4. Здійснення кар'єри на публічній службі.

4.1. Умови вступу на публічну службу.

Доступ до публічної служби у більшості країн на сьогодні підпорядковується двом принципам — рівності і достойностей. З одного боку законодавство декларує забезпечення рівного доступу своїх громадян до публічної служби. Наприклад, відповідно до статті 7 закону Болгарії «Про державного службовця», при прийомі на державну службу не допускається дискримінація, падання пільг чи встановлення обмежень, пов'язаних з расовою чи національною належністю, етнічним походженням, статтю, походженням, релігійними уподобаннями, переконаннями, членством у політичній партій, участю у професійних та інших громадських організаціях чи рухах, особистим, суспільним чи майновим становищем.

З іншого боку, цілком виправданим є намагання керівників усіх рівнів публічної адміністрації залучити до служби осіб, здатних найбільш ефективно виконувати встановлені завдання і функції. Тут варто зауважити, що принцип рівного доступу має на меті передусім захист прав особи, тоді як відбір за здібностями ґрунтується на інтересі служби чи адміністрації загалом.

На фактичний вступ на службу найдостойніших впливають і інші чинники. Зокрема, відсоток професіоналів об'єктивно збільшується із зростанням економічної привабливості публічної служби порівняно із працею у приватному секторі. Проте навіть при менших доходах працюючих публічна служба має доволі істотні переваги перед бізнесом чи найманій праці в бізнесі (стабільність, особливе пенсійне забезпечення), і тому пропозиція ринку праці завжди є достатньою. Інша річ — яким чином відбувається набір на публічну службу найкомпетентніших осіб.

Умови доступу до публічної служби об'єктивно різняться у різних країнах, проте можна виокремити цілу низку вимог, що є спільними для більшості країн. Попередніми умовами, зокрема, є:

1) громадянство держави, на службу якої вступає особа. З цього правила можуть бути винятки:

• у країнах Європейського Союзу — громадяни з інших держав Союзу мають доступ до більшості посад публічної служби; наприклад, відповідно до параграфу 7 німецького Федерального закону про чиновників службовців «призначений чиновником може бути тільки той, хто є німцем на підставі статті 116 Основного закону або має громадянство однієї з держав—членів Європейської співдружності»;

• окремі категорії посад публічної служби, наприклад, викладачів вищих навчальних закладів можуть займатись іноземними громадянами.

Проте загалом вимога громадянства є досить жорсткою у більшості держав і фактично абсолютною для функціонерів.

2. повна дієздатність особи — зокрема, така умова міститься у параграфі 17 закону Чеської Республіки «Про службу державних службовців у адміністративних установах і про винагороду державних службовців та інших працівників адміністративних установ».

3. володіння державною мовою (мовами) — ця вимога зумовлена характером наступної роботи публічних службовців, що полягає в активному використанні і, відповідно, знанні державної мови (мов) для виконання покладених завдань і функцій; знання іноземних мов звичайно заохочується, проте є обов'язковою передумовою для обіймання лише окремих категорій посад публічної служби.

4. перебування у межах певного віку. Законодавство зарубіжних країн може закріплювати як мінімальний вік вступу на публічну службу, так і максимальний. Загальний мінімальний вік у більшості європейських країн становить 18 років, у деяких країнах — 20 років (Данія)⁸⁰, але для обіймання багатьох посад цей вік є вищим, що зумовлено також об'єктивною потребою завершення освітньої підготовки. У Німеччині значно вищим є мінімальний вік для обіймання постійних посад і становить 27 років, адже для того, щоб на них претендувати тут (як і в багатьох інших державах), необхідно пройти підготовчу службу.

Закріплення максимального віку вступу на публічну службу зумовлене, очевидно, двома причинами. По-перше, в країнах системи кар'єри органи публічної адміністрації навряд чи є зацікавленими в прийомі на службу на невеликі строки, адже відставка публічних службовців за загальним правилом настає у 60 років. По-друге, вважається, що, як і в приватному секторі, після досягнення певного віку людина не може виконувати покладені завдання і функції настільки ефективно, особливо в умовах постійних змін, хоча й ця теза є спірною. Тому законодавство окремих держав передбачає максимальний вік вступу на публічну службу, наприклад, в Австрії — 40, Франції — 45, Бельгії - 50 років. Проте в багатьох державах, зокрема, у Нідерландах, Швеції та Великій Британії немає таких вікових обмежень, хоча й зазначається у відповідних нормах, що публічний службовець повинен бути здатний служити протягом реального періоду до відставки.

5. наявність відповідної освіти, необхідної для обіймання тієї чи іншої посади. Тут варто зазначити, що градації для зайняття конкретних посад є дуже значними: для зайняття одних посад достатньо середньої освіти, для інших необхідною є наявність вищої зі ступенем бакалавра чи магістра. Напрями освітньої підготовки зрозуміло різняться для різних служб, проте варто зауважити, що в Німеччині більшість чиновників мають юридичну освіту.

6. відсутність судимості у претендента на обіймання державної посади; у більшості випадків ця вимога стосується лише осіб, що вчинили умисні злочини, тобто, попереднє вчинення злочину з необережності не виключає можливості вступу на публічну службу, хоча й напевно береться до уваги при проведенні конкурсів.

7. фізична (медична) придатність для обіймання певної посади; тобто, мова йде про відповідний стан здоров'я претендента, для перевірки якого у Бельгії, Швеції та Нідерландах існує спеціальна медична служба.

8. дотримання військового законодавства — претендент чоловічої статі повинен або уже пройти військову службу або бути звільненим від неї.

9) попередній професійний досвід є умовою вступу на публічну службу у тих країнах, де меншу увагу приділяють рівню освітньої підготовки, зокрема, у Швеції, Фінляндії та Нідерландах. Цю вимогу застосовують там в процедурах прийому на службу на нижчих, а в особливих випадках і на середніх щаблях кар'єри.

10) проходження підготовчої практики або стажування. Як ми уже згадували, в багатьох державах набути постійний статус публічного службовця можливо лише після служби протягом певного періоду. За змістом це є випробувальний термін, після закінчення якого особа звільняється і може претендувати на постійну посаду. Зокрема, відповідно до згадуваного німецького Федерального закону про чиновників, для роботи на посадах середньої службової категорії вимагається підготовча практика протягом одного року, а на посадах підвищеної службової категорії — протягом трьох років.

Резюмуючи, відзначимо, що дотримання вище перелічених умов є лише передумовою вступу на публічну службу, для чого слід пройти спеціальну процедуру набору.