106. Творчість Кониського.

Письменник (поет і прозаїк), педа­гог, журналіст, громадський діяч.Член полтавської та київської гро­мад, автор підручників«Українські прописі» (1862), «Арифметика, або Щотниця» (1863), «Перша грамати­ка, або читання» (1883). За життя поета вийшла збірка по­езій «Порвані струни» (Житомир,1886), куди ввійшли 34 поезії. Друга збірка під назвою «Вибір поем Олекса­ндра Кониського» вийшла у Львові 1901 року (після смерті письменника).Сюди увійшло 24 поезії. О. Кониський написав близько 80 епічних творів різного ясанру. Це були оповідання, на­риси, образки, новели, спомини, поезії в прозі, романи, повісті тощо. Най­повніше ідеали Кониського знайшли втілення у творах з життя інтелігенції. Повість-хроніка «Семен Жук і його ро­дичі», роман-хроніка «Грішники»,оповідання «Антін Калина», «Непри­миренна», «Сестра-жалібниця* пройня­ті народно-просвітительськими ідеями.У повісті «Юрій Горовенко. Хроніка смутного часу» (1885) створено цікаві образи колишнього кирило-мефодіївця Пучки й представника нового по­коління, який самовіддано служить народові й ненавидить російський дес­потизм. Ці твори І. Франко назвав«ідеологічними*. Юрій Горовенко є рупором переконань самого письменника, відсутність іде громадську незрілість сучасників. Юрій Горовенко спочатку був українофілом-культурником. Але під впливом репресивних собів (заслання, звільнення зі служби, заборона давати приватні уроки, суворий поліційний нагляд) його світогляд зазнає кардинальних змін. Письменик робить спробу створити позитив­ний тип нової людини, але Юрій Гор0венко не зміг реалізувати себе. Він стає жертвою «смутногочасу». Основою повістей О. Кониського служить не інтрига, не сюжетна ситу­ація, а провідна ідея — залежність людей від згубних обставин. Заслугою О. Кониського було на­ писання біографії Т. Шевченка «Та­рас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» (створена в 1898—1901 рр.),яку високо оцінив І. Франко.

107. Творчість Стороженка в контексті укр..Прози і літ.-критичної думки 2пол.19ст.

З появою журналу «Основа»Стороженко почав писати українською мовою. Україномовна спадщина тематично не дуже розмаїта. Побут, звичаї, фантастика ідемонологіятогочасного українського селянства та сторінки козацької держави, пов'язані з останнім періодом Запорозької Січі, зКоліївщиною, з образами колишніх січовиків — ось майже все коло порушених письменником тем. Малу прозу письменника можна поділити на групи: твори на історичну тематику: а) реальні сюжети («Голка») б) легендарно-фантастичні («Закоханий чорт») твори етнографічного штибу («Два брати», «Скарб», «Дурень») твори-анекдоти («Вуси»)

108. Театр та драматургія 70-80х рр..19ст. В Україні.

Визначним літературним явищем стала драматургія М.Л.Кропивницького (1840-1910). Вже у першому творі Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» поряд з побутовими, етнографічними епізодами зображені соціальні відношення у пореформеному селі, протиріччя поміж біднотою та багатіями.Талант драматурга з особливою силою розвився у 80-90-ті роки. Його п’єси у цій період досягли високого реалістичного звучання, торкалася гострих соціальних питань. Драма «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» вже своєю назвою підкреслювала, що надії народу на полегшення свого положення після реформи даремні. Значну гостроту набули соціальні проблеми у драмі «Глитай, або ж павук». В ній відтворені реалістичні картини класового розшарування на селі, жорстока експлуатація сільської бідноти глитаями та ростовщиками. Серед інших п’єс Кропивницького є: «Дві сім’ї», водевіль «По ревізії», жарт «Пошились у дурні» та ін.²Дбаючи про розширення репертуару українського театру, Старицький вправно обробив ряд мало сценічних п’єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, руських та зарубіжних письменників – «За двома зайцями», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена», «Юрко Довбиш», «Циганка Аза» та ін. Переосмислені та значно художньо удосконалені, ці обробки стали по суті новими самостійними творами. Серед власних п’єс Старицького найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан», низка дотепних водевілів. У основі своїй творчість Старицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого. Драматург широко освітив тему пригноблення глитаями сільської бідноти, виступив проти темряви, що панувала в українському селі, виражав думку про необхідність працювати на благо народові.Важливе місце в творчості Старицького займала історична тематика. В п’єсах «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч», «Оборона Буші» показано героїчну боротьбу народних мас за соціальне та національне звільнення. Своєю творчістю Старицький збагатив репертуар українського театру, підняв його суспільно-виховне значення. Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX століття є І. К. Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич; 1845-1907). Багато місця у п’єсах письменника відводиться образам українських жінок («Наймичка», «Безталанна»). У драмі «Бурлака» змальовано глибоко правдиві картини приниження і визиску селянства багатіями, подано образ шукача правди, що утверджував ідею непримиренності до будь-якої соціальної несправедливості. Комедія «Розумний і дурень» показує народження прошарку «хазяйновитих мужиків», які перетворювалися в нову експлуататорську силу. Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», у яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Кілька п’єс Карпенко-Карий присвятив історичному минулому України («Бондарівна», «Сава Чалий» та ін.). Видатним майстром драматургії був І. Я. Франко. Він створив класичні зразки соціально-психологічної драми («Украдене щастя», «Учитель»), народної комедії («Рябина»), романтично-легендарних творів на історичному матеріалі («Сон князя Святослава», «Кам’яна душа») та ін. У них правдиво відображено картини народного життя, суспільні процеси, що відбувалися на західноукраїнських землях в останній чверті століття. 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив діяльність українських театральних труп на території п’яти підвладних йому губерній. Ця заборона діяла десять років. Отож театральним діячам України доводилося діяти у надзвичайно важких умовах.