3. Скіфо-сарматська доба.

На території України початок залізної доби пов”язаний з кіммерійською культурою (Північне Причорномор’я, поч.. І тис.до н.е.)

Кіммерійці – перші з найдавніших жителів Північного Причорномор’я, назва яких зафіксована в писемних джерелах і дійшла до наших днів. (8 – 7 ст.до н.е.)

Вперше згадуються в “Одіссеї” Гомера (8 ст.до н.е.) в “Історії” Геродота (5 ст.до н.е.)

• жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю, походження остаточно не з’ясоване (давньоіранський народ, що прийшов через Кавказ на землі України),

• об’єднувались в племена, племена в союзи на чолі з царями – вождями, (однак царських поховань в Північному Причорномор’ї не виявлено), та утворити повноцінну державу кіммерійцям не вдалось,

• вели успішні війни з Урарту, Ассирією, Лідією,

• займались кочовим скотарством, але знали і рільництво,

• саме вони першими на території України опанували технологію виробництва заліза із болотяних руд, виготовляли чи не найкращі на той час у Стародавньому Світі сталеві та залізні мечі, кинджали.

У 7 ст. до н. е. в українських степах з’явились племена скіфів, які витіснили кіммерійців за межі Причорномор’я (відійшли в Закавказзя та Передню Азію). Ті ж кіммерійці, які залишились – асимілювалися загарбниками.

СКІФИ – один з найвідоміших народів Стародавнього Світу. В 7 – 3 ст.до н.е. ці іраномовні кочові племена жили в степах Північного Причорномор’я, куди прийшли зі сходу. Тут скіфи утворили об’єднання племен – так звану Велику Скіфію, до неї входили землі лісостепової смуги Лівобережної та Правобережної України і землі на захід від Дністра. Населення Великої Скіфії складали (за Геродотом) скіфи – кочівники, царські скіфи та місцеві племена, що потрапили в залежність від скіфів – так звані скіфи – орачі скіфи – землероби (жили між Дністром та Дніпром).

З к. 6 по 3 ст. до н.е. існувало Скіфське царство – державне утворення поділене на три частини, на чолі кожної стояв верховний цар (всі три керівники з однієї династії). Найбільшого розквіту Скіфія досягла у 4 ст. до н.е. за царя Атея. Боротьба з сарматами, війни з античними містами та Боспорським царством привели до занепаду скіфського царства.(у др..п. 3 ст. до н.е.)

Суспільне життя та побут скіфів описали грецький вчений і засновник медицини Гіппократ (5 – 4 ст.до н.е.) у праці “Про повітря, воду, місцевість” та грецький історик і географ Геродот (484 – 425 рр.до.н.е.) у праці “Історія”.

Економіка скіфів базувалась на

• кочовому господарстві (розведення худоби),

• різних промислах (виготовлення зброї, кінської збруї, ковальство),

• торгівлі з античними містами,

• пограбуваннях та данині сусідніх племен.

Основу духовної культури кочових скіфських племен становили традиції середньоазіатських іраномовних племен (саків, масагетів) – т.зв. звіриний стиль у мистецтві, численні міфи, первісні релігійні уявлення(бог вогню та стихії Табіті, неба – Апі, землі – Пацай). У культурі осілих племен Скіфії зберігались традиції місцевих племен. Віра в потойбічне життя зумовила складний поховальний звичай. Про це свідчать кількасот курганів військово – політичної верхівки, що збереглись в Подніпров”ї та Криму. Серед них – Чортомлик, Солоха, Гайманова та Товста могила.

У 3 ст. До н.е. на територію Північного Причорномор’я з поволзько – приуральських степів прийшли сармати, які витіснили скіфів. Частина скіфського населення відійшла в Нижнє Подніпров”я та Степовий Крим, де утворили нову державу – Малу Скіфію. Столицею стало місто Неаполь Скіфський (поблизу сучасного Сімферополя). Найбільшого розквіту Мала Скіфія досягла за часів правління царя Скілура.

САРМАТИ – іраномовні племена, що жили в 6 – 5 ст.до н.е. у степах Поволжя, Уралу та Казахстану, а у 3 –ст.до н.е. –4 ст.н.е. – на території степової смуги України і частково на території Румунії. Це були спілки декількох племен – язигів, роксоланів, аланів.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин,

• але створити власну державу їм так і не вдалося,

• в соціальному житті панувала військово – племінна верхівка,

• існували пережитки матріархату. Античні автори називають сарматів – “керовані жінками”, згадуючи про сарматських цариць – Томирис, Амагу та ін. Жінки відрізнялись войовничим характером, добре володіли зброєю., їздили верхи, не вступвли у шлюб доки не вб’ють першого ворога.

Основою господарської діяльності сарматів було

• кочове скотарство (розводили врх, коні, вівці)

• важливу роль відігравали промисли, ремесла, торгівля .

У 3 ст. військова могутність сарматів на Правобережжі була ослаблена племенами готів, що прийшли з Прибалтики; а у 4 ст. сармати були розгромлені гунами зі Сходу.