6. Літературний дискурс

Літературний дискурс є одним з найстаріших, людство вже й забуло, коли вигадало його. Особливість літературного дискурсу полягає в тому, що коли звичайна комунікація стежить спочатку за змістом, а вже потім за формою викладу, то літературна комунікація, навпаки, найважливішим вважає форму, а вже потім зміст. Тому тут виникає такий тип дискурсу, як поетичний, де особлива увага прикута до форми; виникає проблема повторення форми. Й поезія є одним з найдавніших людських витворів. Ритмічна будова полегшувала сприйняття тексту, а також допомагала зберігати такі тексти в пам'яті. Адже раніше, коли ще не була винайдена писемність, усе важливе, що належало людству, слід було зберігати в голові. Поетичний текст легше відтворювався, тому багато своєї інформації людство зберегло саме у поетичній формі.

Літературний текст побудований так, щоб порушити закон автоматизму звичайного спілкування. Літературний текст повинен деавтоматизувати наше сприйняття, зупинити його, зосередити на знайомому так, щоб зробити його новим і незнайомим. Звичайне спілкування повністю автоматизоване. Л.Толстой писав у своєму щоденнику, що не пам'ятав одного дня, чи змітав він сьогодні пил чи ні. Коли не пам'ятав, то він і не жив у той час. Це автоматичні дії. Формальна школа в літературознавстві, яка виникла у двадцяті роки, займалася пошуками засобів деавтоматизації(В.Б.Шкловський, Б.В.Томашевський, Б.М.Ейхенбаум та ін.).

Художній текст стає деавтоматизованим ще й завдяки тому, що він є принципово багатозначним. Кожен, хто його читає, може знайти свій зміст. Не такою є, приміром, інструкція щодо користування праскою. Всі прочитають у ній теж саме. У ній багатозначність не потрібна. Немає її й у текстах міжнародних договорів. А от художній текст, аби досягти деавтоматизації, принципово будується як багатозначна структура. Тому ми можемо перечитувати його багато разів.

Текст - замкнена структура. Він чітко відокремлений від нетексту. Тому текстом є елементарне "Не висовуватися" на вікні тролейбуса. Єдине, що там не визначене, - хто є автором. Усі сучасні літературні тексти обов'язково мають посилання на свого автора. Це теж здобуток сучасної цивілізації. У минулому тексти функціонували як анонімні. Автор був нецікавий для читача. Поступово автор був допущений до людської уваги. Й сьогодні наш інтерес до тексту визначений як самим текстом, так і прізвищем автора. Літературний дискурс сьогодні є дуже індивідуальним, це авторське сприйняття світу, й тому роль автора стала набагато суттєвішою, ніж це було в минулому. Тоді текст більше відтворював колективні уявлення, ніж індивідуальні.

Літературний дискурс може підпорядкувати собі читача настільки, що останній може стати послідовником книжкових ідей і людей. Згадаймо, приміром, Дон Кіхота. Ця магія друкованого слова часто вводить в оману як окремих осіб, так і цілком країни. Так було зроблено з ученням деяких філософів, коли за сприйняття чи несприйняття їхнього слова людей страчували. Книжки спалювали. Тоталітарне суспільство контролювало художнє слово, як і масову комунікацію. Жоден рядок, навіть у книжці для дітей, не може побачити світ без того, щоб його не прочитав цензор.

Літературний дискурс теж є мистецьким, тому навіть пасивне сприйняття цього тексту подекуди теж стає творчістю. Читач проймається вигаданою дійсністю, інколи він знає її та її героїв краще, ніж біографії своїх рідних. Це все тому, що ці ситуації символічно влучно відображають нашу дійсність, вони є не дзеркальним її відбитком, а знаковим відтворенням. І саме це приваблює до них читачів¹.