Sociology_student_8_2015

Д. С. Зайченко

(науковий керівник – проф. В. Г. Чугаєвський)

СОЦІАЛІЗАЦІЯ ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ У ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ

Постановка проблеми. В умовах розбудови українського демократичного суспільства знаходить широку громадську підтримку думка про те, що вирішення проблеми реабілітації та соціальної адаптації дітей і молоді зобмеженими можливостями розвитку – це турбота не тільки педагогів іпсихологів, а й усієї громадськості.

Особи з обмеженими можливостями розвитку не повинні бути ізольовані від суспільства, а, навпаки, жити, навчатися й виховуватися вдома, у навчальних закладах відкритого типу, активно спілкуватися зі своїми однолітками, членами родини, одержувати всіляку допомогу та підтримку від громадськості, підприємств, закладів, організацій тощо.

У монографіях, дисертаціях на інших наукових працях значною мірою висвітлено: теоретичні концепції, класифікації, відокремлені основні групи дітей, які потребують створення особливих умов у процесі їх реабілітації та соціальної адаптації (І.Бех, В.Бондар, Т.Власова, В.Засенко, В.Кащенко, В.Лубовський, Є.Мастюкова, В.Синьов, О.Хохліна, М.Шеремет, М.Ярмаченко); зміст та особливості навчання, підготовка до життя дітей з обмеженими можливостями (Т.Білоус, І.Дмітрієва, В.Золотоверх, І.Ковшова, А.Колупаєва, В.Липа, Л.Одинченко, В.Тарасун); організація соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю з обмеженими можливостями (І.Іванова, В.Ляшенко, О.Молчан, В.Тесленко); проблема педагогічної підтримки як компонента гуманістичної теорії виховання у межах міждисциплінарного підходу (М.Алешина, А.Асмолов, А.Волкова, О.Газман, В.Грицюк, А.Мудрик, С.Подмазін, Л.Сергієнко, Є.Ямбург); технології соціально-педагогічної роботи з різними категоріями клієнтів (О.Безпалько, І.Зверева, А.Капська, Г.Лактіонова, Л.Міщик, С.Савченко, С.Харченко) [4].

Мета статті є спроба розглянути і проаналізувати проблему соціалізації дітей та молоді з обмеженими можливостями у процесі навчання.

Виклад основного матеріалу. Особливого значення в умовах розбудови демократичного гуманного суспільства відіграє створення в ньому умов для інтеграції кожної людини незалежно від її соціального рівня, стану здоров’я, можливостей розвитку. Входження індивіда в суспільство пов’язане з розвитком соціальності – здатності людини повноцінно взаємодіяти з оточуючими, брати участь у житті соціуму на паритетних началах. Універсальним традиційним шляхом залучення людини до соціальної

10

взаємодії є її включення в систему освіти.

На жаль, для багатьох дітей та молоді сьогодні така можливість залишається недоступною не через стан здоров’я, ментальні порушення, проблеми поведінки або інші індивідуальні обмеження, притаманні окремій людині, а через наявність просторових, соціальних, психологічних бар’єрів, що склалися історично та створюють цілу систему заборон та стигматизуючих стереотипів у нашому суспільстві [8].

На сучасному етапі розвитку соціально-педагогічної науки прийнято вважати, що соціалізація – це двосторонній процес, що включає в себе, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду через входження в соціальне середовище, систему соціальних зв’язків, а з іншого – це процес активного відтворення системи соціальних зв’язків індивідом завдяки його активній діяльності, активному входженню у соціальне середовище.

Соціалізація – складний і багатогранний процес становлення людини як члена сучасного йому суспільства, для якого характернее прийняття і наслідування його цінностей, норм, культури, володіння мовою і необхідними соціальними навичками, здійснення прав і обов’язків у різноманітних соціальних взаємодіях і взаємовідносинах [7].

Суть соціалізації розкривається в таких процесах, як соціальна адаптація, інтеграція, саморозвиток і самореалізація. Соціалізація – це безперервний процес, що триває протягом усього життя. Він розпадається на етапи, кожен з яких спеціалізується на вирішенні певних завдань, без опрацювання яких подальший етап може або не настати, або бути спотворений чи загальмований

[5].

Діти з особливими потребами часто асоціюються зі спеціальними закладами, ізольованими від решти суспільства. Зміни, завдяки яким вони мають змогу відвідувати звичайні дошкільні заклади і школи, відбуваються занадто повільно. Проте, якщо говорити про період раннього дитинства – від народження до 3 років, то такі діти в Україні практично не мають можливості отримати реабілітацію за програмою раннього втручання, як це відбувається в багатьох країнах світу (навчання батьків, систематичні консультації та допомога педагога-фахівця зі спеціальної педагогіки, фізіотерапія тощо).

Навчання дітей з особливими потребами здійснюється в різноманітних школах. Це школи-інтернати для дітей, які мають кілька вад. Діти, що мають окрім сліпоти або порушень слуху розумову недостатність, навчаються за особливими програмами в цих же школа.

Проте, не всі діти мають однаковий рівень потреб і тому на сучасному етапі розвитку нашого суспільства піднімається питання інтеграційного навчання. Тобто надання можливості дітям з особливими потребами

11

отримувати освіту у звичайних школах.

Врезультаті, в даний час виникла гостра необхідність в створенні умов для отримання дітьми з особливими потребами загального виховання і освіти в умовах масових навчальних закладах.

На жаль, і масова школа, і самі діти з особливими потребами виявляються слабо підготовленими до інтегрованого навчання. Включення цих дітей в систему загального виховання і освіти повинно здійснюватися з урахування створення певних умов.

Всучасну епоху соціально-політичного розвитку України, відкрилися нові перспективи змін в системі спеціальної освіти, що пов'язані з новим ставленням до дітей з особливими потребами, з вирішенням питань їх соціалізації й інтеграції в суспільство.

Нині спеціальна освіта в Україні має складну, розгалужену і диференційовану систему навчально-виховних (корекційних) закладів, реабілітаційних і медико-педагогічних центрів, навчально-виховних комплексів, спеціальних (корекційних) класів при середніх закладах освіти та ін. Розвиток системи спеціальної освіти пов'язаний з подальшою диференціацією і вдосконаленням діючої мережі корекційних закладів, відкриттям нових типів закладів, в яких надається комплексна допомога і підтримка дітям з особливими потребами, а також з інтеграцією цих дітей в загальноосвітню школу [3].

Навчання інвалідів є найважливішим елементом комплексної реабілітації, яка забезпечує повну самостійність і економічну незалежність громадян із обмеженими можливостями. Забезпечення рівних можливостей в отриманні освіти для інвалідів є важливою складовою самостійного життя інвалідів.

У найбільш розвинутих країнах всього світу надається велика увага проблемі забезпечення доступу інвалідів до освіти. На основі проаналізованої літератури можна зробити висновок про наступні тенденції в навчанні дітей з особливими потребами:

1. Надання допомоги цій категорії дітей може відбуватися як в установах інтернатного типу, так і в умовах сім'ї. При цьому пріоритетність надається вихованню таких дітей в сім'ї.

2. Використання «командного підходу», який припускає професійний, системний підхід до соціальної роботи з сім'єю в цілому.

3. Широке використання індивідуальних реабілітаційно-коректувальних програм, які враховують потреби дитини і побажання сім'ї.

4. Система реабілітації повинна охоплювати всі сфери життєдіяльності. При цьому особлива увага надається соціальній і професійній орієнтації, що має важливе значення для розвитку в дитини навичок незалежного

12

самостійного життя.

5.Особливе значення має зміна суспільної думки відносно інвалідів. Це має бути першочерговим завданням с соціальної політики.

6.Одним з найважливіших, на наш погляд, є забезпечення повноцінної освіти для дітей з особливими потребами. Особливу роль в цьому грає інтегроване навчання. Воно сприяє вирішенню низки завдань: освітніх, формування відносин здорової дитини до хворої і навпаки [2].

Студенти з особливими освітніми потребами мають певні проблеми, які з’явились у попередні періоди життя та навчання і суттєво впливають на їхню пізнавальну активність, соціалізацію та інтеграцію в освітнє середовище. Серед них:

1)прогалини в знаннях;

2)труднощі у сприйнятті навчального матеріалу у загальноприйнятому вигляді;

3)знижена працездатність, підвищена втомлюваність і виснажливість, порушення концентрації уваги;

4) підвищена вразливість до інфекційних захворювань і, у зв’язку з цим, проблеми з відвідуванням занять;

5)дефіцит комунікабельності;

6) низька соціальна активність; 7)звичка до невимогливого, поблажливого ставлення, завищені уявлення

про свої можливості; 8)низький рівень мотивації досягнення мети, відчуття втрати майбутнього;

9)нерішучість, низька самооцінка, нерозвиненість самоконтролю; 10)підвищена тривожність, вразливість, емоційна нестійкість тощо. Негативність ситуації під час соціалізації для студентів з особливими

освітніми потребами збільшується ще й тим, що майже всі вони відчувають обмежене спілкування з однолітками, фізичне недомагання, дуже часто молоді люди не мають можливості навіть виходити на вулицю, не захищені від зростаючого інформаційного впливу, що забезпечують електронні засоби масової інформації, що для цієї групи юнацтва є ледве не єдиним засобом зв’язку з зовнішнім світом.

Для студентів з інвалідністю характерним є поширення настрою соціального песимізму, невіри в те, що вони зможуть хоча б якось реалізувати свої можливості, підсилюється споживчий характер ставлення до життя, втрачається довіра до людей і держави [6].

Найважливішим для студентської молоді з числа інвалідів в процесі соціалізації є період адаптації до умов навчання у вищому навчальному закладі, набуття нового статусу, засвоєння нових соціальних ролей (спеціаліст

13

професіонал, громадський активіст, сім’янин тощо). Тому важливим є створення певних соціально-педагогічних умов, які б полегшували процес навчання, тобто:

–забезпечення особливого підходу до студентів з особливими освітніми потребами, який повинен враховувати специфіку хвороби, психологічний стан, психологічні чи соціальні проблеми; темп викладання дисциплін має бути достатньо повільним, гнучким, пристосованим до потреб інвалідів; навчальне навантаження повинно регулюватись залежно від ступеня інвалідності;

–організація психолого-педагогічного та медичного супроводу впродовж усього періоду навчання з метою своєчасного надання комплексної допомоги, профілактики та корекції негативних проявів поведінки студента з інвалідністю;

–врахування ідеї науковців про те, що соціалізація пов’язана з адаптивними процесами.

Соціальна адаптація студента з обмеженими можливостями — це процес активного пристосування особистості до освітнього середовища за допомогою різних засобів та організації певних умов.

Соціалізація в період навчання у ВНЗ відіграє найважливішу роль у розвитку особистості з інвалідністю. Вона може проходити як природно і легко, так і складно, і проблематично.

Тому дуже важливо приділяти цьому процесу гідну увагу не тільки з боку перерахованих вище елементів ВНЗ, а й самих викладачів, які, в свою чергу, повинні бути як вченими, так і педагогами [1].

Висновки. Соціалізація студенів та дітей з особливими освітніми потребами є актуальним питанням сьогодення. Становлення студентів та дітей з інвалідністю має свої особливості, тому ефективність цього процесу залежить від організації певних умов соціально-педагогічної діяльності навчального закладу.

Однією з важливих складових соціалізації студентів та дітей з особливими потребами є процес засвоєння певних соціальних ролей, що відбувається в процесі адаптації та інтеграції в освітній простір вищої школи. Спрямованість, цілі, характер здійснення процесу соціалізації студентів та дітей з інвалідністю, їх становлення як суб’єктів суспільних відносин, формування як фахівців значною мірою впливають на якісні характеристики перспектив розвитку українського суспільства.

Отже, існує нагальна потреба в подальшому дослідженні проблем соціалізації дітей та студентів з особливими освітніми потребами задля конкретизації, вдосконалення та розроблення науково обумовлених програм і технології успішної соціалізації.

14

Література:

1.Глузман О. В., Щеколодкін В.Ф., Подобєдова Т. Ю., Чуєва О.О. Навчання людей з особливими потребами у вищій школі. — Сімферополь, 2006. — 20 с.

2.Колупаєва А.А. Педагогічні основи інтегрування школярів з особливостями психофізичного розвитку у загальноосвітні навчальні заклади: Монографія. – К.: Педагогічна думка, 2007. – 458 с.

3.Особливості навчального процесу дітей з особливими потребами/ І. А. Галатир

//Збірник наукових праць Хмельницького інституту соціальних технологій Університету "Україна". - 2009. - № 1. - С. 16-19. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua

4.Педагогічні умови соціальної інтеграції дітей і молоді з обмеженими

психофізичними можливостями/ О. П. Глоба // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Педагогічні науки. - 2011.- № 14(3). - С. 37-42. - Режим доступу:http://nbuv.gov.ua

5.Савченко С.В. Науково – теоретичні засади соціалізації студентської молоді в позанавчальній діяльності в умовах регіонального освітнього простору: Автореф. дис. … д. пед. наук. – Луганськ, 2004. – 18 с.

6.Соціалізація студентів з особливими освітніми потребами: актуальність проблеми/ Л. О. Рокотянська // Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими

потребами . - 2012. - № 9. - С. 95-103. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua

7.Український педагогічний словник: Довідкове видання / Упорядник С.У. Гончаренко. – Київ: Либідь, 1997. – 376 с.

8.Історичні витоки та сучасний стан проблеми розвитку соціальності учнів з

інвалідністю у системі освіти / О. Рассказова // Збірник наукових праць Уманського

державного педагогічного університету. - 2013. - Ч. 1. - С. 239-246.- Режим доступу: http://nbuv.gov.ua

Л. А. Мусаєва

(науковий керівник – проф. В. П. Степико)

СІМЕЙНІ КОНФЛІКТИ: ПОНЯТТЯ, ПРИЧИНИ, СТРАТЕГІЇ ПОВЕДІНКИ

У даній статті розглянуто причини сімейних конфліктів, які виникають в молодій сім’ї, їх чинники та форми розв’язання. Наводяться дані емпіричних досліджень, які характеризують наявність серйозних проблем в сімейних відносинах молодих українців. Зазначені основні стратегії поведінки в умовах конфлікту.

Ключові слова: молода сім’я, сімейні конфлікти, стратегії поведінки, причини конфліктів, форми розв’язання сімейних конфліктів.

15

Постановка проблеми. Останнім часом інститут сім’ї знаходиться в стані глибокої кризи. Соціально-економічна нестабільність українського суспільства, руйнація традиційних сімейних цінностей негативно позначаються на функціонуванні сучасної української сім’ї, що зумовлює виникнення численних конфліктів, які найчастіше призводять до розлучень. Підтвердженням цього факту є те, що сьогодні Україна є абсолютним лідером за кількістю розлучень в Європі. Так у 2012 р. відсоток розлучень, в нашій країні, досяг 61% від усіх укладених шлюбів. Найчастіше розпадаються молоді пари. За даними статистики, пік розлучень припадає на перші роки подружнього життя, тобто 20% подружжя розлучаються до першого ювілею, ще 20% пар зважуються на цей крок в період до двох років спільного життя, а 44% не можуть подолати шестирічний бар’єр [1].

Оскільки найчастіше розпадаються саме молоді сім’ї, метою статті є дослідження феномену «сімейні конфлікти», визначення причин конфліктів, аналіз існуючих стратегій поведінки в умовах конфліктів та форм їх розв’язання.

Основний зміст. Найчастіше в соціологічній літературі конфлікт (лат. conflictus - зіткнення, сутичка) розглядається як зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби та супроводжуються складними колізіями.

Сімейні конфлікти – це протиборство між членами сім’ї на основі зіткнення протилежно спрямованих інтересів, що негативно позначається на відносинах і може призвести до руйнації сім’ї.

Оскільки сім’я як соціальна система функціонує на різних рівнях, тому і сімейні конфлікти пов’язані як із зовнішнім соціальним середовищем, так і взаємодією між членами родини та індивідуальними особливостями членів сім’ї. Саме тому, сімейне неблагополуччя зумовлюється як несприятливими соціально-економічними, суспільно-політичними умовами життя людей, так і загальним моральним кліматом, особистісними якостями, низьким рівнем культурної та психолого-педагогічної підготовки до сімейного життя, в тому числі до виховання дітей.

Таким чином, у взаєминах між рідними людьми причинами конфліктів можуть бути як об’єктивні обставини, реальні труднощі й перешкоди, складні ситуації, так і суб’єктивні причини: упередження, різні ціннісні орієнтації, звички, особливості характеру, темпераменту тощо.

Результати проведених соціологічних досліджень показують, що майбутні дружина і чоловік не завжди свідомо і відповідально ставляться до створення сім’ї. Безумовно, це позначається на подальшій успішності їх сімейного життя.

16

Зокрема, особи з неповних сімей (які виникли переважно внаслідок розлучення) зазначали, що вони були знайомі з майбутнім партнером менше року (56%); серед членів сімей, які разом і зараз, такий короткий термін знайомства був лише у 42%. Обговорення свого майбутнього сімейного життя було темою розмов у 64% сімей, що збереглися, і лише у 44% тих, що розпалися.

Аналіз цих даних дозволяє зробити висновки, що молоді потрібно раціонально підходити до створення сім’ї. Безперечно, на формування шлюбносімейних настанов визначально впливає батьківська сім’я. Саме завдяки батьківській сім’ї дитина має можливість асимілювати взірці поведінки та життєві цінності, які в подальшому забезпечать задоволення базових потреб особистості. [2].

Причини конфліктів у сім’ях, що збереглися, приблизно в однаковій пропорції (в середньому по 25%) розподілилися за такими напрямами:

погані житлові умови; неправильне, на погляд партнера, використання грошей; втручання в життя сім’ї з боку батьків; незгоди стосовно розподілу обов’язків; подружня зрада та ревнощі.

Показово, що ревнощі як причину конфліктів відзначають 20% представників повних сімей; особи з неповних сімей зазначають таку причину конфліктів у 44% випадків.

Наведені дані свідчать про те, що в плані розуміння подружньої вірності молоді люди мають досить суперечливі уявлення. З одного боку, вони вважають за можливе не тільки дошлюбні сексуальні стосунки з першого дня знайомства, а й позашлюбні. Тому не дивно, що через ревнощі розпадається досить багато сімей [2].

При дослідженні сімейних конфліктів слід звернути увагу на те, що молоді подружні пари обирають різну стратегію поведінки в конфлікті.

Так, зокрема, 11% чоловіків і 28% жінок з повних сімей, а також 30% респондентів з неповних сімей обирають стратегію боротьби. Людина, яка обирає стратегію “боротьба” (конкуренція, змагання), звикла діяти самостійно, домагатися своєї мети, незважаючи на бажання партнера. Задля вирішення конфлікту така людина може застосувати тиск, погрози, насильство. Якщо обидва партнери схильні вирішувати конфлікти, вдаючись до такої стратегії, боротьба між ними неминуча. Як правило, такі стосунки не тривають довго, оскільки люди виснажуються від боротьби, і тоді або вони (принаймні один з них) змінюють стратегію або розлучаються [6].

Інша стратегія поведінки в конфлікті – це стратегія уникання, яку обирає 23% подружжя з повних сімей і якої дотримувався 41% осіб з неповних сімей, по суті рівнозначна відмові від нормалізації міжособистісних стосунків. Зовні життя сім’ї може виглядати таким, як і було, навіть покращитись, оскільки

17

сварки й суперечки припиняються. Проте, якщо люди обирають таку стратегію, вони просто стають чужими [3].

Як зазначають науковці: більш доцільною є стратегія компромісу та співпраці, яка пов’язана із спробою вирішити конфлікт разом. Цю стратегію обирають 38% респондентів чоловіків і 45% жінок із повних сімей та лише 25% осіб із сімей, що розпалися. Компроміс – це дуже ефективна форма врегулювання суперечності через взаємну поступливість одне одному. Ця стратегія стоїть значно ближче до конструктивного вирішення конфлікту, ніж попередня. Звичайно, це ще не співробітництво, але в разі застосування цієї стратегії обома партнерами їх взаємодія цілком може задовольняти обох. В міжособистісних конфліктах ця стратегія буває дуже вдалою, коли існують серйозні, об’єктивні причини для протиріч.

Ще важливою складовою розв’язання конфлікту є застосування певних практик виходу з конфлікту. Данні проведених опитувань свідчать, що виходи з конфлікту у тих, хто перебуває у шлюбі, та тих, хто розірвав шлюб, досить різні. Так, у повних сім’ях 36% усіх опитаних роблять першими крок назустріч (42% чоловіків та 30% жінок). У шлюбах, що розпалися, таких було лише 10%, а 30% чекали кроку назустріч від своєї другої “половини” [4]. Така поведінка також певною мірою впливає на подальший розрив шлюбних відносин.

Серед чинників, які найчастіше призводять до сімейних конфліктів, науковці виокремлюють наступні:

-коли ви надто багато чекаєте від партнера (партнерші), роблячи його (її) відповідальними за ваше особисте щастя;

-неправильно ставитесь до сексуальних потреб у подружньому житті; -заздрите успіхам партнера (партнерші) в сімейному житті; -несерйозно ставитесь до його (її) турбот і проблем; -зневагою даєте зрозуміти: «ти вже не така велика цінність для мене»;

-даєте зрозуміти про його (її) зовнішню (внутрішню) непривабливість [5,

90].

Таким чином, зверхнє ставлення до партнера, неповага, неуважність до його проблем, позицій породжують конфлікти, які є причиною розпаду сім’ї або ж того, що сім’я стає дисфункціональною.

Досить впливовим фактором сталості шлюбу є тривалість знайомства зі своїм шлюбним партнером, оскільки багато шлюбів розпадаються внаслідок відсутності уявлення про поведінку в побутових ситуаціях.

Так, за результатами обстеження модальний інтервал тривалості знайомства для повних сімей становив 1–2 роки, а для неповних 6–11 місяців. Із загального числа опитаних повних сімей 42% жили спільно до створення сім’ї.

Окрім тривалості знайомства та спільного проживання до шлюбу досить

18

важливим є виважене ставлення до створення сім’ї. Так, серед членів повних сімей, що були опитані, обговорювали різні аспекти майбутнього сімейного життя 64%, у той час як у неповних сім’ях таке практикувалося лише в 44% випадків.

Необхідною умовою благополучного сімейного життя є, крім усього іншого, хороші міжособистісні стосунки. Це, по-перше, залежить від знання звичок та уподобань шлюбного партнера. Так, достатньо знають звички та уподобання своєї “половини” 68% опитаних із повних сімей, жінки знають звички чоловіків краще – 72%. Тобто можна стверджувати, що десь третина шлюбів перебуває під загрозою розриву через недостатність взаєморозуміння і знання одне одного. Навіть у повних сім’ях 8% опитаних відповіли, що їхні інтереси та уподобання в основному різні, із них 1% має цілковиту розбіжність у поглядах та інтересах. Серед неповних сімей ці цифри відповідно 40 та 8%[6].

Важливою складовою комунікативних стосунків є відвертість. Так, розповідають завжди про існуючі невдачі та проблеми 47% опитаних з повних сімей і 29% розповідають досить часто, тобто нормальне внутрішньосімейне спілкування відбувається у 76% опитаних повних сімей. Розповідали завжди своїм партнерам про існуючі невдачі та проблеми 19% опитаних з неповних сімей, розповідали досить часто – 24%, тобто нормальне спілкування відбувалося менше ніж у половині сімей, які розпалися – 43%.

Частота конфліктів у сімейному житті є яскравою характеристикою стану шлюбу. Так, 100% опитаних повних сімей відповіли, що в них трапляються сварки. Але не стільки існування сварок, скільки їх частота більш цікава для дослідження. У 28% повних сімей модальна частота сварок становить кілька разів на місяць, ще 23% сваряться приблизно один раз на місяць, постійні скандали відбуваються лише у 8%. У неповних сім’ях ця картина зовсім протилежна: у 40% цих сімей сварки відбувалися постійно (щодня або майже щодня), ще 23% сварилися приблизно раз на тиждень та 25% – кілька разів на місяць[6]. Окрім частоти конфліктів дуже важливе значення мають причини їх виникнення. Так, у повних сім’ях основними причинами є: постійна нестача грошей (29%),непорозуміння у розподілі домашньої роботи (26%), неекономні витрати грошей (25%).

Основними причинами сварок подружжя у сім’ях, що розлучилися, були:

-ревнощі або зрада одного із членів подружжя (44%);

-несерйозне ставлення до виконання обов’язків чоловіка, дружини (37%);

-егоїзм другої “половини” (37%).

Усі перелічені причини та частота їх вияву майже не залишають шансів на існування шлюбу.

Серед опитаних, які розірвали шлюб, 75% за час сімейного життя

19