Sociology_student_8_2015

гармонії. Гармонійний стан досягається людиною за певних умов: гарне здоров’я і самопочуття, позитивне мислення, душевний комфорт, матеріальнофінансовий добробут, доладні відносини з близькими людьми, професійна та творча самореалізація тощо. Можна виділити основні сфери, де успіх стає більш бажаним і значущим для сучасної людини: соціально-економічна, психоемоційна, сфера фізичного здоров’я і спорту, академічної, професійної та кар’єрної самореалізації. Слід зважити на те, що сучасна людина не обмежується досягненням успіху в одній царині, а прагне до полі-успішності, визначаючи пріоритети в залежності від свого віку, емоційного стану, уподобань, запитів часу та ін. [1].

Концепція самоменеджменту розкриває технології, за допомогою яких можна навчитися основам постановки та реалізації власних цілей. Початок наукового осмислення проблеми самоменеджменту у вітчизняній управлінській та психологічний літературі можна віднести до середини 90-их років. В одній із перших публікацій на цю тему В. Карпічевим була зроблена спроба «введення в

проблему» самоменеджменту, висунуті на обговорення деякі контури моделі самоменеджменту. Дещо раніше поняття «самоменеджмент» було запропоновано до наукового обігу Л. Зайверт, керівником Інституту раціонального використання часу в Німеччині [4, c. 3].

Самоменеджмент слід розуміти як послідовне і цілеспрямоване використання ефективних методів, прийомів і технологій самореалізації та саморозвитку менеджера, як оптимальне та раціональне використання робочого і особистого часу. Основні функції самоменеджменту - постановка цілей, планування, прийняття рішень, реалізація та організація, контроль, інформація і комунікація [2].

Основна мета самоменеджменту полягає в тому, щоб максимально використовувати власні можливості, свідомо керувати плином свого життя (самовизначатися), переборювати зовнішні обставини як на роботі, так і в особистому житті [2, 2].

Більшість концепцій самоменеджменту побудовані на ідеї, навколо якої формується система методик і прийомів роботи людини над самою собою щодо самовдосконалення і саморозвитку. У концепції Л. Зайверта - це економія свого часу; в концепції М. Вудкока і Д. Френсіса – подолання власних обмежень; В. Карпічев позначив контури міждисциплінарної моделі самоменеджменту, яка базується на сонові сукупності людинознавчих наук [3].

В концепції В. Андрєєва запропоновано курс на саморозвиток творчої особистості; концепція самоменеджменту А. Хроленка спрямована на ідею підвищення особистої культури ділового життя [6]. Кожен з концептуальних підходів у комплексі з методиками їх реалізації може використовуватися для

100

самооцінки і саморозвитку ділових якостей людини, підвищення нею свого ділового потенціалу, що збільшить шанси і перспективи успішного просування щаблями ділової кар'єри.

Чільне місце в теорії самоменеджменту посідає проблема тайм менеджменту – техніки правильного використання часу. Тайм менеджмент допомагає виконувати роботу з меншими витратами, краще організувати працю (отже, отримати кращі результати), зменшувати завантаженість роботою і, запобігати професійному вигоранню та стресам [5].

На сьогодні розроблено достатньо ефективних технік тайм менеджменту, які забезпечують можливість раціонального використання свого часу: метод “Альпи”, «Принцип Парето», «ABС-аналіз», «Матриця Ейзенхауера». Так, рекомендовано складати перелік справ у порядку їх виконання, братися спершу за найбільш важливі та термінові справи, не відволікатися на сторонні задачі в процесі виконання термінових, не «перескакувати» з питання на питання, оптимізувати систему самоконтролю, не захаращувати робоче місце, опанувати техніку швидкісного читання тощо.

Нами було проведено дослідження, що мало на меті виявлення ролі самоменджменту у навчальній успішності студентів. У досліджені взяли участь студенти Міжрегіонального вищого професійного училища зв’язку. Загальна кількість респондентів становила 60 чоловік віком від 18 до 21 років. З них - 72% дівчата, 28% - юнаки.

Аналіз результатів дослідження показав, що більша частина студентів (51,67%) мають низький рівень розвитку навичок самоменеджменту. Так, у 100% досліджуваних студенів виявлено низький рівень організованості: прагнення до організації свого часу скоріш за все є епізодичним, немає стабільності у розумінні розподілу часу, власних ресурсів. Це ознака відсутності чіткої системи самоорганізації, нездатність діяти точно та планомірно, збалансовувати свій робочий день, ефективно розподілити сили і час, сконцентруватися на поставленому завданні та виконати намічене.

В ході дослідження було визначено найбільш виражені поглиначі часу, які заважають студентам у навчальній самоорганізації: відкладання виконання завдання «на потім», поспіх та нетерпіння, тривалі очікування, спроба занадто багато зробити за один раз. Кореляційний аналіз результатів дослідження показав зв’язок між виявленими поглиначами часу та навичками само менеджменту у студентів: чим менше студент відволікається на поглиначі часу, тим краще справляється зі своєю роботою. Було також виявлено, що чим вищий рівень навичок самоменеджменту, тим краще студент навчається.

Отже, можна дійти висновку, як жоден вид діяльності неможливий без використання здібностей, мотивації та інформації, так неможливо бути

101

успішним, максимально самореалізуватися без застосування на практиці основ самоменеджменту. Для студентів знання та інформація, отримана у вузі, є необхідною основою подальшого професійного вдосконалення. Відомо, що професіоналізм як риса поведінки людини починає закладається саме в процесі навчання. Знаннями стає лише та інформація, яка структурована, потрібна своїм власникам, використовується ними за певними правилами і, головне, містить в собі їх ставлення до цієї інформації. Це багато в чому залежить від інтересу, захопленості студентів навчанням, що, безумовно, розвиває здібності, формує навички та вміння, необхідні для самореалізації. Таким чином, без самоменеджменту студенту на сьогоднішній день неможливо ефективно організувати його навчання у вузі.

Література:

1.Бабина Т.Г., Єршова О.П. Успішність як багатовимірний феномен // Міжнародна науково-практична конференція "Успішність особистості: потенціал та обмеження" [Електронний ресурс]. – Режим доступу до збірника : http://www.psyscience.com.ua/department /oklad.php?mova=ua&scho= _ua/knopki/ konfer-2010/index.php

2.Зайверт Л. Ваше время – в Ваших руках: (Советы руко-водителям, как эффективно использовать рабочее время): Пер. с нем./Авт. предисл. В. М. Шепель. – М.: Экономика, 1990.

3.Карпичев, В.Б. Самоменеджмент: введение в проблему / В.Б. Карпичев // Проблемы теории и практики управления. – 1994. - № 3. – С. 103-106.

4.Лукашевич Н. П. Л 84 Теория и практика самоменеджмента: Учеб. пособие. – 2-е изд., испр. – К.: МАУП, 2002. – 360 с.

5.Результативный тайм-менеджмент: эффективная методика управления собственным временем Брайан Трейси; [пер. с англ. А. Евтеева]. – М.: СмартБук, 2007. – 79 с. – (21 ступень к успеху).

6.Хроленко, А.Т. Самоменеджмент / А.Т. Хроленко. – М.: Экономика, 2005. – 250 с.

7.Швальбе, Б. Личность, карьера, успех / Б. Швальбе, Х. Швальбе: пер. с нем. Л.Н. Цедилина; под ред. В.В. Шолерова. – М.: Прогресс, 2005. – 240 с.

А. О. Субін

(науковий керівник – доц. В. Л. Паньковець)

«Я-КОНЦЕПЦІЯ» ЯК ПЕРЕДУМОВА ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ САМОСВІДОМОСТІ

У статті розглядається структура самосвідомості. Робиться теоретичний аналіз особливостей розвитку «Я-концепції» як передумови формування політичної самосвідомості.

Ключові слова: «Я-концепція», свідомість, самосвідомість, політична самосвідомість.

102

Актуальність теми. Внутрішній світ особистості і її самосвідомість здавна привертали увагу філософів учених і художників. Свідомість і самосвідомість – одна з центральних проблем філософії, психології та соціології. Її значення обумовлено тим, що вчення про свідомість і самосвідомість становить методологічну основу рішення не тільки багатьох найважливіших теоретичних питань, але й практичних завдань у зв’язку з формуванням життєвої позиції. Проблема «Я» стає в наші дні у все більшій мірі однією з найбільш актуальних. Вона міцно пов’язана з потребою визначення ступеня важливості людини як суб’єкта історичної дії в умовах цивілізаційного зламу, його здатності і можливості вирішувати завдання сучасності, з проблемами цінностей сучасної людини, і нарешті, визначення останнім себе як феномена історії та розвитку соціуму.

Метою статті є вивчення теоретичних аспектів дослідження проблеми розвитку «Я-концепції» як передумови формування політичної самосвідомості.

Виклад основного матеріалу. Проблемі вивчення «Я-концепції» було приділено чимало уваги в роботах вітчизняних і зарубіжних психологів таких як: К.А. Абульханової, Б.Г. Ананьєва, А.С. Арсентьєва, Р. Бернса, А.А. Бодалева, А.В. Іващенко, І.С. Кона, К. Левіна, А. Маслоу, К. Роджерс, С.А. Рубінштейна, А.Н. Славської, Е. Ельконіна та інші.

На сучасному етапі розвитку психології представляється можливим більш глибоке дослідження внутрішнього світу особистості людини, стрижнем якого є її «Я-концепція».

Вивчення сучасної наукової літератури показує, що у вітчизняній психології особистості вже склалися певні передумови для поглиблення теоретико-методологічного аналізу і обгрунтування категорії «Я-концепція». Перш за все, це дослідження (Агапов В.С., Ананьєв Б.Г., Бодальов А.А., Деркач О.О., Рубінштейн С.А. та інші) з проблем самоставлення, самооцінки, самовизначення, самоствердження, подання особистості в умовах спільної діяльності, впливу «Я-концепції» на мотивацію, духовні потреби, ціннісні орієнтації, розвиток професійного «Я».

Але при цьому різні теоретичні конструкції та методологічні підходи до вивчення «Я-концепції» не співвідносяться один з одним, оскільки різні вчені, відштовхуючись у своїх дослідженнях від різних цілей і завдань, приходять до суперечливих поглядів на дану категорію, її структурні та змістовні складові. Багато дослідників розглядають проблему «Я-концепції» в рамках свого конкретно-наукового підходу (соціально-психологічного, фізіологічного, вікового і т.д.). Тобто проблема полягає в тому, щоб з одного боку, розглядати «Я-концепцію» як закономірний і завжди – унікальний результат психічного розвитку особистості, з іншого, дослідити феномен «Я-концепції» виділяючи її

103

сутнісні ознаки, структурні компоненти, характеристики, що відрізняють її від особистості, свідомості та самосвідомості.

За Л.С. Виготським, основою особистості є самосвідомість людини, що виникає в перехідний період підліткового віку. Поведінка стає поведінкою для себе, людина усвідомлює себе як певну єдність.

Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об’єктів. Фокус свідомості може бути спрямований і на самого суб’єкта, на його власну діяльність, його внутрішній світ. Таке усвідомлення людиною самої себе отримало в психології статус особливого феномена самосвідомості. Самосвідомість – це здатність людини усвідомити саму себе, своє «Я», свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання тощо. На відміну від свідомості, самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві. Якщо свідомість є знання про іншого, то самосвідомість – знання людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об’єктивний світ, то об’єктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона постає і як суб’єкт, і як об’єкт пізнання.

Структура самосвідомості людини складна. Вона відзначається різноманітністю форм вияву, які пов’язані з усіма аспектами її психічної діяльності:

1)пізнавальної – самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо;

2)емоційної – самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення тощо;

3)вольової – самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість тощо.

Центральними і найбільш дослідженими структурними компонентами самосвідомості є феномени саморегуляції, самооцінки, самоаналізу. Кожна дитина народжується як індивід людського роду. Проте в процесі життя не кожний стає особистістю. Особистість розглядається як саморегулююча система. Це такий рівень розвитку людини, коли вона сама здійснює управління своїми діями, вчинками, поведінкою, емоційним станом, ставленням до навколишнього середовища.

Самооцінка особистості – це усвідомлення власної ідентичності незалежно від зовнішніх впливів. Вона формується в процесі пізнання людиною самої себе. За змістом самооцінку розрізняють як завищену, занижену та адекватну, саме остання сприяє розвитку людини. Завищена або занижена ускладнюють цей процес. Те, як людина оцінює себе – відчуття гідності, самозадоволення, самоповага або приниження, почуття неповноцінності – частково залежить від

104

її соціального статусу, але ще більше від оцінок, які вона отримує від значущих для неї осіб [6].

Особливо важливо самоутвердження в молоді роки – в навчанні, роботі, стосунках між людьми. Воно асоціюється насамперед із самостійністю, самовідповідальністю, самоініціативою, самодостатністю. Самосвідомість розвивається, змінюється, збагачується в продовж життя людини. У кожного є природна схильність до самовдосконалення, яка на певному етапі розвитку особистості та впливу суспільства постає як усвідомлення прагнення до творчого саморозвитку, самореалізації. Самовдосконалення і самовияв людини є процес постійного розвитку, сходження [5]. Високий рівень самосвідомості зумовлює саморозвиток і самовиховання.

Політична самосвідомість – процес і результат вироблення відносно стійкої і усвідомленої системи уявлень суб’єкта політичних відносин про самого себе в соціально-політичному плані, на основі якої тикий суб’єкт цілеспрямовано будує взаємини з іншими суб’єктами і об’єктами політики як у середині соціально-політичної системи, так і за її межами, і відноситься до самого себе. Це усвідомлення себе в політиці як самостійного діяча, цілісна оцінка своєї ролі, цілей, інтересів, ідеалів і мотивів поведінки [4].

«Я-концепція» становить собою динамічну систему уявлень люди про себе. «Я-концепція» формується під впливом досвіду кожного індивіда. Ця система становить основу вищої саморегуляції людини, на базі якої вона будує свої стосунки зі світом, що її оточує. Індивіди з різними «Я-концепціями» не однаково сприймають світ: правильно чи неправильно, спотворено, наприклад : «Я-реальне» і «Я-ідеальне» не збігаються. Це спричинює незадоволення, розчарування. Від задоволення рівня домагань у досягненні особистості залежить формування важливого компонента її свідомості – самоповаги. Вона впливає фактично на всі аспекти діяльності людини: включає і задоволеність собою, і прийняття себе, і узгодженість свого надособистісного та ідеального «Я». Мотивація досягнення, будучи домінуючою для людини, є також важливим регулятором її розвитку.

Процес самоконцептуальності змінюється залежно від віку. Уявлення індивіда про себе інтегруються в більш складні системи. Якщо в самосвідомості підлітків, старшокласників в образі «Я» ще не має певної стабільності, їх процес самопізнання перебуває у стані формування, то у студентів спостерігаються значні зрушення в напрямі особистісної сталості «Я- концепції». Самосприйняття в юнацькому віці стає більш узагальненим, якісно новим. Воно полягає не стільки в кількісній оцінці своїх рис, скільки в прагненні оцінювати себе з позицій нового соціального статусу, здатності до засвоєння професійних знань, готовності до створення сім’ї.

105

Розвиток самосвідомості, на думку багатьох вчених, стає більш актуальним на молодший юнацький вік. Юнацтво пов’язане з визначенням свого місця в житті і внутрішньої позиції, формуванням світогляду, моральною свідомістю і самосвідомістю. У соціології юнацький вік пов’язується із зміною суспільного становища і соціальної діяльності особистості, причому акцент робиться на властивостях юнацтва як соціально-демографічної групи. У стародавніх суспільствах перехід з однієї вікової сходинки на іншу оформлявся спеціальними обрядами – таїнствами посвяти, ініціаціями, завдяки яким індивід не тільки набував нового соціального статусу, але як би народжувався наново.

Як вже згадувалось вище, політична самосвідомість включає три основні аспекти. Перший – когнітивний аспект. Політична самосвідомість в самому вузькому, буквальному сенсі, як набір усвідомлених об’єктивних знань про своє місце в політиці. Мається на увазі наявність певного інформаційного рівня, що дозволяє зіставити наявну інформацію про пристрій навколишнього соціально-політичного середовища з уявленнями про власну роль, можливостях і здібностях суб’єктів незалежно в цьому середовищі. Так, в ході політичної соціалізації формується політична самосвідомість окремої особистості: засвоюючи соціально-політичні знання нормативного характер, індивід зіставляє їх із власними можливостями впливати на політичне життя і усвідомлює, зокрема, що ці можливості пов’язані з набуттям права голосу і поруч інших атрибутів «політичного громадянина». Відповідно, для нього когнітивний аспект політичної самосвідомості включає знання щодо як мінімум двох великих етапів власного розвитку: до і після набуття відповідного статусу. Відповідно буде розвиватися і політична самосвідомість в цілому [4].

Емоційний аспект політичної самосвідомості виражається в певному емоційно забарвленому суб’єктивному ставленні до знання свого об’єктивного політичного статусу. Останній може влаштовувати або не влаштовувати, сприйматися як високий чи низький, сприятливий чи несприятливий і т.п. З емоційним аспектом політичної самосвідомості пов’язані такі явища, як політична самоповага або навпаки (відрізняє зазвичай представників, які змирилися зі своїм пригніченням груп і верств), політичне себелюбство і т.п. Це вже стосується старшого юнацького віку, але уява про задоволення або незадоволення свого місця у системі, та місця своїх рідних та близьких, вже складається на момент, поки вони перебувають у молодшому юнацькому віці.

Оціночно-вольовий аспект політичної самосвідомості тісно пов'язаний з емоційним і проявляється, перш за все, у прагненні підвищити політичну самооцінку, завоювати політичну повагу, зміцнити політичний вплив, авторитет, і в кінцевому рахунку – політичну владу. Це може виявлятися в різних формах. На рівні індивідуального суб’єкта політичної самосвідомості –

106

як боротьба, наприклад, за масову підтримку того чи іншого кандидата на виборну посаду. На соціальному макро-рівні це може виражатися в масовому прагненні, наприклад, пригнобленого соціального шару до соціальної революції, радикально змінює його положення в соціально-політичній системі.

Усе це розвивається у процесі формування у юнацькому віці. У своїй сукупності, три названих аспекти політичної самосвідомості утворюють цілісний політичний образ самого себе, що існує, хоча і на різних рівнях розвитку, практично у всіх реальних чи віртуальних, створених ідеологічною пропагандою, суб’єктів соціально-політичного життя. Такий образ являє собою інтегроване поєднання декількох компонентів, включаючи реальне політичне уявлення про себе в наш час; ідеальне уявлення про те, яким суб’єкт на його думку мав би стати і про те, яку роль він мав би грати в суспільстві у відповідності зі своїми здібностями і можливостями; динамічне уявлення про те, яким суб’єкт має намір стати у відносно найближчим часом.

Проблема розвитку адекватної політичної самосвідомості на всіх рівнях суб’єктів соціально-політичної дії є однією з центральних у процесі переходу від тоталітарної до демократичної соціально-політичної системи, на етапі становлення правової держави і громадянського суспільства. Якщо в умовах тоталітаризму саморозвиток адекватної політичної самосвідомості практично для всіх потенційних суб’єктів політики підміняється, по суті справи, примусовим формуванням необхідних лише для соціально-політичної системи і жорстко контрольованих нею окремих елементів ідеологізованого і тому не завжди відповідає адекватності дійсності, то демократичне суспільство відповідає іншому типу політичної самосвідомості і неминуче створює умови для його розвитку. Плюралізм в політичному житті створює умови для співіснування різних варіантів її осмислення. Отримуючи можливості активної самостійної участі в політиці, її суб’єкти на всіх рівнях потрапляють в ситуацію необхідності прискореного становлення своєї політичної самосвідомості у відповідності зі своїми власними справжніми інтересами і потребами. Після цього політичні відносини перетворюються на боротьбу більш і менш розвинених політичних самосвідомостей, в якій перемагають ті, хто швидше і точніше усвідомлює свої цілі і опановує політичними навиками їх досягнення

[4].

Дуже важливо у ранньому юнацькому віці доносити до дитини про сутність і структуру політичної системи, розглядаючи її з різних боків. Адже формування політичної самосвідомості залежить, в першу чергу, від досвіду та кількості знань.

Важлива така орієнтація в сфері ідейно-політичного і морального виховання. Центральний психологічний процес юнацького віку – розвиток

107

самосвідомості, який спонукає особистість порівнювати всі свої прагнення і вчинки з певними принципами і способами власного «Я». Чим старше і доросліше підліток, тим більше його виховання переходить в самовиховання. Це вимагає від дорослого великої гнучкості, такту, розуміння, готовності приймати всерйоз особистість вихованця.

Більша частина претензій старшокласників до школи зводиться саме до того, що в ній бракує творчості та самостійності. Це стосується і організації навчального процесу, де учні скаржаться на недостатньо активні методи навчання та шкільного самоврядування, яке часто буває формальним. Пояснюючи такий стан, вчителі нерідко посилаються на пасивність та інфантильність самих старшокласників, не проявляють ініціативності і почуття відповідальності. Проте це – прями й наслідок відповідного стилю виховання. Не можна вселяти дитині, що дорогу здолає той, хто йде, і водночас не дозволяти йому ходити [3].

Активна життєва позиція, яку ми хочемо прищепити кожній молодій людині, формується, перевіряється і зміцнюється тільки самостійними вчинками, за котрі він несе особисту відповідальність. Всяка спроба вихователя-вчителя «внести» у свідомість дитини пізнання і моральні норми, минаючи власну діяльність дитини з оволодіння ними, підриває самі основи здорового розумового і морального розвитку дитини, виховання його особистісних властивостей і якостей [5].

Кожен юнак є суперечлива єдність дитячості і дорослості, і від вихователя залежить, яку грань він віддасть перевагу висвітити, на яку основу дитячого чи дорослого буде спиратись. Багато вчителів і батьків частіше апелюють дитячим початком в підлітках, сподіваючись головним чином на залежність і слухняність. Така установка несвідомо лестить самолюбству дорослих: чим безпомічнішими та інфантильнішими здаються діти, то більше і потрібніше виглядають у своїх власних очах вчителі та батьки. Встановлення таких «відносин» є помилковим і шкідливим. Як підкреслював Л.С. Виготський, «педагогіка повинна орієнтуватися не на вчорашній, а на завтрашній день дитячого розвитку». У постійно опікуваної людини виробляється звичка до пасивної залежності або безглуздий, анархічний негативізм. Те, що здається педагогам інфантильністю, фактично являє собою вже сформовану утриманську, споживчу установку.

Дорослість часто сприймається як статичний, одного разу досягнутий остаточний стан (згадаймо вислів «стати доросли»). Це процес, стадія життєвого шляху, що характеризується, з одного боку, адаптацією, пристосуванням до соціальних умов і здатністю їх відтворювати, а з іншого – самостійністю, здатністю і вмінням ініціювати щось нове. Ці властивості не

108

однаково виражені у різних людей. Порівнюючи поняття, в яких дорослі люди ретроспективно описували свій перехід від юності до зрілості, психологи виявили два полюси. Одні люди переживають дорослість як збагачення своєї особистості, розширення сфери життєдіяльності, підвищення рівня самоконтролю та відповідальності, тобто як самореалізацію. Інші, навпаки, підкреслюють головним чином пристосування до об’єктивних обставин, вважають, що матеріальні успіхи досягнуті ними ціною відмови від індивідуальності, втрати свободи самовираження, свіжості почуттів і т.д.

У психології давно вже встановлена близькість, навіть синонімічність понять особистості, свободи і творчості [2]. «Свободи не в повсякденному сенсі (впертого потягу робити те, що «мені бажається»), а в сенсі розвиненої здатності долати перешкоди, здавалося б, нездоланні, у здатності долати їх легко, витончено, артистично, а значить, у здатності щоразу діяти не тільки згідно з уже відомим еталоном, стереотипом, алгоритмом, але і кожного разу індивідуально варіювати загальні способи дії стосовно індивідуальнонеповторних ситуацій. Особистість є тільки там, де є свобода і творчість. Це – найважливіша вимога до умов її формування [1].

Висновок. У вітчизняній психології «Я-концепція» розглядається як відносно стійка, певною мірою усвідомлена, що переживається як неповторна система уявлень індивіда про самого себе. «Я-концепція» - цілісний, хоч і не позбавлений внутрішніх суперечностей образ власного «Я», що виступає як ставлення до себе самого та включає компоненти: когнітивний – самопізнання, емоційний – самоповага, оцінно-вольовий – прагнення підвищити самооцінку, завоювати повагу тощо. У процесі навчання і виховання у людини повинна бути сформована система адекватних уявлень про себе, позитивна стійка самооцінка і адаптивна модель поведінки. Однак, механізми самопізнання ще надто не досконалі, внаслідок чого самооцінка у підлітка нестійка, містить випадкові й суперечливі висновки та залежна від зовнішніх оцінок. З цих причин підліток часто переоцінює або недооцінює себе, а рівень його домагань часто не відповідає рівню фактичних досягнень. Якщо поведінка базується на такій неадекватній самооцінці, то конфлікт між підлітком та оточуючими стає неминучим. Особливість «Я-концепції» як системи ставлень полягає в тому, що об’єктом є сам носій цих настановлень, що робить самі емоції, оцінки, що пов’язані з образом «Я», вельми сильними та стійкими. На основі власних уявлень людина будує не тільки свою поведінку, але й інтерпретацію індивідуального досвіду. Образ «Я» слугує основою вибору особистістю провідної лінії поведінки, базою для виникнення особистого настановлення, що проявляється у готовності людини поводитися певним чином.

Формування політичної самосвідомості залежить від розвитку «Я-

109