічні судороги, які поширюються на все тіло, називають т е т а н і ч н и м и . Вони особливо характерні для стовбняка коней. Судороги можуть

бути й змішаними, к л о н і к о - т о н і ч н и м и , які характеризуються чергуванням тонічних і клонічних або навпаки. Такі судороги бувають у телят і поросят при сальмонельозі, у свиней і собак при чумі, у коней при трипанозомозі, а також в усіх тварин при енцефаліті і енцефаломієліті.

Координацію рухів досліджують у спокої і при русі тварини. У здорових тварин рухи координовані. Розлади координації рухів називають а т а к с і я м и (від грецьк. а — заперечення, taxis — порядок). Залежно від часу їх виникнення (під час руху чи в спокої) атаксії поділяють на статичні й динамічні.

Статична атаксія проявляється порушенням рівноваги тварин у стані спокою. Вона характеризується похитуванням тулуба, крупа, голови, прогинанням карпальних суглобів. Тварина ледве тримається на широко розставлених кінцівках, поступово нахиляється набік. У тяжких випадках вона сідає або валиться назад, падає. В основі статичної атаксії лежить ураження мозочка і його-- ніжок.

Динамічна атаксія помітна лише під час руху тварини. Вона характеризується похитуванням тулуба, некоординованими рухами

247

кінцівок або всього тіла. Динамічні атаксії виникають при розладах глибокої чутливості, ураженні дорсальних корінців, пучків Голля і Бурдаха спинного мозку, вищих чутливих центрів головного мозку.

Залежно від місця локалізації патологічного процесу в чутливій сфері нервової системи розрізняють периферичні, спинальні, мозочкові та кортикальні атаксії.

Периферична атаксія виникає при ураженнях задніх стовпів

•спинного мозку і характеризується некоординованими рухами кінцівок. Спостерігається частіше у коней при сапному ураженні

•суглобів, зв'язок, капсул, у собак при пахіменінгіті.

Спинальна атаксія характеризується порушенням як координації рухів, так і рівноваги. Розвивається при розладах провідності імпульсів у пучках Голля і Бурдаха спинного мозку.

Мозочкова атаксія перебігає з порушенням статичної і динамічної координації у формі погойдування тіла. Зустрічається у ко-«ей при інфекційному енцефаломієліті.

Кортикальна атаксія проявляється відсутністю пристосування до рельєфу місцевості. Тварина спотикається, рухається невпевнено. Розвивається при ураженні кори головного мозку.

ДОСЛІДЖЕННЯ РЕФЛЕКСІВ

Рефлекс — це відповідна реакція організму на подразнення рецепторів, яка здійснюється за участю центральної нервової системи. Робота всіх органів здійснюється рефлекторно. Дослідження рефлексів дає змогу зробити висновок про стан центральної нервової системи, периферичного нервово-м'язового апарата і провідникових шляхів, а також оцінити стан різних органів і сегментів тіла. Рефлекси поділяють на поверхневі й глибокі.

До поверхневих рефлексів відносять рефлекси шкіри і рефлекси із слизових оболонок. До шкірних належать рефлекс холки, черевний і копитної кістки. Рефлекси слизових оболонок: кон'юнктиви, корнеальний, чхальний і кашльовий.

До глибоких рефлексів відносять рефлекси сухожилків, м'язів і окістя. Найбільше клінічне значення мають колінний і ахілового сухожилля.

Досліджують рефлекси нанесенням певного подразника на відловідну ділянку тіла з наступною оцінкою реакції організму. У здорових тварин рефлекси виражені помірно.

Послаблення або підвищення шкірних і рефлексів слизових оболонок пов'язане з ураженням головного мозку, дорсальних і вентральних корінців, чутливих і рухливих волокон периферичних «ервів. Втрата або послаблення рефлексів характерні для периферичних паралічів. Посилення рефлексів відбувається при ураженні центрального рухового нейрона. Зміни рефлексів слизових

248

оболонок залежать від стану рефлекторної дуги: трійчастого нерва, його ядра, ядра лицьового нерва і його волокон.

Послаблення глибоких рефлексів означає ураження чутливих елементів рефлекторної дуги, частіше на рівні корінців і спинного мозку. Відсутність рефлексів свідчить про пошкодження периферичного нерва. Посилення глибоких рефлексів можливе при послабленні коркових гальмівних впливів, підвищеній збудливостіі кори головного мозку і рефлекторної дуги.

ДОСЛІДЖЕННЯ ВЕГЕТАТИВНОГО ВІДДІЛУ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ

Вегетативна нервова система складається із симпатичного і парасимпатичного відділів. Досліджують її методом рефлексів і фармакологічними методами.

Найбільш поширені рефлекси грунтуються на обліку змін серцевого ритму. ..Око-серцевий рефлекс здійснюють надавлюванням пальцями через повіки на очні яблука. Губо- і вухо-серцевий рефлекси проводять за допомогою накладання закрутки у коней відповідно на верхню губу і вушну раковину. Частоту серцевих скорочень підраховують у спокої і через 0,5 хв, не припиняючи подразнення. Якщо вказані дослідження не викликають змін частоти пульсових ударів або вони коливаються у межах !Д частини від початкової, то такі результати свідчать про нормотонію, тобто про приблизну рівність тонусу обох відділів вегетативної нервової системи. При вираженій ваготонії кількість серцевих скорочень зменшується на '/з і більше від початкової кількості ударів за хвилину, а у симпатикотоніків вона зростає на 'Д і більше.

Для ваготонії характерні легка пітливість, сповільнений пульс, звуження зіниці, блідість і підвищена вологість шкіри, схильність до гастричних розладів, еозинофілія. При симпатикотонії спостерігаються загальна неврівноваженість, експансивність, екзофталь-мія, частий пульс, схильність до облисіння, еозинофілія.

Фармакологічні методи полягають у введенні в організм різних препаратів, що діють переважно на симпатичний або парасимпатичний відділи вегетативної нервової системи, для встановлення мінімальної їх дози, що спричиняє виражену реакцію. З цією метою використовують адреналінову, пілокарпінову, атропінову та інші проби.

ДОСЛІДЖЕННЯ ЛІКВОРУ

Ліквор (спинномозкова, або цереброспинальна, рідина liquor cerebrospinalis) омиває нервову тканину, циркулюючи у підпавутинному просторі, шлуночках і каналах головного та спинного-мозку. Спинномозкова рідина утворюється у судинних сплетіннях,

249

епендимі, м'якій оболонці мозку, нервовій тканині та глії. У коней і великої рогатої худоби її загальна кількість становить від 300 до 350 мл. Щохвилини утворюється 0,2—0,8 мл ліквору і весь він поновлюється 3—7 разів на добу. Спинномозкова рідина постійно рухається у підпавутинному просторі та периваскулярних щілинах до місць ЇЇ відтоку, який здійснюється через венозну та лімфатичну системи. Ліквор необхідний для нормального функціонування мозкової тканини. Він є амортизатором для головного та спинного мозку, захищаючи його від механічних пошкоджень, бере участь у живленні, обмінних процесах мозкової тканини та виведенні кінцевих продуктів метаболізму, підтримує стабільність водно-електролітного стану, має бактерицидні властивості.

Утворення, циркуляція та склад ліквору залежать не лише від стану центральної нервової системи, а й організму в цілому, тому дослідження його має важливе значення як для діагностики захворювань головного й спинного мозку та їх оболонок, так і для вивчення патогенезу хвороб, що перебігають з ураженням нервової системи, і прогнозування глибини патології. Для клініцистів особливе значення має вивчення проникності патогенних продуктів та лікарських речовин через гематоенцефалічний бар'єр (ГЕБ) у лікворну систему та ефективність ендолюмбального введення лікарських препаратів з метою безпосередньої дії на патологічний процес у мозку.

Для одержання ліквору в ветеринарній медицині застосовують люмбальну, постокципітальну та субокципітальну пункції.

Люмбальну (люмбосакральну) пункцію проводять на стоячих тваринах або вимушено лежачих. Місце пункції знаходиться між останнім поперековим хребцем та переднім краєм крижової кістки. Тут пальпується еластична, ледь помітна «впадина». Місце проколу знаходиться на перетині двох ліній: перша з'єднує медіальні кути маклаків, друга — проходить по остистих відростках хребців. Місце проколу вистригають і дезинфікують. Пункцію роблять спеціальною голкою з мандреном довжиною 80—150 мм і товщиною 1,2—1,8 мм. Перед пункцією роблять прокол або надріз шкіри. Потім вводять голку з мандреном у субарахноїдальний простір. При проведенні люмбальної пункції голка проколює шкіру, підшкірну клітковину, поперекові м'язи, міжхребцеву зв'язку і тверду оболонку спинного мозку, після проколювання якої відчувається «провалювання» голки в люмбальну цистерну. При правильному проколюванні, після витягування мандрена, спинномозкова рідина виділяється спонтанно струмінню чи по краплях або її витягують за допомогою шприца. Для кращого витікання ліквору можна перетискати яремні вени, що сприяє підвищенню тиску в спинномозковому каналі. Відстань від шкіри до люмбальної цистерни нараховує у дорослої великої рогатої худоби 70—90 мм, у коней —

250

80—120 мм. При відповідних навиках люмбальну пункцію легко виконати і після неї не буває ускладнень у тварин.

Субокципітальну (цистернальну) пункцію здійснюють у лежачій на боці або стоячій у спеціальному станку тварині, в положеннях з гарно зафіксованою і зігнутою (під себе) головою, У собак, котів, молодняка свиней прокол краще робити при загальному наркозі. Місце пункції знаходиться у потиличній ямці між потиличною кісткою та атлантом. Точку проколу шукають на перетині двох ліній: першої, яка проходить по остистих відростках шийних хребців, та другої — перпендикулярної до неї, яка з'єднує краніальні кути атланти. Ці кути досить добре пальпуються у великої рогатої худоби та коней. Пункцію проводять спеціальною голкою з макдреном. Після підготовки місця проколюють зверху вниз шкіру, підшкірну клітковину, вийну зв'язку, м'язи, тверду та судинну оболонки мозку. Глибина до потиличної цистерни у великих тварин становить від 65 до 85 мм. Про правильність проколювання свідчить виділення ліквору після витягування ман-дрена.

Постокципітальну (цервікальну) пункцію в більшості випадків роблять на лежачих тваринах з добре зафіксованою та максимально зігнутою вентрально головою, подібно до субокципіталь-ної, але переваги її полягають у тому, що голку вводять дальше від життєво важливих органів (довгастий мозок, передні сегменти спинного мозку). Прокол роблять між першим (атлантом) і другим (епістрофеєм) шийними хребцями на місці перетину двох ліній — першої, проведеної по остистих відростках шийних хребців, та другої, яка з'єднує каудальні кути атланта (перпендикулярно). Глибина проколювання від 60 до 90 мм.

Для лабораторних досліджень ліквор беруть по фракціях у З—4 пробірки загальною кількістю від 5 до 15 мл. До ліквору, який містить фібриноген, що буває при ураженнях ГЕБ, менінгітах, необхідно додавати антикоагулянт, щоб запобігти зсіданню.

Фізичні властивості ліквору. Вимірювання лікворного тиску (рахиметрія) проводять спеціальними манометрами або лікворографами і виражають у міліметрах водяного стовпчика (мм. вод. ст.) чи одиницях Паскаля (кПа). Прилад для вимірювання тиску під'єднують до пункційної голки зразу після витягування мандре-на, не допускаючи втрат ліквору. Рахиметрію здійснюють протягом 1—3 хв. Лікворний тиск у великої і дрібної рогатої худоби становить 80—270 мм вод. ст., у коней — 270—490. У великих тварин (велика рогата худоба, коні) рахиметрію роблять і в стоячому положенні, при ньому тиск дещо нижчий, наприклад, у корів лікворний тиск, заміряний на лежачій тварині, становить 80— 250 мм вод. ст., а в стоячому положенні тварини до 150 мм вод. ст. Підвищення лікворного тиску спостерігається при менінгоенцефа-літі, гідроцефалії, печінковій комі, отруєнні свинцем, абсцесах,

251

набряках, крововиливах у мозку. Зниження тиску буває при закритих мозкових травмах, важкій дегідратації.

Колір. Ліквор, одержаний від здорових тварин, безбарвний. Перші порції його можуть незначно забарвлюватися у червоний колір через домішування крові, яка зникає в наступних фракціях. Яскравочервоне забарвлення ліквору (еритроцитрахія) зустрічається при крововиливах у лікворну систему внаслідок розриву кровоносних судин. У подальшому це призводить до ксан-тохромії — фарбування ліквору в кавово-жовтий колір внаслідок перетворення гемоглобіну в білірубін, оксигемоглобін і метгемоглобін. Еритроцитрахія та ксантохромія спостерігаються при травмах, пухлинах, гіперемії мозку, сонячному ударі, менінгітах, енцефалітах. Жовтий відтінок ліквору буває при піроплазмозі, нута-ліозі, лептоспірозі, печінковій комі, жовтяницях.

Прозорість. У здорових тварин спинномозкова рідина прозора. Помутніння ліквору встановлюють при значному збільшенні вмісту клітин (еритроцитів, лейкоцитів, мікроорганізмів) та загального білка в ньому. Це часто буває у хворих на менінгіт, менінгоенце-фаліт. При гнійному менінгіті спинномозкова рідина стає мутною, а при туберкульозному менінгоенцефаліті — опалесцентною.

Консистенція. У здорових тварин ліквор має водянисту консистенцію. Желеподібна консистенція буває у випадку проникнення через ГЕБ у лікворну систему фібриногену, якого в нормі там немає. Це спостерігається при пошкодженні ГЕБ, гнійному та туберкульозному менінгітах.

Запах. Мозкова рідина, одержана від здорових тварин, не має запаху. При уремії ліквор може набувати запаху сечовини. Гнильний запах спостерігається при гнійному менінгоенцефаліті, що є несприятливим прогнозом.

Відносна щільність ліквору у тварин становить 1,004— 1,008 кг/л. При ураженнях центральної нервової системи (менінгіт, гнійний менінгоенцефаліт, інфекційний енцефаломієліт коней), злоякісній катаральній гарячці, уремії, діабеті відносна щільність ліквору підвищується.

Хімічне дослідження ліквору. Білок. Визначення концентрації білка в лікворі проводять уніфікованою біуретовою реакцією. У лікворі міститься незначна кількість білка, тому рефрактометричний метод краще не застосовувати. Дослідження кількості білка в спинномозковій рідині має важливе діагностичне значення при патології мозку. Захворювання центральної нервової системи супроводжується підвищенням концентрації білка в лікворі (гіперпротеїнрахія). Залежно від величини збільшення судять про глибину патологічного процесу. Гіперпротеїнрахія пов'язана з посиленим проникненням білків крові через ГЕБ внаслідок його пошкодження, із зниженим виведенням білків із лікворної системи при порушенні циркуляції, надходженням його із клітин мозку

252