levchenko_v_i_sudakov_m_o_melnik_i_l_ta_in_klinichna_diagnos

Діагностичну пункцію сичуга здійснюють для уточнення діагнозу зміщення в 12-му або 11-му міжребер'ях голкою з канюлею. Голку спрямовують в краніо-вентральному напрямку. Виділювані гази можна розрізняти за кислим запахом, а виділювана рідина має рН від

1,5 до 2,5.

Ендоскопію проводять у правій голодній ямці зліва або справа залежно від зміщення. При лівобічному зміщенні в краніо-вент- ральному напрямі з правого боку знаходять червоного кольору рубець, зліва світло-червоний зміщений сичуг. Далі попереду, у верхній половині здутого сичуга і лівого боку рубця, видно темного кольору селезінку.

Методика зондування сичуга розроблена лише у телят молочного періоду годівлі, оскільки у них в період акту ссання змикаються губи стравохідного жолоба (автори методу Симонов І. М, Мушинський М. С.). Вміст сичуга в телят у перші 0,5—2,5 год життя до годівлі молозивом відрізняється від вмісту, одержаного через 1 год після випоювання молозива. Величина рН відповідно становить 3,6—4 і 5,1—5,4; загальна кислотність — 3—4 і 48— 52 од., зв'язана соляна кислота — 0,5—2 і 11—24 од., пептична активність за Меттом — 0,1— 0,2 і сліди — 0,3 мм, хімозинна дія за П'ятницьким — 80—326 с і 50— 55 с. Вільна соляна кислота в сичужному соку відсутня.

При діареях у вмісті сичуга новонароджених телят багато слизу, рН відхиляється у лужний бік, активність ферментів знижена.

«ДОСЛІДЖЕННЯ ШЛУНКА КОНЯ

Оскільки шлунок у коней розміщений у передньому відділі черевної порожнини і на відстані від черевної стінки, дослідження його у них зовнішньою пальпацією і перкусією утруднене й малоефективне. Тому для діагностики хвороб шлунка в основному використовують дані анамнезу, клінічних ознак, зовнішнього огляду, ректального дослідження, зондування шлунка, дослідження його вмісту та інші методи.

При функціональних розладах шлунка, гастриті, виразковій хворобі спостерігаються: зниження або втрата апетиту, позіхання, вивертання верхньої губи, млявість, сонливість, сірий наліт на язиці, жовтяничність слизових оболонок, набрякання твердого піднебіння, інколи незначні ознаки занепокоєння, тварина оглядається на черево, особливо після годівлі. При гострому розширенні шлунка бувають дуже виражені ознаки занепокоєння: тварина тупцює, часто оглядається на черево, падає на землю й валяється, швидко піднімається і рухається вперед, займає не характерні для неї пози (сидячої собаки та ін.), у хворих реєструють відрижку, навіть блювання, задишку, підвищення потіння, невели-

174

ке випинання 14—17 лівих міжреберних проміжків у верхній частині грудної клітки.

Ректальним дослідженням при цьому у невеликих коней під переднім краєм лівої нирки вдається прощупати задню стінку шлунка у вигляді еластичного напівкруглої форми тіла, яке переміщується синхронно з дихальними рухами, а також переміщення селезінки в ділянку лівої здухвини.

При гострому розширенні шлунка пальпацією установлюють підвищення тонусу міжреберних м'язів і чутливу зону відображених болей на задньому схилі холки.

Аускультацію шлунка у коней внаслідок особливостей його розміщення в черевній порожнині не застосовують.

Найбільш ефективним методом дослідження шлунка у коней є зондування з одержанням і аналізом його вмісту. Одержані при цьому дані в більшості випадків є вирішальними для встановлення діагнозу, визначення перебігу та прогнозу хвороби й призначення науково обгрунтованого лікування тварин. Зондування шлунка застосовують також для видалення газів і кормових мас, введення всередину лікарських і поживних речовин, гастро-графії, гастротонометрії й інших методів досліджень.

Дослідження шлункового вмісту і шлункового соку. Важливими показниками при дослідженні шлунка є результати аналізу шлункового вмісту та шлункового соку.

Шлунковий вміст у коней одержують за допомогою носо-стра- вохідного зонда, апарата Комовського та інших електровакуумних приладів. Шлунковий вміст, одержаний без попередньої підготовки тварини, називають нативним (натуральним, природним). Досліджують його для діагностики хвороб шлунка і кишок з явищами кольок.

Для діагностики функціональних розладів шлунка і гастриту існує метод дослідження шлункового вмісту, одержаного після застосування пробного подразника. При цьому шлунковий вміст одержують спочатку натще після 12—16-годинної голодної дієти, а потім після згодовування чи введення через зонд пробного подразника або парентерального введення фармакологічних препаратів, що посилюють секрецію шлункового соку.

Як пробний подразник використовують: 500 г вівсяного борошна з 3 л води, 1,2—1,6 кг — з 10 л води, 500 г пшеничного борошна — Зл води, 500 г подрібненого вівса з 2,5 л води, 1 л 5%-ного етилового спирту.

Існує одноразовий і фракційний методи одержання шлункового вмісту. При одноразовому методі досліджують одну порцію вмісту, одержану через 20—25 хв після введення спиртового пробного подразника.

При фракційному методі шість порцій вмісту одержують через 45, 65, 85, 105, 125 та 145 хв після застосування подразника. Всі

175

сім порцій шлункового вмісту досліджують органолептичне та із застосуванням хімічних методів (колір, запах, консистенція, кількість, кислотність та перетравна здатність); першу порцію, одержану натще, досліджують ще й мікроскопічним методом. Колір шлункового вмісту залежить від пробного подразника і домішки жовчі, що надходить із дванадцятипалої кишки. Запах вмісту специфічний: від слабокислого до кислого. При гнильних процесах відчувають запах сірководню та ін. Консистенція вмісту залежить від залишків пробного подразника, а при патології шлунка — від наявності в ньому слизу, гною, крові та інших домішок.

У здорових коней кислотність вмісту шлунка, одержаного натще, коливається у межах: загальна — 4—9 титрованих одиниць; вільна НСі — 0—6 од.; зв'язана НС1 — 2—8 титрованих одиниць. Через 85 хв після пробного подразника ці показники збільшуються і становлять: загальна кислотність 13—20 титрованих одиниць; вільна НСІ — 5—9; зв'язана НСІ — 5—12 титрованих одиниць. Через 145 хв усі показники кислотності знижуються до вихідних.

Я. І. Клейнбок виділив чотири типи порушення секреторної функції шлунка — гіперацидний, астенічний, інертний і субацид-ний. При гіперацидному типі секреції натще загальна кислотність становить 25—45 од., а через 80 хв після застосування подразника вона підвищується до 70—90 од. і утримується на цьому рівні 2—2,5 год, не повертаючись до вихідного рівня. При астенічному типі секреції загальна кислотність натще 20—40 од., через 45 хв після застосування пробного сніданку вона досягає 70—80 од. у коней і 80— 100 од. у собак, а в подальші ЗО хв. швидко знижується. При інертному типі секреції відмічають зменшення загальної кислотності до 10—16 од. титру, вільна соляна кислота відсутня або не перевищує 2—3 од. На пробний подразник відповідь організму настає лише через 1 год 45 хв і пізніше, загальна кислотність підвищується дуже повільно і не перевищує 16 од. у коней і 60 од. у собак. Субацидну форму розпізнають по низькій загальній кислотності (3—5, рідко 10—12 од. титру), вільна соляна кислота відсутня. Після даванки пробного сніданку кислотність шлункового вмісту може знижуватися і досить рідко, під кінець дослідження, підвищується до 10—15 од. титру.

При мікроскопії осаду шлункового вмісту, одержаного натще, у здорових коней спостерігають поодинокі лейкоцити і епітеліальні клітини в полі зору. При гастриті виявляють слиз, збільшення кількості лейкоцитів і епітеліальних клітин (більше п'яти в полі зору). При відсутності в шлунку вільної соляної кислоти у його вмісті дуже часто виявляють мікроби, частки корму, крохмальні зерна.

При дослідженні шлункового соку одержують важливіші дані

176

про секреторну функцію шлунка, на підставі яких можна робити висновок про його патологію.

Методика одержання шлункового соку грунтується на наявності постійної секреції шлунковими залозами у коней при відсутності в шлунку корму і на посиленні її постійним негативним тиском в апараті. Цей спосіб дає змогу одержати секрет шлункових залоз без домішок різних пробних подразників.

Про рівень секреції шлункових залоз роблять висновки на підставі об'єму, кислотності та ферментної активності соку за певний проміжок часу. У здорових коней за першу годину дослідження кількість шлункового соку становить 1—2 л, вільної НС1— 10—ЗО титрованих одиниць, загальна кислотність—18—40 титрованих одиниць, перетравна здатність пепсину за Меттом — 3—7 мм, вміст лейкоцитів

— 50—250 в 1 мкл. За другу годину ці показники досягають: кількість соку—1,5—2,5 л; вільної НС1—15—40 титрованих одиниць; загальна кислотність — 22—50 титрованих одиниць; перетравна здатність пепсину — 4—8 мм; кількість лейкоцитів — 50—200 в 1 мкл.

Порушення секреторної функції шлунка може характеризуватися підвищенням секреції (гіперсекреція) і зниженням її (гіпосек-реція), підвищенням кислотності (гіперацидітас), зниженням кислотності (гіпоацидітас), відсутністю у секреті соляної кислоти (ана-цидітас).

При гастритах у шлунковому соку може збільшуватися вміст вільної соляної кислоти (гіперацидний гастрит) або зменшуватися (гіпоацидний чи субацидний гастрит), або він може зовсім бути відсутнім (анацидний гастрит) чи знаходитися у межах фізіологічних коливань (нормацидний гастрит).

Гіперацидний гастрит супроводжується підвищеною або нормальною секрецією шлункового соку. При атрофічному гастриті : поряд із зменшенням секреції соку у ньому відсутні вільна соляна кислота та ферменти (ахілія).

При всіх формах гастриту у вмісті шлунка збільшується кількість лейкоцитів у 10—15 разів.

. ДОСЛІДЖЕННЯ ШЛУНКА СВИНЕЙ

У свиней шлунок розміщений на нижній черевній стінці в лівому підребер'ї. Досліджують його у поросят і підсвинків зовнішнім оглядом, пальпацією і зондуванням. У дорослих свиней внаслідок значного відкладення жиру в підшкірній клітковині і сальнику дослідження шлунка загальними методами майже неможливе. Зовнішнім оглядом визначають форму і об'єм черева, при розширенні шлунка збільшується об'єм ділянки лівого підребер'я. Пальпацією ззаду реберних дуг вдається визначити сту-лінь наповнення шлунка та больову реакцію.

177

Аускультація шлунка у свиней малорезультативна.

Для дослідження шлунка можна застосовувати його зондування та дослідження вмісту, а при блюванні — дослідження блювотних мас. З метою одержання шлункового вмісту у свиней використовують медичні зонди різних розмірів, а при їх відсутності — гумову трубку відповідної довжини, діаметра отвору й товщини стінки. Якщо використовують гумову трубку, то один її кінець необхідно відшліфувати й зробити бокові отвори.

Великих свиней зондують після фіксації у правому боковому положенні або стоячи, а поросят і підсвинків — на фіксаційному дерев'яному столі.

Зонд вводять через ротову порожнину за допомогою дерев'яного зівника з круглим отвором посередині (Ганжа І. Д.). Розмір отвору повинен забезпечувати безперешкодне проходження зонда. Використовують для зондування також металевий зівник І. Г. Шарабріна.

Зівник фіксують у ротовій порожнині, зонд через отвір зівника без особливих зусиль проштовхують у глотку, а потім стравохід і шлунок. При цьому слід пам'ятати, що у свиней є глоткова заглибина, в яку часто потрапляє кінець зонда, що не дає змоги провести його в глотку, стравохід і шлунок; при цьому у тварини виникає занепокоєння.

Тому при потраплянні зонда в глоткову заглибину його слід підтягнути назад і синхронно з актом ковтання повторити введення. Дорослим свиням твердий зонд слід вводити з гнучким спрямовуючим пристроєм (Чумаченко В. Ю.), який дає змогу обминути глоткову заглибину.

Шлунковий вміст одержують через зонд шприцом об'ємом 100— 200 мл, або спеціальним вакуумним апаратом. Якщо шлунковий вміст неможливо одержати, змінюють положення зонда навколо його осі, трохи вводять дальше або витягують назад.

При дослідженні шлункового вмісту свиней звертають увагу на ті показники, що й у коней — об'єм, кислотність, перетравну здатність. У підсвинків при одноразовому одержанні шлункового вмісту натще, за даними досліджень В. Ю. Чумаченка, кількість його становить 10— 35 мл, загальна кислотність — 90 титрованих одиниць; вільна НС1— 10—80 од., зв'язана НС1 — 5—15 титрованих одиниць, перетравна здатність за Н. П. П'ятницьким— 15— 20 од. пепсину. За іншими авторами показники кислотності шлункового вмісту трохи менші, що можливо зумовлене типом годівлі, умовами утримання тварин і типом секреторної функції у свиней.

При гастритах секреція і вміст вільної НС1 у шлунковому соку може змінюватися аналогічно, як і у коней. Слід при цьому зазначити, що між рівнем секреції шлункового соку і вмістом у ньому вільної НС1 існує зворотна залежність, хоча в деяких випадках спостерігається і пряма кореляція.

178

Найбільш важливі дані в діагностиці хвороб шлунка одержують при гастроскопії, яку вперше у ветеринарній медицині розробив для діагностики гастритів у свиней В. Ю. Чумаченко. Цей метод з успіхом можна застосовувати для діагностики виразкової хвороби, пухлин та іншої патології шлунка у свиней.

Порівняно з загальним і лабораторними методами досліджень шлунка гастроскопія має ряд переваг. Вона дає змогу прижиттєве визначити морфологічні зміни слизової оболонки шлунка (колір, розміри й напрямок складок, їх щільність, набряк, наявність крововиливів, ерозій, виразок і пухлин), які є основними ознаками для діагностики патології шлунка.

Гастроскопію у свиней проводять медичними гастроскопами різних конструкцій. При використанні твердогнучких гастроскопів для запобігання потраплянню їх у глоткову заглибину застосовують гнучкий спрямовуючий пристрій конструкції В. Ю. Чумачен-ка, який дає можливість обминути цю заглибину і вільно вводити апарат у шлунок.

У здорових свиней слизова оболонка гладенька, блискуча, зібрана в дрібні складки різної форми та напрямку. Складки легко вирівнюються при введенні в порожнину шлунка 1—1,5 л повітря. Слизова оболонка блідо-рожевого або рожевого кольору.

У поросят, хворих на гостру форму катарального гастриту, слизова оболонка гіперемійована, набрякла, вкрита товстим шаром липкого прозорого слизу. Складки збільшені в розмірі й щільно прилягають одна до одної, утворюючи вузькі, ледь помітні щілини (смужки) темно-червоного кольору. При хронічному катаральному гастриті слизова оболонка шлунка нерівномірно вкрита слизом сірого кольору. На загальному фоні помірної гіперемії спостерігають ділянки посиленої гіперемії, посередині яких частіше є темно-сірі нашарування слизу. При гіпертрофічному гастриті слизова оболонка червоного або бордового кольору, шершава, без блиску, складки потовщені й при введенні повітря у шлунок майже не розгладжуються. Між складками слизової оболонки знаходиться щільно прилиплий слиз. На верхівках складок виявляють геморагії. Колір слизової оболонки при наявності крововиливів нерівномірний. При атрофічному гастриті виявляють зміни рельєфу і кольору слизової оболонки. Складки її зменшені в розмірі, а проміжки між ними широкі, в окремих ділянках складок зовсім не буває, колір слизової оболонки блідий або сірий, а поверхність рівна й блискуча, з просвічуванням кровоносних судин. При наявності ерозій і виразок слизової оболонки виявляють її дефекти різної форми та величини.

Для діагностики хвороб шлунка у свиней застосовують також рентгеноскопію.

179

ДОСЛІДЖЕННЯ ШЛУНКА СОБАК

Дослідження шлунка собак таке саме, як і у свиней. Зовнішнім оглядом визначають форму і об'єм черева та клінічні ознаки, характерні для захворювання шлунка. При глибокій пальпації ззаду реберних дуг у напрямку вперед і всередину визначають наповнення шлунка газами та кормовими масами, а також болючість. Інколи в ньому можна виявити сторонні тіла та пухлини. Перкусією у ділянці шлунка виявляють тимпанічний або атимпа-нічний звук при переповненні шлунка газами і тупий звук при переповненні його кормовими масами. Для діагностики хвороб шлунка у собак застосовують зондування, дослідження шлункового вмісту, гастроскопію, рентгеноскопію і рентгенографію, які дають змогу виявити гастрит, виразкову хворобу, сторонні тіла, пухлини тощо.

Дослідження шлункового соку і вмісту. При дослідженні шлункового вмісту і соку визначають їх кількість, колір, запах, рН, загальну кислотність, вільну й зв'язану соляну кислоту, перетравну здатність. Крім того, підраховують кількість лейкоцитів і мікроорганізмів в 1 мкл.

Реакцію шлункового вмісту і соку визначають індикаторним папірцем, а ще точніше рН-метром. Загальну кислотність, вільну та зв'язану соляну кислоту визначають методом титрування 0,1 н. розчином NaOH до нейтралізації субстрату, яку встановлюють за допомогою індикатора.

Перетравну здатність шлункового вмісту та соку визначають за протеолітичною активністю протеїназ. Існує кілька методів: М. А. Ансона і А. Е. Миреку, Мета, Н. П. П'ятницького, В. Н. Ту-голукова та ін. Наявність жовчі в шлунковому вмісті встановлюють візуально, а в сумнівних випадках — пробою Розина або Гме-лина. Наявність крові визначають реакціями Вебера, Адлера або пробою з амідопірином.

, ДОСЛІДЖЕННЯ КИШЕЧНИКА

При дослідженні кишечника, крім даних анамнезу і клінічних ознак, застосовують загальні методи, аналіз калу, а в деяких випадках — рентгеноскопію, ректоскопію, пробну пункцію кишечника, лапароскопію і лапаротомію. Слід зазначити, що загальні методи дослідження кишечника не в усіх випадках забезпечують одержання необхідних клінічних даних для діагностики хвороби. Проте їх не слід ігнорувати, оскільки вони можуть суттєво доповнити симптоми тієї чи іншої патології.

Зовнішнім оглядом виявляють зміни форми черева, поведінки тварини, акту дефекації і деяких показників калу. Із характерних ознак захворювання кишок є: збільшення об'єму черева вна-

180

слідок переповнення їх газами (метеоризм кишечника); зменшення об'єму черева через тривалі проноси (діареї) і занепокоєння тварини (перитоніт та ін.). За характером занепокоєння і поведінки тварин при хворобах кишечника та очеревини класифікують такі болі.

Спастичні — виникають внаслідок раптових скорочень м'язів стінки кишечника, а також сфінктера шлунка. Такі болі проявляються короткочасними, повторюючими приступами занепокоєння, тварин. Спастичні болі спостерігаються на початку гострого розширення шлунка, при ентериті і ентералгії.

Дистєнзійні — виникають внаслідок розтягування стінок шлунка або кишок газами чи кормовими масами. Характеризуються ці болі постійним і тривалим занепокоєнням тварини. Спостерігаються вони в другій стадії гострого розширення шлунка приметеоризмі, застої вмісту і обтурації (закупорки конкрементами та ін.) кишок.

Брижові — виникають внаслідок натягнення брижі при зміщенні, осеповоротах, інвагінаціях і защемленнях кишок. Характеризуються вони постійним занепокоєнням тварини, яка посилюється при її переміщенні. Тварини при цьому займають своєрідні пози: стоять з підведеними під черево кінцівками, горбляться і т. ін.

Перитонеальні — виникають внаслідок підвищеної чутливості нервових закінчень очеревини при ЇЇ запаленні. Болі постійні, при переміщенні тварини і пальпації стінки черева вони посилюються. При цьому тварини малорухливі, тазові кінцівки підведені під черево, черевні стінки напружені. У жуйних перитонеальні болі малопомітні.

При розвитку патологічних процесів у прямій кишці виникають болі під час дефекації (тварина стогне і непокоїться).

Пальпацію кишечника спочатку проводять поверхневу, а потім глибоку. Поверхневою пальпацією визначають чутливість і напруженість черевної стінки, глибокою через черевну стінку у дрібних тварин визначають форму, розміщення, рухомість, болючість і характер вмісту кишечника. У великих тварин пальпація кишечника,, розміщеного в верхній і задній частинах черевної порожнини, можлива лише через пряму кишку.

Перкусія кишечника не має великого діагностичного значення. На підставі її результатів можна лише передбачити ту чи іншу патологію кишечника. При перкусії черевної стінки в ділянках проекції кишечника у здорових тварин виявляють тимпанічний абопритуплений звуки різних відтінків. При перкусії кишечника, переповненого газами, виявляють чіткий тимпанічний звук, який а посиленням тонусу стінки кишечника і черева переходить у атимпанічний. При копростазі, обтурації та інвагінації кишки, яка прилягає безпосередньо до черевної стінки, перкусією цієї ділянки виявляють глухий звук.

181

Аускультацією досліджують моторну функцію кишечника завдяки перистальтичним шумам. Сила їх залежить від рівня напруги «стінки кишечника, а характер визначається властивостями кишкового вмісту. Якщо вміст кишечника густий, шуми будуть слабкі, лри рідкому вмісті або наявності газів — вони сильні. Шуми тонкого відділу кишечника нагадують звук рідини, що переливається, хлюпання, полоскання, дзюрчання рівчака. Шуми товстого відділу кишечника нагадують бурчання, муркотіння. Вони глухі й створюють враження, що ці звуки надходять здалеку.

Характер перистальтичних шумів у здорових тварин залежить від ряду умов — кількості та якості корму, способу експлуатації тварин. Пасовищне утримання і годівля соковитими кормами підсилюють перистальтику; годівля грубими кормами без концкормів і стійлове утримання послаблюють перистальтику. Перистальтичні шуми можуть бути чіткими й слабкими, тривалими та короткими, постійними і тимчасовими, частими й нечастими.

При патології кишечника шуми можуть підсилюватися, послаблюватися або зовсім бути відсутніми, а також виникають шуми з металевим відтінком, які називають ще «звуком падаючої краплі». Посилення перистальтики буває при ентералгії, запаленні кишечника, початковій стадії метеоризму кишок і окремих формах непрохідності кишечника. Металевий відтінок перистальтичних шумів виникає при переповненні кишечника газами. Краплі кишкового вмісту при цьому падають зверху на сильно розтягнуту й напружену стінку кишки, створюючи внаслідок цього коливання кишкової стінки, якому характерний високий металевий дзвінкий звук. Звідси і походить вираз — «звук падаючої краплі». Цей шум характерний для метеоризму сліпої кишки у коней.

При послабленні перистальтики шуми бувають рідше, вони нетривалі й слабкі, прослуховуються лише тимчасово й швидко зникають. Послаблення шумів характерне для атонії кишечника, що виникає внаслідок згодовування грубих, багатих на клітковину кормів (гілковий корм, солома), при тривалому метеоризмі та запаленні кишечника, інфекційному енцефаліті коней. Зникають перистальтика й шуми при перитоніті, непрохідності кишечника внаслідок паралічу його м'язів ззаду місця непрохідності.

Рентгенологічні дослідження проводять частіше у дрібних тварин для виявлення сторонніх предметів і пухлин у кишечнику.

Ректоскопію застосовують для установлення патології у прямій кишці (рани, виразки, пухлини, запалення слизової оболонки та ін.), особливо у дрібних тварин.

Пункцію кишечника здійснюють для диференціальної діагностики тромбоемболічного ілеусу від странгуляційного ілеусу (завороту та ін.) за дослідженням вмісту кишечника.

Пункцію стінки черева проводять з метою одержання та дослі-

J82

дження вмісту черевної порожнини з метою діагностики перитоніту, асциту, розриву шлунка, кишечника та іншої патології.

Лапароскопію і лапаротомію проводять для візуального дослідження органів черевної порожнини.

Дослідження кишечника жуйних. У жуйних тонкий і товстий ки-

шечник розміщений у правій половині черевної порожнини, (рис. 55). Дослідження кишечника методом зовнішньої пальпації можливе

тільки у телят, овець і кіз, у яких невеликий об'єм черева танезначне напруження черевної стінки. У дорослої великої рогатої" худоби пальпацію кишечника можна проводити тільки через пряму кишку.

Зовнішньою пальпацією у дрібних тварин визначають болючість у нижній частині з правого боку черева при метеоризмі та ' інвагінації кишечника, а також перитоніті.

Перкусію починають з голодної ямки й поступово переходять, вниз з урахуванням топографії відділів кишечника. Поле перкусії дванадцятипалої кишки знаходиться під поперечними відросткамикрижових хребців протягом 5—6 см, а сліпої кишки спереду й нижче зовнішнього клубового кута. В цих ділянках прослуховуєІься чіткий тимпанічний звук. Поле перкусії ободової кишки знаходиться під дванадцятипалою кишкою. Ззаду печінкової тупості розміщене поле перкусії порожньої кишки, де виявляють притуп-

18»