§ 3. Зростання воєнної і політичної могутності козацтва, його участь у загальнонаціональному русі в Україні. Радикалізм антипольских рухів в Україні.

Однією з передумов зростання антипольских настроїв в Україні було посилення експлуатації селян з боку феодалів. Експорт хліба з України в країни Європи, охопив Волинь і Галичину, а далі поширився на Київщину. Важливим стимулом у цьому процесі було зростання цін на хліб, що й вело до інтенсифікації визиску селян. Вже в перші десятиліття ХVII ст. через Гданський і Ельблонгський порти щорічно вивозилось 13 млн. пуд. українського хліба і ще 5 млн. пуд. іншими шляхами. Ці процеси супроводжувались збільшенням повинностей і податків.

Всупереч незрівняно сприятливішим обставинам життя київсько-брацлавського селянина порівняно з його волинським, а особливо галицьким братом, саме Брацлавщина й Київщина невдовзі стануть вогнищем соціальних конфліктів. Причини цього бачаться не стільки в економічних реаліях, чи надмірних утисках селянської маси, скільки і в специфічній ментальності хліборобів степової зони. Освоївши власною працею землі й води небезпечного краю, колоністи не допускали думки, що це не їхня, санкціонована Божим правом власність. З іншого боку, життя віч-на-віч з татарином виробляло незалежність і відвагу, споріднену з козацькою. Тому навіть легкі спроби запровадити кріпосницько-панщинні порядки, звичні для внутрішніх регіонів держави, викликали тут бурхливу реакцію як замах на волю. А тим часом підданський режим польського типу не міг помалу не проникати і на пограничні землі хоча б тому, що, як уже зазначалося, чимала їх частина потрапила у безпосередню власність польського панства, для якого незалежність простолюду була явищем дивним і протиприродним.

Іншим фактором, що підживляв опір селян спробам поставити їх у підданське становище, була близькість козацького світу. Так зване покозачення селян — це привид небезпеки, що зависає над шляхтою кресових воєводств уже від початку ХVII ст. Кожний переселенець-колоніст так чи інакше мусив бути воїном, тож особисто незалежне козацтво, яке мешкало на цих же теренах поруч з селянами, обробляючи землю, мало чим відрізнялося від селян. А оголосити себе козаком, перемістившись з хутора в одному старостві на хутір в іншому, було не так і складно. Тим-то ревізори порубіжних королівщин, не знаючи, як кваліфікувати чималі групи населення, прикладають до них у 20-30-х роках досить дивний як для державних документів термін — непослушні. Таких непослушних чи то селян, чи то козаків за люстрацією 1622 р., наприклад, у 25 хуторах Переяславського староства було понад тисячу порівняно з 280 послушниками. У Черкаському старостві непослушних на хуторах мешкало теж понад тисячу, а в Богуславському — на 12 хуторах жило лише кілька послушних селянських родин. На небезпеку злиття селянства з козаками ще в 1605 р. вказував князь Януш Острозький, закликаючи вжити термінових заходів, щоб хлопи наші... до козаків не приставали. Досягнути цього так ніколи і не вдалося, а особливо після того, як з 1625 р. територія шести південних староств була офіційно визнана резиденціями козацьких полків: Білоцерківського, Канівського, Корсунського, Переяславського, Черкаського і Чигиринського. Це сприяло настільки щільному переплетенню козаків і селян, що годі було думати про їх послідовне адміністративне розмежування — спроба упокорити панщиною селянина стала дорівнювати ризикованій спробі натягнути ярмо на негнучку козацьку шию.

Одночасно відбувається наступ на права міщанства, посилюється національно-релігійний гніт. Українське населення зазнавало обмежень в торгівлі, обкладалося додатковими податками тощо. Все це зумовлювало радикалізацію антипольських настроїв українського городянства. Надзвичайно масштабними були перші збройні виступи міщан у Києві, Житомирі, Каневі, Черкасах, Корсуні та менших містах. Саме Київщина стає основним вогнищем виступів міського населення у першій половині ХVII ст.

В цей час особливо активізується процес покозачення трудового населення міст. В люстрації Київського воєводства (1616 р.) вказується на те, що в Переяславі було 300 будинків "слухняних" міщанських і 700 козацьких, які не виконують жодних повинностей, в Голтві — відповідно 30 і 200, в Каневі — 160 і 1346, в Черкасах — 150 і 800. Подібна ситуація була і в містах південно-східної України. Так, населення м. Лубни в 1623 р. ділилося на "громаду" і "товариство". Над першим начальствував Федір Бушович, а над товариством старшим був "отаман війська запорозького" Степан Жук.

На кінець першої чверті ХVII ст. більшість міщан Подніпров’я вже не корилася владі феодалів (покозачилася). Про цих міщан люстратори Київського воєводства пишуть коротко: "Не бажають бути залежними", а люстратори 1622 р. уточнюють: "Не віддають жодних повинностей, створюють собі різні прибутки як на полях, так і на річках". Таким чином, процес покозачення населення України, в тому числі і міщан, набував великого розмаху, що свідчило про піднесення антифеодальної і визвольної боротьби і створювало загрозу магнатсько-шляхетському пануванню на Україні. В королівській інструкції на сеймики в грудні 1625 р. вказувалося: "В деяких містах і містечках... вся влада в козаків".

Невідомий сучасник подій, який добре знав справжнє становище, що склалося на Україні, писав: "Значною мірою сваволя збирається з міст".