74. Порівняти два видання і.Франка "з вершин і низин" (1887, 1893 рр)

"З вершин і низин" – друга збірка творів І. Франка. Вона мала два видання. Перше, присвячене дружині поета Ользі Хоружинській, вийшло 1887 р. під назвою: «З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. Накладом автора».Головною частиною тої книжечки, як зазначав автор, була поема «Панські жарти». Крім цієї поеми, до збірки ввійшло ще 46 поезій, тільки незначна частина творів, написаних протягом десяти років (1877 – 1887). Наступне видання значно ширше від першого. Крім творів, уміщених у першому виданні збірки, сюди ввійшли поезії, що друкувалися у журналах «Світ» та «Зоря» (під псевдонімом Мирон***), в студентському журналі «Друг», ранні неопубліковані та пізніші твори, написані в період 1887–1893 рр., після появи першого видання. Збірка складається з семи великих розділів, які умовно розподіляють на дві нерівні частини. У перших трьох розділах — "De profundis", "Профілі і маски" та "Сонети" — зібрано ліричні твори, в чотирьох останніх — "Галицькі образки", "Із жидівських мелодій", "Панські жарти" та "Легенди" — твори епічні.

75. Пошевченківська поезія 2-ої пол. 19 ст. (м. Старицький, я. Щоголів, і. Манжура, в. Самійленко, о. Пчілка, п. Чубинський та ін.)

У процесі органічного розвитку літератури того періоду провідним художнім напрямом стає реалізм. Типові представники соціально побутової течії М. Кропивницький, М. Старицький, І. Манжура, Б. Грінченко. Серед цього суцвіття талантів виокремлюється постать Михайла Старицького, який «завершає собою пошевченківську пору в поезії, пору повільного відходу від тем Шевченка та його манери. Він з найбільшою яскравістю проголошує потребу перекладів як стимул і початок дальшого розвитку мови; в громадянській ліриці він виразно звертається від пророків та Старого Заповіту до громадянської поезії росіян; він перекладає Гейне і користується ним у власних спробах запровадити нові ліричні жанри» (Микола Зеров). Саме Старицькому належить заслуга виховання молодої літературної генерації 80-х — початку 90-х років ХІХ століття («Плеяда»). Леся Українка неодноразово стверджувала, що найбільше значення з попередників для неї мали Куліш і Старицький. Замилування героїчною козацькою добою, красою рідної Слобожанщини, прославлення працьовитих людей – найулюбленіші мотиви поезії Я.Щоголіва. Нерідко звучить у віршах поета обурення соціальною нерівністю, знущаннями над людиною, наприклад, „Неня”, „Завірюха”, „Пожежа”, „Бурлаки”, „На могилі”. Названі вірші засвідчують ліризм та епічність творів митця. Епічність тут проявляється у змалюванні тла, на якому розгортаються події, чи пейзажу, процесів праці. Ліричність – в умінні забарвлювати зображуване багатою гамою і почуттів. Для цього поет використовує пестливі слова, зменшувальні іменники, епітети, порівняння та ін. Окрему групу поетичних творів становить професійно-виробничі вірші („Ткач”, „Кравець”, „Косарі”, „Швець”, „Рибалка”, „Поштар”, „Мірошник”). У цих творах поет максимально повно відтворює процеси праці, з етнографічною точністю називає та описує трудові знаряддя. Улюблені образи Я.Щоголева - поета – чумаки. У віршах, присвячених їм, митець змальовує яскраві картини ( з деталями та подробицями) про їхнє життя. Значну частину віршів у збірці „Ворскло” Я.Щоголів присвятив героїчному минулому українського народу, зокрема Запорізькій Січі. У цих віршах немає оспівування конкретних історичних подій чи осіб, у них відтворено загальні риси козацтва, їх побут, звичаї, специфічний спосіб життя („Воля”, „Орел”, „Запорожець”, „Січа”). Я.Щоголів використовує різноманітні жанри. Він щедро застосовує побутовий малюнок, ліричну медитацію, елегію, пісню, легенду, баладу, притчу. Багато віршів поета тяжіють до жанру поеми. На Придніпров’ї розквітнув поетичний талант І. Манжури, який поставив його ім’я в один ряд з найвидатнішими діячами української літератури другої половини ХІХ ст. Збираючи зразки словесної творчості, у яких відбилися хвилюючі сторінки історії козацтва та заселення Придніпровського краю у кінці ХVІІІ ст., поет у своїх віршах та поемах-казках “Трьомсин Богатир”, “Іван Голик”, “Казка про хитрого Лисовина”, баладі “Ренегат” оспівав героїчне минуле українського народу, споконвічне протистояння добра і зла у людському житті. Своїм словом мандрівний поет у терновому вінці ніс сучасникам не тільки думи та співи про далеке історичне минуле, а і про тогочасне лихоліття. Разом зі своїм народом він вистраждав нелегку долю малороса, у важкі хвилини життя не зрікся його, назавжди залишився паростком, невіддільною часткою, переповнений бажанням повсякчас “стати краю рідному в послузі”. Володимир Самійленко був більше знаний серед друзів і в літературі під псевдонімом Сивенький. Поетична спадщина Самійленка включає ліричні і сатиричні вірші, переклади творів з зарубіжної класики. Почуття любові до України звучать у віршах циклу «Україні», «Веселка». У низці віршів В. Самійленко торкається традиційної теми ролі митця, мистецтва в суспільному житті: «Пісня», «Елегії», «Орел», «Не вмре поезія», «На роковини смерті Шевченка», «26 лютого», цикл «Вінок Тарасові Шевченку, 26 лютого». Самійленко визначився як поет-сатирик з засудженням ура-патріотизму, самодержавства, продажності, графоманії: «На печі» (1898), «Собаки», «Ельдорадо» (1886), «Як то весело жить на Вкраїні» (1886), «Мудрий кравець» (1905), «Невдячний кінь» (1906), «Дума-цяця», «Міністерська пісня», «Новий лад». Поет висловлював своє обурення з приводу антиукраїнських заходів з боку польської влади, різних заборон об'єднуватися в демократичні гуртки. 1880 роком датуються перші поетичні твори Олени Пчілки, які вона написала у перервах між побутовими і сімейними клопотами. У 1886 році вийшла перша і єдина опублікована за життя письменниці збірка поезій «Думки-мережанки», до якої увійшли оригінальні поезії, переспіви, байки, жарти. Олена Пчілка не лише писала свої твори рідною мовою, вона творила літературну українську мову. Письменниця ввела у мовний обіг слова «мистецтво», «переможець», «променистий», «палкий», «нестяма».  Вірші Олени Пчілки та її творчість живі і будуть жити виховуючи культуру та патріотичність у наших дітей. П. Чубинський, автор збірки віршів «Сопілка» (1871). Чубинський — автор тексту українського національного гімну «Ще не вмерла Україна». Подібно до Шевченка, поетичний світогляд Чубинського визначається трьома головними категоріями: слово, правда і слава. Для обох «слава» була втіленням історії та традицій народу. Чубинський був романтиком за своїм поетичним світовідчуттям. Саме тому перекладав на українську мову твори Гейне, Байрона ті інших західноєвропейських митців. Визначальна для світового романтизму ідея національного духу і вільної людської особистості притаманна творчості митця. Часто він постає як лірик, що страждає за інших.