13. Дилогія Карпенка-Карого "Суєта" та "Житейське море"

У цих творах Іван Карпенко-Карий звернувся до теми життя української інтелігенції. Провідна ідея дилогії — заклик до трудового, «натурального» життя, позбавленого штучних умовностей.

У комедії «Суєта» автор гостро висміює мораль інтелігенції, що, потрапивши в полон кар’єристських прагнень, втратила «природність» своєї поведінки, відірвалась від народу. Багатий хлібороб Макар Барильченко та його жінка Тетяна — прості, чесні, добрі сільські люди. Їх син Карпо — також виразник позитивних ідеалів автора, він все своє життя працює на користь людям. Чого не можна сказати про його братів: Михайло Барильченко — вчитель гімназії, Петро — кандидат прав. Саме їх прагнення до «панського» життя і висміює автор. Обидва вони одружуються з «достойними» панянками і забувають про своїх батьків, соромляться свого роду. Михайло приховує те, що його батьки — прості селяни, хоча вони давали йому гроші на весілля і на подарунок для його нареченої (Наталі). Проте син навіть не познайомив батьків зі своєю дружиною і два роки не підтримував з ними ніякого зв’язку. Але об’єктом сатири виступає не тільки інтелігенція. Невіглас і хвалько унтерофіцер Тарас Гупаленко, заможний селянин ТерешкорСумра, який прагне вивести свого сина Матюшу «в пани», — також захоплені нікчемною житейською суєтою. І намагаються показати себе не такими,якими вони є насправді. Іще одна з проблем — те, що через масове прагнення молоді отримати освіту і виїхати в місто село залишається покинутим «у пітьмі», в ньому нема ні хороших лікарів, ні адвокатів, ні вчителів. У творі звучить також тема батьків і дітей: стара Тетяна страждає, що діти покинули її Дочка Василина спочатку має намір піти на курси і стати лікарем, але потім змінює свою думку, вчиться вести господарство і залишається біля матері. Іще один син Барильченків — Іван. Він — людина творча, у першій часині дилогії він тільки шукає своє місце в суспільстві і свої пошуки порівнює з плаванням по житейському морю без весел і стерна. Саме йому належать слова про те, що всі ці намагання вивчитися, вийти «у пани» — суєта. Врешті-решт він стає актором, адже давно мав до цього талант. У комедії «Житейське море» звучить тема мистецтва, тут зображено сценічну діяльність актора Івана. Талановиті митці, до яких належить і сам герой, намагаються присвятити свої сили служінню справжній красі й правді життя, а не залежати від «грошового мішка». Тут засуджується розтлінний вплив буржуазної моралі та акторів. Драматург порушував питання про моральне оздоровлення людини, закликаючи жити по правді.

14. Діяльність і. Франка як критика та історика української літератури

В історії української культури творчість Івана Франка складає цілу епоху. Важко знайти галузь, в якій би він не сказав своє вагоме слово. Творчий діапазон Франка - безмежний.

Літературознавчі дослідження І. Франка — це справжній університет і академія в одній особі. На ранньому літературно-критичному етапі його діяльності позначились захоплення суто ідеологічним трактуванням літератури як художнього відповідника життю, що несе в собі весь спектр соціальних мотивів. Література буде лише тоді справжньою, писав молодий І. Франко у "Літературних листах", коли відіграватиме значну суспільну роль, матиме громадянське звучання, реалістично показуватиме ідейний поступ народу. Ці свої критичні погляди І. Франко формував спочатку як симпатик ідей соціалізму, а після арешту разом із редакцією журналу "ДРУГ" — як переконаний соціаліст європейського зразка. Найвиразніше свої тодішні позиції він висловив у статті "Література, її завдання і найважливіші ціхи", котру радянське літературознавство трактувало не інакше, як маніфест революційно-демократичної критики. Йшлося в ній про неможливість існування літератури поза зв'язками з життям, і ці зв'язки уявлялися молодому І, Франкові тільки тенденційними, класовими, партійними. Цією думкою він нібито розв'язував одразу дві проблеми: заперечував "естетикам" із журналу "Правда", які вбачали завдання літератури в зображенні життя з позицій краси, і відкидав "об'єктивізм" І. Нечуя-Левицького, який у статті "Сьогочасне літературне прямування" говорив про "дзеркальну" (щодо життя) суть літератури (як одкид берега у воді). Насправді жодна з цих проблем у статті не розв'язувалась. Маємо справу з загостренням ситуації, яка складалася того часу в історичній школі літературознавства: уявлення про літературу як лише відображення дійсності неминуче породжувало тривогу про втрату нею (літературою) елемента художності. І "естетики" з "Правди", звичайно, мали рацію, коли заговорили про дефіцит краси. З іншого боку, наступ тенденційності у зв'язку з активізацією класово-партійних розшарувань у суспільстві та відповідно в духовній сфері погрожував загальнолюдським цінностям у літературі, які для гуманіста І. Нечуя-Левицького були дорожчими за будь-яку звужену тенденційність; тому заперечувати його "одкид берега у воді" можна лише емоційно чи піддавшись якійсь оманливій і короткочасній моді.

Він уявляв літературу як частину духовної історії нації, наголошував на єдності в ній національного та загальнолюдського, на взаємодії традицій та новаторства. За І. Франком, література — це естетичний вияв гармонії життя, позначений силою індивідуального обдаровання письменника. До такого розуміння літератури та її історії І. Франко впритул наблизився під час роботи над "Нарисом історії українсько-руської літератури..." (про що буде мова далі), а в 80—90-х роках він лише готував себе до такої праці, осмислюючи найрізноманітніші явища літератури й шукаючи нових і нових потенцій в історичній школі літературознавства. Етапним став трактат "Із секретів поетичної творчості" (1898).