Глава 4. Основи правового статусу людини і громадянина

4.1. Основи правового статусу особи і громадянина як загальний

конституційно-правовий інститут……………

4.2. Громадянство України: поняття та ознаки. Принципи

громадянства України……………………..

4.3. Законодавче регулювання питань громадянства України.

4.4. Повноваження державних органів і посадових осіб

по вирішенню питань громадянства України…………………

4.5. Поняття правового статусу іноземців та осіб без громадянства.

4.6. Правове регулювання перебування іноземців та осіб без

громадянства в Україні.

4.7. Відповідальність іноземців та осіб без громадянства за

порушення законів України.

4.8. Правовий статус біженців в Україні.

4.9. Правовий статус імігрантів в Україні

4.1. Основи правового статусу особи і громадянина як загальний конституційно-правовий інститут

Людина і держава перебувають у постійному взаємозв’язку, який виражається у формі певних прав, свобод, обов’язків та законних інтересів, що в своїй єдності складають правовий статус особи. Загалом статус можна визначити як правове положення когось, його місце та роль у суспільстві і державі, в системі органів державної влади. Правовий статус особи визначає певні стандарти поведінки людини, які визнаються державою як обов’язкові та корисні для всіх членів соціуму.

У науці конституційного права спостерігається неоднакове тлумачення поняття правового статусу особи. Вітчизняний правник П.М. Рабінович стверджує, що правовий статус особи – це комплекс її суб’єктивних прав та юридичних обов’язків¹.

Натомість М.В. Вітрук розуміє правовий статус як систему юридичних прав, свобод, обов’язків і законних інтересів в їхній єдності, основу чи ядро її правового становища².

Вітчизняний правник В.В. Кравченко стверджує, що правовий статус особистості – це її юридично закріплене становище в державі й суспільстві, він становить важливу складову частину суспільного статусу особистості, належить до її якості як людини і громадянина, характеризує зв’язки особистості з державою та державно організованим суспільством². Водночас інші вчені значно вужче трактують правовий статус особи – це її юридично закріплене становище в суспільстві³.

Схожої точки зору щодо визначення сутності даного поняття дотримуються такі вчені як А.М. Колодій і А.Ю. Олійник: «Правовий статус особи – це юридичне закріплення положення людини і громадянина у сучасному суспільстві»⁴.

Отже, незважаючи на множинність тлумачення даного поняття в юридичній літературі, осьовим центром правового статусу особи є її юридично закріплене становище в суспільстві і державі.

Правовий статус особи (лат. status – становище) – це юридично закріплене становище особи, як соціального суб’єкта, в суспільстві, тобто це сукупність прав та обов’язків особи, які визначені та гарантовані Конституцією і законами України, іншими нормативно-правовими актами, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

В юридичній науці за характером правового регулювання розрізняють три види правових статусів.

Загальний (конституційний) – це правовий статус, який складається з основних конституційних прав та обов’язків громадянина. Він характеризує загальні та рівні можливості, вихідні позиції всіх тих людей, які є громадянами однієї держави. Цей статус надається найбільшій кількості осіб.

Спеціальний (колективний) – це правовий статус, який надається окремим групам осіб і громадян. Він складається з особливих, своєрідних (додаткових) прав та обов’язків певної групи суб’єктів. Наприклад, студентів, ветеранів, пенсіонерів, військовослужбовців. Цей статус характеризує «групові» можливості людей.

Індивідуальний (персональний) – це правовий статус, який надається окремій особі чи громадянину правозастосовчими актами. Такий правовий статус характеризує індивідуалізовані юридичні можливості соціального суб’єкта в певній державі.

Усі вищеперераховані правові статуси поєднані між собою. Наприклад, особа може бути одночасно громадянином України (загальний правовий статус), викладачем у вузі (спеціальний правовий статус, що передбачає Закон України «Про освіту»), доктором юридичних наук (індивідуальний правовий статус, який надається особі правозастосовчим актом – рішенням Вищої Атестаційної Комісії України).

У науці конституційного права за суб’єктним складом розрізняють такі правові статуси:

а) фізичні особи – громадянин України, особа без громадянства (апатрид), особа з подвійним громадянством (біпатрид), іноземець, біженець та ін.;

б) посадові і службові особи – прокурор, суддя, міністр, голова державного комітету, депутат та ін.;

в) особи, які мають особливий спеціальний статус з огляду на специфіку їхніх повноважень і небезпечні умови праці, наприклад, розвідники.

***

У науці конституційного права сформувалося декілька підходів щодо визначення структури правового статусу особи і громадянина:

1) правовий статус особи складається із соціально допустимих і необхідних можливостей особи не просто як індивіда, а як громадянина¹;

2) структура правового статусу включає лише правосуб’єктність людини, принципи конституційно-правового статусу людини, права і свободи людини і гарантії їх реалізації, обов’язки людини та гарантії їх виконання¹, а також громадянство².

Найбільш повною вважається структура правового статусу, яка була визначена А.М. Колодієм і А.Ю. Олійником:

– статусні правові норми і правові відносини;

– громадянство;

– суб’єктивні права, свободи і юридичні обов’язки;

– законні інтереси;

– правові принципи і юридичні гарантії;

– правосуб’єктність;

– юридична відповідальність³.

Статусні правові норми, об’єктивовані в конституційних правових актах, визначають вихідний правовий стан людини і громадянина в суспільстві і державі. Юридичні норми визначають міру, ступінь і повноту участі соціального суб’єкта в правовідносинах, які існують і розвиваються в соціумі.

Громадянство є важливим елементом правового статусу, оскільки встановлює постійний, взаємний, і, головне, правовий взаємозв’язок між особою і державою.

Суб’єктивні права і свободи особи – це юридично закріплені можливості особи діяти відповідним чином або утриматися від певних дій, що опосередковано необхідністю її належного існування і розвитку в соціумі.

Юридичний обов’язок – це вид і міра належної, тобто юридично допустимої і суспільно необхідної поведінки особи в суспільстві.

Законні інтереси – це передбаченні Конституцією і законами України, іншими нормативно-правовими актами, міжнародними договорами можливості особи щодо задоволення своїх потреб матеріальними та нематеріальними благами суспільства та держави.

Правові принципи – це основоположні ідеї, керівні засади, що визначають сутність правового статусу особи і громадянина в суспільстві. Принципи правового статусу зумовлені рівнем розвитку людської цивілізації. Принципи визначають загальні засади правового положення людини в суспільстві і державі. Конституційними нормами передбачені такі принципи: невичерпності та неможливості скасування прав і свобод людини, невідчужуваності, рівноправності громадян, вільного та всебічного розвитку особистості, визнання людини найвищою соціальною цінністю. Ці та інші принципи передбачені статями 21 – 24 Конституції України.

Юридичні гарантії – це сукупність суб’єктивних та об’єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію правового статусу особи і громадянина, усунення можливих перешкод у процесі здійснення ними певних юридичних прав і обов’язків. Практична реалізація правового статусу особи та громадянина забезпечується певною системою гарантій.

Конституційні гарантії правового статусу – це вид правових гарантій реалізації норм права. Гарантії реалізації прав та свобод особи і громадянина передбачені статтями 56 – 64 Конституції України. Конституційні гарантії мають найвищу юридичну силу і в своїй основі складають вихідне начало формування всіх інших видів правових гарантій. Конституційними є гарантії щодо верховенства самої Конституції України як нормативно-правового акта, що має найвищу юридичну силу в державі. Права і свободи особи і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина визначаються виключно законами України (п. 1 ст. 92 Конституції України).

У науці конституційного права розрізняють чотири види гарантій: політичні, юридичні, економічні та ідеологічні.

1. Політичні гарантії – це законодавчо допустимі політичні умови та способи забезпечення здійснення у повному обсязі прав і свобод людини. Згідно зі ст. 15 Конституції України держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією та законами України.

Основними суб’єктами забезпечення таких гарантій є:

– держава – найважливіший організатор забезпечення реалізації прав та свобод громадян. Згідно зі ст. 3 Конституції України головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини;

– органи державної влади: Верховна Рада України (визначає права та свободи громадян та їх гарантії через прийняття законів), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (має право звертатися до Конституційного Суду України з письмовим поданням про визнання правового акта чи його частини неконституційним); Президент України (згідно зі ст. 102 Конституції України він є гарантом прав і свобод людини та громадянина); Кабінет Міністрів України (вживає заходи щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина – п. 2 ст. 116 Конституції України) та інші;

– політичні партії та громадські організації – громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод, задоволення політичних інтересів (ст. 36 Конституції України);

– органи місцевого самоврядування, які покликані представляти інтереси територіальних громад (ст. 140 Конституції України).

2. Юридичні гарантії – це встановлені Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами способи забезпечення використання, дотримання, виконання та застосування норм права, що закріплюють права та свободи людини і громадянина.

Юридичні засоби і умови, що забезпечують дотримання, реалізацію, охорону та гарантію прав і свобод людини поділяються на зовнішні та внутрішні.

До зовнішніх гарантій належать:

1. Міжнародні правові акти: Загальна декларація прав людини 1948 р.; Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р.; Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.; Міжнародний пакт про цивільні і політичні права 1966 р. та інші.

2. Міжнародні органи по спостереженню і контролю за дотриманням прав людини: Комісія з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН; Європейський суд з прав людини; Комітет ООН з прав людини тощо.

Внутрішньодержавними юридичними засобами захисту прав людини є: судові, адміністративні, контрольно-наглядові та інші державні органи. Важливим інститутом у системі захисту прав і свобод людини є інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Його правовий статус визначається Конституцією України (ст. 55) та Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини» від 23 грудня 1997 р.

3. Економічні гарантії – це забезпечення державою формальної загальнообов’язковості тим умовам, які необхідні для того, щоб особа могла скористатися своїми економічними правами та обов’язками. Наприклад, забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності (п. 5 ст. 116 Конституції України).

4. Ідеологічні гарантії – це закріплені конституційними нормами ідеологічні умови і засоби, що забезпечують здійснення прав, свобод та законних інтересів людини та громадянина¹. Згідно зі ст. 15 Конституції України жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. В Україні кожний має право на свободу світогляду та віросповідання (ст. 35 Конституції України).

Правосуб’єктність – це загальна здатність бути суб’єктом права, мати правовий статус. Ідея правосуб’єктності продукувалася ще Аристотелем, який стверджував, що якщо всі люди будуть мати одні права – то це буде несправедливо. Якщо особа здатна діяти більше на користь держави і суспільства, то її треба дати більше прав.

Правосуб’єктність – це триєдине поняття, яке складається з правоздатності, дієздатності та деліктоздатності.

Правоздатність – це здатність мати права та обов’язки, наступає з народженням і не залежить від будь-яких ознак людини. Дієздатність – це здатність людини реалізовувати, надані їй законодавством, права та обов’язки. Обсяг дієздатності залежить від віку та психічного здоров’я фізичної особи.

Розрізняють наступні рівні дієздатності:

а) мінімальна – до 14 років (наприклад, реалізація свого права на авторство якогось твору);

б) часткова – з 14 до 18 років (право самостійно розпоряджатися стипендією, заробітком, право бути засновником юридичної фірми і т.д.);

в) повна – у конституційному праві наступає лише з 18 р. У цивільному праві повна дієздатність може наступати і до 18 р., якщо:

– особа працює за трудовим договором;

– у разі реєстрації шлюбу;

– неповнолітня особа записана батьком або матір’ю дитини;

– з 16 р., коли фізична особа зареєстрована як приватний підприємець;

г) обмежена дієздатність – встановлюється судом над певними категоріями осіб, зокрема психічно хворими особами, наркоманами та ін. Над такими категоріями осіб встановлюється піклування. Фізична особа через слабоумство або інші причини може бути визнана судом недієздатною, тоді над такими категоріями осіб встановлюється опіка.

У науці конституційного права існує поняття спеціальної дієздатності, яка встановлюється законом. Наприклад, Президентом України може бути особа, яка досягла 35 р., Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини за умови досягнення 40 р., суддею – 25 р., народним депутатом – 21 р.

Деліктоздатність – це здатність особи нести юридичну відповідальність, встановлену чинним законодавством, за вчинені нею діяння чи бездіяльність.

Юридична відповідальність є важливим елементом правового статусу. Юридична відповідальність полягає у встановленому законодавством обов’язку правопорушника зазнати позбавлення певних благ, належних йому цінностей. Юридична відповідальність є невід’ємною складовою правового статусу, особливо в контексті аналізу спеціального статусу посадової особи. Наприклад, Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ч. 1 ст. 111 Конституції України). Юридична відповідальність має вторинний характер, порівняно з іншими складовими елементами правового статусу, оскільки реалізується у разі невиконання чи неналежного виконання відповідною особою своїх повноважень, вчинення правопорушення тощо.