4.4. Припинення публічної служби.

На відміну від вступу чи просування, припинення службової кар'єри завжди є невідворотним, відрізняються лише його підстави та час. Підстави припинення публічної служби можна поділити на три групи:

1. у зв'язку з настанням об'єктивних обставин;

2. з ініціативи органу публічної адміністрації;

3. з ініціативи самого публічного службовця.

До першої групи відносять:

• смерть службовця (або визнання його померлим у встановленому законом порядку);

• визнання службовця недієздатним або обмежено дієздатним у встановленому порядку;

— закінчення строку служби (ця обставина застосовується, передусім, у країнах, що належать до системи посади, проте для багатьох видів не функціонерів — також і в країнах системи кар'єри);

• досягнення службовцем максимально можливого віку перебування на публічній службі (як правило, це 60 або 65 років);

• засудження публічного службовця до позбавлення волі;

— застосування до службовця уповноваженим органом дисциплінарного заходу у формі звільнення або заборони виконання служби.

За наявності перелічених обставин публічна служба конкретної особи припиняється незалежно від бажання керівника відповідного органу чи самого службовця.

Припинення публічної служби з ініціативи органу публічної адміністрації (друга група) настає переважно із втратою передумов перебування на публічній службі або виникненням інших обставин, що перешкоджають її нормальному здійсненню. Зокрема, відповідно до закону Чеської Республіки відповідний орган припиняє службові відносини державних службовців у таких випадках:

а) якщо державний службовець не є громадянином Чеської Республіки;

б) якщо державний службовець не відповідає вимогам необхідного стану здоров'я через те, що, за його наявного стану здоров'я, відповідно до результатів медичного обстеження або рішення органу державної медичної адміністрації, він втратив здатність виконувати свої службові обов'язки на тривалий строк або він не може виконувати свої службові обов'язки через професійне захворювання чи загрозу такого захворювання;

в) через організаційні або економічні заходи, якщо це приводить до скорочення кількості державних службовців;

г) якщо відповідно до результатів двох службових атестацій поспіль державний службовець не виконує свої службові обов'язки на належному рівні.

Третя група по суті стосується лише єдиного випадку, коли публічний службовець з власної ініціативи та з різних причин припиняє службові відносини. За загальним правилом законодавство зобов'язує таких службовців працювати ще певний період (один — два місяці) від часу подачі заяви, для знаходження відповідної заміни.

5. Обов'язки публічних службовців.

Правовий статус публічних службовців як сукупність їх прав та обов'язків можна розглядати на двох рівнях:

— загальні права та обов'язки, тобто передбачені законодавством для усіх категорій службовців, наприклад, у спеціальному французькому законі «Про права і обов'язки публічних службовців» або у окремих розділах загальних законів про публічну службу;

— спеціальні права і обов'язки, тобто, повноваження, що покладаються на осіб, що обіймають конкретні посади в органах публічної адміністрації (вони містяться в нормативно-правових актах різного рівня: посадових інструкціях, положеннях про посади чи навіть у законах для посад вищого рівня).

Висвітлимо передусім перший загальнонаціональний рівень, причому аспекти, що найбільше відрізняють правовий статус публічних службовців від інших працівників, що не мають цього статусу.

У більшості зарубіжних країн закони першою чергою закріплюють обов'язки, і лише після того — права публічних службовців. Це зумовлено згадуваною концепцією первинності (пріоритету) прав і свобод приватних осіб, що їх зобов'язані забезпечувати публічні службовці. Серед загальних обов'язків варто виділити:

1) Добросовісне виконання покладених обов'язків. Таке положення на перший погляд видається само собою зрозумілим, проте закони багатьох держав акцентують на цьому спеціально. Наприклад, у польському законі «Про цивільну службу» зазначено, що член корпусу цивільної служби має обов'язок «старанно і безсторонньо, справно і швидко виконувати доручені завдання». Естонський закон «Про публічну службу» також детально формулює таке положення: «публічний службовець зобов'язаний точно, вчасно, сумлінно, доцільно і безкорисливо виконувати свої службові обов'язки, керуючись публічними інтересами».

2) Лояльність до держави та її інституцій. Зокрема, у латвійському законі «Про державну цивільну службу» до загальних обов'язків службовців віднесено «бути лояльним демократично обраному уряду, незалежно від його (її) особистих політичних поглядів».

3. Ефективність використання державного та муніципального майна та коштів. У вище згадуваному польському законі міститься норма про обов'язок цивільних службовців «раціонально розпоряджатись публічними засобами». Чеський закон також закріплює такий обов'язок, відповідно до його норми державні службовці зобов'язані «використовувати за призначенням кошти, ввірені їм службовою установою, а також охороняти та захищати власність, ввірену їм, проти пошкодження, втрати, руйнування і зловживання». Литовське законодавство додає до цього, що публічні службовці повинні «утримуватись від використання державного або муніципального майна для діяльності, що не стосується роботи».

4. Збереження державної та службової таємниці. Така вимога наявна в законодавстві практично всіх держав. Наприклад, в естонському законі зазначено, що «публічний службовець повинен як у період дії службових відносин, так і після звільнення зі служби зберігати державну і комерційну таємниці, що стали йому відомими у зв'язку зі службою, відомості, що стосуються сімейного і особистого життя інших людей, а також іншу конфіденційну інформацію».

5. Дотримання етичних норм. Підвищені вимоги етичного характеру до публічних службовців містяться у спеціальних нормативно-правових актах, наприклад, болгарському Кодексі поведінки службовця державної адміністрації. Цей обов'язок відповідає також вимозі, щоб службовці своєю поведінкою не завдавали шкоди престижу публічної служби. Службовці повинні дотримуватись етичних норм не лише при виконанні своїх безпосередніх обов'язків, але й поза ними, тобто, у приватному житті. Не випадково у польському законі визначено обов'язок службовців «гідно поводитись на службі та поза нею».

6. Вдосконалення професійної кваліфікації. Взагалі ж додаткове навчання є умовою просування по службі — для обіймання посад вищого рівня часто треба здобути вищий освітній рівень. Проте з огляду на мобільність суспільних відносин та практичних технологій публічні службовці повинні робити це, по суті, постійно (як, до речі, юристи та представники ряду інших професій). Для прикладу, латвійський законодавець окремо наголошує на такому обов'язку: «цивільний службовець повинен підтримувати свої знання на професійному рівні та вдосконалювати професійну кваліфікацію і навички, необхідні для виконання службових обов'язків».

7. Обмеження заняття іншими видами трудової діяльності. Вважається, що публічні службовці повинні усі зусилля віддавати службі і не відволікатись на іншу працю. Наприклад, у Польщі та ФРН, будь-яка робота публічних службовців за сумісництвом потребує попереднього дозволу (згоди) керівника відповідного органу публічної адміністрації. Проте в німецькому законі «Про статус чиновників» встановлюються окремі винятки, коли такого дозволу не потрібно, і зокрема у випадках:

• управління або користування майном, яке знаходиться в розпорядженні чиновника;

• письменницької, наукової, мистецької або лекційної діяльності чиновника;

• діяльності в професійних спілках (об'єднаннях) або установах самодопомоги чиновників.

У кожному разі, якщо уповноважений орган вважатиме, що виконання роботи за сумісництвом перешкоджатиме ефективному виконанню службовцем своїх обов'язків, у видачі дозволу відмовляють.

8) Заборона прийняття подарунків. За загальним правилом публічні службовці не можуть приймати подарунків та інших вигод у зв'язку з виконанням службових обов'язків. Німецьке законодавство передбачає можливість винятку з цієї норми: якщо на отримання подарунка службовцем дасть згоду вища інстанція.

9) Декларування своїх доходів. В законах окремих держав наявні норми про обов'язкове декларування доходів службовцями, зумовлені необхідністю постійного моніторингу за особами, яким довірено публічні ресурси. Наприклад у статті 29а болгарського закону закріплено положення, що «державний службовець повинен кожного року, письмово декларувати перед органом призначення свої комерційні, фінансові чи інші ділові інтереси, які він або пов'язані з ним особи мають у зв'язку з функціями адміністрації на будь-якій роботі».

Викладений перелік загальних обов'язків публічних службовців не є вичерпним, але дає загальне уявлення про особливості цієї частини їх правового статусу. При тому варто зауважити, що деякі обов'язки можна розглядати з іншого боку: — як обмеження певних прав, якому підлягають публічні службовці.