levchenko_v_i_sudakov_m_o_melnik_i_l_ta_in_klinichna_diagnos

ний з посиленням всмоктування фосфору з кишечника і реабсорбцією його в нирках. Посередній вплив повязаний із зниженням рівня паратгормону, що зменшує виділеная фосфатів з сечею.

ВИЗНАЧЕННЯ МАГНІЮ У СИРОВАТЦІ КРОВІ

Близько 65 % магнію в організмі' тварин міститься у кістковій тканині. В крові магній буває у двох формах: іонізованій (75 %) і зв'язаній з білками (25%). Гемеостаз магнію підтримується лише при систематичному надходженні його з кормом. Кількість магнію у сироватці крові визначають кольоровою реакцією з титановим жовтим (Кондрахін І. П. з співавторами, 1983), магоном (набір реактивів фірми «Лахема») або атомною абсорбційною спектрофотометрією. Вміст магнію у сироватці крові великої рогатої худоби і коней коливається в межах від 2 до 3 мг/100 мл

(0,82—1,23 ммоль/л), овець — 2—3,5 (0,82—1,44), свиней — 2,5— 3,5 (1,03—1,44).

Гіпомагнемію спостерігають при пасовищній тетанії корів, гіпомагнієвій тетанії у телят, транспортній хворобі. Вона розвивається внаслідок недостатнього надходження магнію з кормом, що спостерігається у місцевостях, де грунти бідні на нього, або при використанні великих кількостей азотних добрив, особливо калійних, при вирощуванні кормових культур, оскільки іони калію та азоту зменшують засвоєння рослинами магнію. Гіпомагнемія буває наслідком порушення всмоктування магнію у тонкому кишечнику при згодовуванні зеленої маси, багатої на протеїн. У рубці жуйних тварин утворюється багато аміаку, надлишок якого інгібує засвоєння магнію, утворюючи з ним малорозчинні сполуки.

Гіпермагнемія буває рідко і зумовлена швидким надходженням іонів магнію при ін'єкціях. Відносна гіпермагнемія настає при післяродовій гіпокальцемії, коли іони магнію мають динамічну перевагу перед іонами кальцію.

ВИЗНАЧЕННЯ МІКРОЕЛЕМЕНТІВ

Мікроелементи, на відміну від макроелементів, містяться в організмі людей і тварин в невеликій кількості (10~3 і менше від маси тіла, в процентах), проте частина з них віднесена до життєво необхідних, або біотичних, оскільки при їх нестачі в раціоні виникають характерні симптоми хвороб (мікроелементозів) і відповідні біохімічні зміни в тканинах. До життєво необхідних мікроелементів віднесені цинк, марганець, залізо, мідь, кобальт, йод, селен, молібден. Існують певні труднощі у визначенні мікроелементів в організмі. Нині найчастіше їх визначають методом атомної абсорбційної спектрофотометрії або різними хімічними наборами реактивів фірми «Лахема»: мідь, залізо, цинк; йод — за ме-

274

тодом Л. С. Аброськіної і Ю. М. Кондратьєва (1985), селен — за В. В. Ковальським і А. Д. Голобовим з діамінобензидином.

Вміст основних мікроелементів в крові наведено в таблиці 12. Зниження рівня мікроелементів у крові, як правило, спостері-

гається, при недостатньому надходженні їх з кормами, особливо в біогеохімічних зонах, грунти і води яких збіднені на рухомі форми мікроелементів (див. главу XI), або при надлишку в кормах їх антагоністів.

ВИЗНАЧЕННЯ В КРОВІ ГЛЮКОЗИ

Джерелом глюкози у моногастричних тварин і в молодняка жуйних у молочний період е різні вуглеводи корму, які в кишечнику гідролізуються до моноцукрів,— глюкози, фруктози, галактози. Останні два в стінці тонкого кишечника фосфорилюються і також перетворюються у глюкозу. У організмі молодняка моногастричних тварин целюлоза грубих кормів використовується за допомогою мікробів, які населяють ободову і сліпу кишки, а у жуйних більша частина вуглеводів корму ферментується у передшлунках до летких жирних кислот, з яких потім утворюється глюкоза. Найбільш виражену глюкогенну дію має пропіонова кислота, з якої у печінці та стінці передшлунків утворюється від 50 до 90 % глюкози (глюконеогенез). Решта глюкози утворюється з глюко-генних амінокислот.

Надлишок глюкози, який надходить у печінку, перетворюється в глікоген (глікогенез), але запаси його незначні і їх достатньо на задоволення потреби в енергії лише протягом доби. Глюкоза крові постійно обновлюється за рахунок надходження з тканин, печінки та кишечника. В регуляції її рівня (глікемії) беруть участь симпатичний відділ нервової системи та ендокринні залози: підшлункова (інсулін, глюкагон), гіпоталамус, гіпофіз (АК.ТГ),

275

наднирники (глюкокортикостероїди, адреналін, норадреналін), щитовидна залоза (тироксин, трийодтиронін).

визначають ортотолуїди-новим, дами або Сомоджі, Хагевизначення кількості глюкози в крові є проведення

аналізу не пізніше 2 год після взяття крові. Вміст глюкози в крові є відносно постійною величиною (табл. 13).

Порушення вуглеводного обміну супроводжується підвищенням рівня глюкози в крові (гіперглікемія) або зниженням (гіпоглікемія).

Розрізняють три основні форми гіперглікемії: а л і м е н т а р н у , яка виникає після згодовування тваринам з однокамерним шлунком великої кількості цукристих кормів, а у корів — після споживання 7 г цукру на 1 кг маси тіла (ознаки гіперглікемії настають через 2—4 год після надходження цукру в кров); с и м п а т и ч н у — внаслідок підвищення глікогенолізу — при стресах, різних захворюваннях центральної нервової системи (сказ, хвороба Ауєскі, Вргіповітаміноз), тиреотоксикозі (підвищується всмоктування вуглеводів з кишечника, посилюється розщеплення глікогену до глюкози, активізується інсуліназа, яка руйнує інсулін), гіперфункції наднирників (глюкокортикоїди посилюють глюконеоге-нез, адреналін активізує фосфорилазу печінки та м'язів, інгібує синтез глікогену); д і а б е т и ч н у , яка розвивається при недостатній секреції інсуліну, внаслідок чого порушується синтез глікогену, перетворення надлишку вуглеводів у жири, зменшується поглинання клітинами глюкози. Якщо вміст цукру в крові перевищує порогову величину її кількості в нирках, яка у тварин з- однокамерним шлунком становить 8,0—9,0 ммоль/л, а у дорослих жуйних 4,9—6 ммоль/л, то глюкоза переходить у сечу (глюкозурія;

див. с. 226).

Гіпоглікемія спостерігається при недостатньому надходженні вуглеводів в організм і виснаженні легкомобілізованих запасів цукру при транспортному стресі, підвищеній витраті цукру на терморегуляцію, особливо у поросят-сисунів у перші дні життя (гіпоглікемія поросят), порушенні синтезу й обміну глюкози при ке-тозі, гепатозі, гепатиті, респіраторних та шлунково-кишкових хворобах. Гіпоглікемія буває внаслідок гіперінсулінемії, особливо

276

після ін'єкцій препарату на фоні низького рівня глюкози в крові. Гіпоглікемія у тварин супроводжується їх занепокоєнням, підвищеною подразливістю, атаксією, м'язовими судорогами, а при посиленні її може настати гіпоглікемічний шок, що характеризується коматозним станом. Якщо гіпоглікемія розвивається поступово, то організм тварини мобілізує резерви вуглеводів, що знижує функціональний стан органів, які містять ці резерви (печінка, м'язи, міометрій), порушує обмін ліпідів (кетонемія, жировий гепа-тоз) і білків (гіпопротеїнемія), знижує стійкість організму проти інфекції.

ВИЗНАЧЕННЯ КЕТОНОВИХ ТІЛ

Кетонові тіла (бета-оксимасляна та ацето-оцтова кислоти, ацетон) утворюються головним чином у печінці, менше в нирках, стінках передшлунків, молочній залозі. Вони є звичайними метаболітами обміну вуглеводів, жирів і деяких амінокислот, при розпаді яких утворюється оцтова кислота у вигляді сполуки з коферментом ацетилювання — ацетил ~КоА. Активована оцтова кислота в подальшому окислюється у циклі трикарбонових кислот, початковим етапом якого є реакція конденсації з щавлевооцтовою кислотою (ЩОК). Окислення її блокується нестачею ЩОК, основним джерелом якої є глюкоза. В такому випадку дві молекули ацетил -~ КоА конденсуються з утворенням ацетоацетил ~ КоА,. який є джерелом ацетону, ацетооцтової і бета-оксимасляної кислот.

У крові, сечі та молоці завжди є незначна кількість кетонових тіл. Підвищення їх рівня у крові (кетонемія) супроводжується посиленим виділенням їх через нирки (кетонурія), молочну (кето-нолактія) і потові залози та легені.

Вміст кетонових тіл у крові визначають йодометричним методом (за Енгфельдом у модифікації М. Лейтеса та А. І. Оди-нової), колориметричним методом Нейтельсона, а також експрес-методом з реактивом Лестраде. В нормі, за даними І. П. Кондра-хіна, у здорових тільних сухостійних корів вміст кетонових тіл становить 2,5—б мг/100 мл (0,4—1,03 ммоль/л), у корів через 2—5 днів після отелення — 6—8, а через ЗО днів — 5,5— 7 мг/100 мл. У високопродуктивних корів порівняно з низькопродуктивними вміст кетонових тіл вищий. Основна кількість їх у крові (82—87 %) припадає на частку бета-оксимасляної кислоти.

Експрес-методом з реактивом Лестраде кетонові тіла в крові визначають при їх мінімальному вмісті 10 мг/100 мл (1,72 ммоль/л). Швидкість появи забарвлення і його інтенсивність пропорціональні концентрації кетонових тіл у досліджуваній пробі. Якщо інтенсивне забарвлення з'являється негайно, то це є показником наявності в пробі 50—80 мг/100 мл і більше кетонових

27Г

тіл, через 1 хв — ЗО—50; ледь помітне забарвлення після 3 хв —

10—30 мг/100 мл.

Стійка кетонемія зустрічається у тварин при гострому та підгострому перебігах кетозу, цукровому діабеті. При цьому змінюється співвідношення між окремими компонентами кетонових тіл у бік збільшення вмісту токсичніших продуктів — ацетону та аце-то-оцтової кислоти. Помірна кетонемія супроводжує різні хвороби: пневмонію, гепатоз і гепатит, міоглобінурію, гнійний мастит, ендометрит, причому підвищення концентрації кетонових тіл переважно відбувається за рахунок бета-оксимасляної кислоти.

ВИЗНАЧЕННЯ БІЛІРУБІНУ В СИРОВАТЦІ КРОВІ

Білірубін є одним з кінцевих продуктів пігментного обміну. Через ряд проміжних стадій з гему зруйнованих еритроцитів утворюється непрямий (вільний, некон'югований, непроведений через лечінку) білірубін, який е нормальною складовою частиною сироватки крові (див. главу VII). Він нерозчинний у воді і тому не виводиться з сечею. У клітинах печінки непрямий білірубін сполучається з глюкуроновою кислотою, утворюється прямий, зв'язаний (кон'югований), проведений через печінку білірубін (холебі-лірубін). Сума вільного та кон'югованого білірубіну становить загальний білірубін.

Вміст білірубіну та його фракцій у сироватці крові визначають за методом Ієндрашика, Клеггорна і Грофа. Проведений через печінку (кон'югований) білірубін реагує безпосередньо з діазо-реактивом (тому його ще називають прямим), а непроведений має аналогічну реакцію лише після дії прискорювачів, до яких •належать кофеїновий або інші реактиви.

Збільшення вмісту білірубіну в сироватці крові більше наведених у таблиці 14 показників називають білірубінемією.

Білірубінемія спостерігається при захворюваннях, які супроводжуються гемолізом еритроцитів за рахунок збільшення у крові яепрямого (вільного або непроведеного через печінку) білірубіну (піроплазмідози, лептоспіроз, отруєння гемолітичними отрутами).

Печінка в таких випадках не встигає переробити в прямий білірубін велику кількість непрямого, який утворився з гемоглобіну зруйнованих еритроцитів. Значне збільшення вмісту прямого білірубіну (проведеного через печінку, зв'язаного) в сироватці крові буває у випадку механічної жовтяниці, коли внаслідок порушення жовчовиділення нагромаджується жовч, підвищується тиск у жовчних шляхах, що зумовлює перехід жовчі в кров'яне русло.

Ураження гепатоцитів порушує перетворення непрямого білірубіну в прямий і подальше виділення останнього в жовчні капіляри, тому в крові підвищується вміст обох фракцій білірубіну (паренхіматозна жовтяниця).

ВИЗНАЧЕННЯ АКТИВНОСТІ ФЕРМЕНТІВ

За останні роки значного розвитку досягла клінічна ферментологія, одним з напрямків якої є визначення активності ферментів з метою діагностики різних хвороб. Основою для цього є органоспецифічність деяких ферментів, тобто локалізація їх лише в одному з органів. При запальних і дистрофічних процесах ферменти з клітин елімінуються (вимиваються) у кров, внаслідок чого активність їх в крові підвищується, що й дає змогу виявляти патологію даного органа. Підвищення активності органоспецифічного ензиму буде патогномічним показником патології. Так, органоспецифіч-ними ферментами печінки є сорбітолдегідрогеназа (СДГ), аргіна-за, орнітинкарбамілтрансфераза (ОКТ), глутаматдегідрогеназа (ГДГ), уроканіназа, п'ята фракція лактатдегідрогенази (ЛДГ5); див. главу

VII).

Для міокарда органоспецифічним є перший ізофермент лактатдегідрогенази (ЛДГ), визначення якого можна з успіхом застосовувати для диференціації органічних і функціональних порушень міокарда.

Ряд ферментів локалізується в кількох органах і тому підвищення їх активності є типовим показником патології. Такі ферменти, як і органоспецифічні, називають індикаторними. До їх числа, наприклад, належать аспарагінова (АсАТ) і аланінова (АлАТ) трансамінази, альдолаза, холінестераза, лактатдегідрогеназа, гаммаглутамілтрансфераза, креатинкіназа. Виявивши, наприклад, підвищення активності АсАТ у сироватці крові великої рогатої худоби можна вести мову про порушення структури печінки, міокарда або скелетних м'язів. Активність креатинфосфо-кінази підвищується при білом'язовій хворобі молодняка та інфаркті міокарда.

Визначення активності ферментів дає змогу поставити діагноз на ранній стадії хвороби. Так, при патології печінки активність трансаміназ підвищується значно раніше, ніж з'являються зміни білкових фракцій, кількості білірубіну, а при D-гіповітамінозі най-

27»

«більш раннім показником патології є підвищення активності кісткового (термолабільного) ізоферменту лужної фосфатази. Раніше інших тестів при патології міокарда реагують креатинкіназа і ЛДГ,.

Деякі ферменти та їх ізоферменти локалізуються у цитоплазмі клітини або в різних її органелах та ділянках органа, тому визначення їх активності дає змогу характеризувати ступінь пошкодження паренхіми органа або ж уточняти місце локалізації патологічного процесу. Так, значне підвищення активності ГДГ, поява мітохондріальних ізоферментів АсАТ у сироватці крові є показником глибоких структурних пошкоджень гепатоцитів, оскільки мітохондріальна мембрана щільніша і стійкіша порівняно з клітинною.

Завдяки підвищенню в крові активності гамма-глутамілтранс- ферази (ГГТ) та печінкового ізофермента лужної фосфатази можна уточнити місце локалізації патологічного процесу (запалення жовчних протоків — холангіт), і встановити, чи дане захворювання або інші хвороби печінки (гепатит, гепатоз, цироз) супроводжуються затримкою виділення жовчі (холестазом).

Диференціальна діагностика похожих за клінічними проявами хвороб є нерідко надто важким завданням. Багато біохімічних критеріїв виявилися несприйнятливими для диференціації хвороб. Використання ферментних тестів у таких випадках значно поліпшило діагностичні можливості. Переконливим прикладом може •бути визначення трансаміназ або СДГ і ГГТ для диференціації печінкової і механічної жовтяниць (перші два ферменти змінюються при печінковій, а ГГТ — при механічній). У медицині для диференціації інфаркту міокарда та стенокардії велике значення має визначення активності креатинкінази і аспартат-амінотранс-ферази (КК і АсАТ). Інколи для диференціації патології важливі дані можна одержати при визначенні окремих ізоферментів одного й того ж ферменту. Наприклад, при рахіті у молодняка великої рогатої худоби підвищується активність кісткового ізоферменту, при ураженні печінки

— печінкового, кишечника — кишкового (Левченко В. І., 1986). Досить показовими є зміни ізоферментів лактатдегідрогенази (ЛДГ) — активність першої фракції підвищується при ураженні міокарда, а п'ятої — печінки.

Ферменти зарекомендували себе надійними критеріями, які досить чітко характеризують перебіг хвороби (гострий, хронічний) і її можливі загострення. За даними Б. В. Уша, наприклад, активність АсАТ при гострому перебігу гепатиту підвищується у 5— 10 разів, а при хронічному — в 1,5—3 рази.

У клінічній практиці ензими використовують для оцінки ефективності лікування, ступеня видужання, прогнозу. Відсутність змі-яи активності ферментів на фоні застосування лікарських препаратів є показником низької ефективності терапії. Ферменти вияви-

.280

лися інформативнішими показниками порівняно з Іншими біохімічними тестами при оцінці ступеня видужання. Так, визначення активності аспарагінової трансамінази (АсАТ) достовірніше відображає репаративні процеси в печінці при гепатиті та гепатозі,, ніж вміст білірубіну (Головаха В. І., 1994).

Накінець, визначення деяких ферментів застосовують для прогнозування закінчення хвороби. Наприклад, стійке зниження активності холінестерази при хронічному гепатиті є показником прогресуючої патології і несприятливого прогнозу.

Ферментна діагностика у ветеринарній медицині України лише набирає розвитку. Однак, як показує зарубіжний досвід, за нею велике майбутнє.

ДОСЛІДЖЕННЯ МОРФОЛОГІЧНОГО СКЛАДУ КРОВІ

У клінічній практиці дослідження морфологічного складу крові включає підрахунок еритроцитів, лейкоцитів, тромбоцитів, виведення лейкограми, вивчення патологічних змін клітин крові.

Підрахунок кількості еритроцитів. Еритроцити є носіями гемо-

глобіну, який забезпечує організм киснем, переносить вуглекислий газ із тканин у легені, бере участь в регуляції кислотно-основного балансу (гемоглобіновий буфер) та у ряді ферментативних процесів, транспортує до тканин амінокислоти, ліпіди, адсорбує токсини.

Утворення еритроцитів (еритропоез) відбувається у червоному кістковому мозку. Початковим елементом є еритропоетинчутлива клітина, яка послідовно диференціюється в еритробласт, пронормоцит (пронормобласт), нормоцити (нормобласти)—базофіль-ний, поліхроматофільний, оксифільний, ретикулоцит і еритроцит. У периферичній крові знаходять лише зрілі еритроцити, але при патології можуть з'являтися і ядерні — нормоцити (нормобласти).

Тривалість життя еритроцитів ПО—130 днів, руйнуються вони (гемолізуються) у фагоцитуючих макрофагах селезінки, печінки, легень, лімфатичних вузлів та інших органів.

Кількість еритроцитів підраховують за допомогою мікроскопа в лічильних камерах, серед яких найбільшого поширення набула камера з сіткою Горяєва, або в лабораторних кюветах, де сітка Горяєва нанесена на накривне скло. Кров попередньо розбавляють у меланжерах (кровозмішувачах) в 200 або 100 разів (кров набирають до мітки 0,5 або 1, а розбавлювач — до мітки 101) або в пробірках (метод П'ятницького). В останньому випадку в пробірку набирають 3,98 мл рідини, а потім капіляром від гемометра вносять 0,02 мл крові (одержують розбавлення у 200 разів). Для розбавлення крові при підрахунку еритроцитів використовують 0,85%- або частіше 3%-ний розчин натрію хлориду. Підрахунок проводять у п'яти великих квадратах, кожний з яких розділений

28)

72. Гемоцитометр ГЦМК-3

на 16 маленьких, розміщених по діагоналі сітки Горяєва. Клітини у великому квадраті починають рахувати з лівого верхнього маленького квадратика, а потім переходять на другий, третій, четвертий. Після верхнього ряду рахують еритроцити в нижчерозміщеному ряду, починаючи з першого правого квадрата і т. д. Рахують еритроцити, що знаходяться всередині маленьких квадратів, а також на лівому і верхньому боках великого квадрата, а еритроцити на нижньому і правому боках не враховують.

Кількість еритроцитів (Е, в 1 мкл) крові визначають за формулою: Е =( а - с ) : (n- S- h), де а — кількість еритроцитів, підрахованих в п'яти великих квадратах; с — розбавлення крові (у 200 або 100 разів), п — кількість квадратів, у яких рахували еритроцити (5), S — площа великого квадрата (1/25 мм2), h — висота камери (0,1 мм). Отже, Е = (а-200) : (5-1/250) = а - 10000 (при розбавленні крові у 200 разів). У міжнародній системі одиниць (Si) кількість еритроцитів виражають у таких одиницях а- 1015-м~3 або а-1012 л-1, можна заміняти приставкою — тера (Т). Наприклад, 5,0-106 у 1 мкл або 5,0 Т/л.

Нині кількість еритроцитів часто підраховують із застосуванням різних електронних лічильників частинок — французькими «Культерами» (модель D і DN), шведськими «Целлоскопами» (моделі 302, 401), угорськими «Пікоскелами». Вітчизняна промисловість випускає гемоцитометр ГЦМК-3 (рис. 72).

Кількість еритроцитів в крові здорових тварин залежить від їх виду (див. таблицю 15) й віку (у новонароджених еритроцитів дещо більше), м'язового напруження, особливо у коней, продуктивності та породи, рівня годівлі тварин.

Серед змін еритроцитів, у крові частіше спостерігають зменшення їх кількості — еритроцитопенія або олігоцитемія. Вона зустрічається при анеміях, зумовлених недостатньою годівлею (нестача білків, вітамінів В2) В12, кобальту, заліза, міді), пригніченням функції кісткового мозку при інтоксикаціях, отруєнні гемолітичними отрутами, піроплазмідозах, крововтратах, структурних змінах кісткового мозку при променевій хворобі, злоякісних новоутвореннях, у клінічну стадію лейкозу. Збільшення кількості ери-

282

троцитів у крові (еритроцитоз, поліцитемія) у свою чергу буває фізіологічним та патологічним.

Фізіологічна поліцитемія спостерігається у новонародженого молодняка, а також при зниженні парціального тиску кисню. В останньому випадку збільшення кількості еритроцитів зумовлене як надходженням у циркулюючу кров еритроцитів з кров'яних-депо, так і посиленим еритропоезом, який є реакцією кісткового мозку на зниження парціального тиску кисню.

Патологічна поліцитемія буває відносною і абсолютною. Відносна поліцитемія спостерігається при втраті організмом води й згущенні крові внаслідок різних хвороб, які супроводжуються діареєю, блюванням, при розвитку транссудатів і ексудатів внаслідокпереходу рідини із судинної системи у тканини.

Абсолютна патологічна поліцитемія зумовлена посиленням еритропоетичної функції кісткового мозку при хворобах серця (пороки, перикардит), рідше при захворюваннях, що супроводжуються порушенням дихання (пневмонія, емфізема легень). Причиною еритроцитозу є рефлекторне збудження еритропоетичної функції кісткового мозку внаслідок гіпоксемії.

Підрахунок кількості лейкоцитів. Лейкоцити (від грецьк. leu-cos

— білий, Kytos —- клітина) — білі, точніше, безколірні тільця. Вперше вони були знайдені лише в XIX ст. у той час як еритроцити стали відомими ще в XVII ст. Першу спробу підрахувати кількість лейкоцитів у 1854 р. зробив Вільнер, а в 1867 р. Потен запропонував меланжери для розбавлення крові, які використовують до цього часу.

Існує кілька методів підрахунку кількості лейкоцитів: меланжерний, пробірковий та електронно-автоматичний. При першому кров у меланжер набирають до мітки 0,5 або 1,0, а 3%-ний розчин оцтової кислоти, забарвлений 1%-ним розчином генціанвіолету, до мітки 11 й одержуємо розбавлення відповідно у 20 або 10 разів. Підраховують лейкоцити при малому збільшенні мікроскопа* у 100 великих чистих квадратах сітки Горяєва. Кількість лейкоцитів в 1 мкл крові (х) визначають за формулою: х = а - с : ( n - S - h) , де а — кількість підрахованих лейкоцитів; с — розбавлення крові1 (у 10 або 20 разів); п — кількість квадратів, у яких підраховували лейкоцити (100); S — площа великого квадрата (1/25 мм2); h — висота камери (1/10 мм).

При масових дослідженнях застосування меланжерного способу утруднене, тому в практику впроваджується пробірковий, запропонований М. М. Ніколаєвим (1954) і удосконалений М. П. П'ятницьким (1961). У пробірки спеціальною піпеткою набирають 0,38 мл 3%-ного розчину оцтової кислоти, а потім додають 0,02 мл крові, одержуючи розбавлення 1 :20.

Електронно-автоматичним методом лейкоцити підраховують швидко і з високою точністю (±1—2 % ) . Кров розбавляють ізо-

283.